Нас зламала війна, а вилікує любов. Британський фотограф Джайлз Дьюлі відкрив виставку у Києві
Він втратив три кінцівки, але не бажання творити і надихати. У Києві відкрилась виставка британського фотодокументаліста Джайлза Дьюлі «Defining Futures: Люди, команди і технології для мінної безпеки України». Це спільний проєкт команди UNDP в Україні та Джайлза Дьюлі, фотографа й Уповноваженого ООН із прав людей з інвалідністю в контексті війни та розбудови миру. Ним підвищують обізнаність про протимінну діяльність та підтримують постраждалих від вибухових пристроїв. Хто такий Джайлз Дьюлі? Чому він покинув успішну кар’єру фешн-фотографа заради роботи на війні? І до чого тут Афганістан? Читайте у цьому матеріалі, сповненому драми і безмежної сили однієї людини.
Перш ніж пірнути глибше, варто почати ось з чого. Дьюлі з 2015-го працює в Україні. Він фотографує постраждалих від війни цивільних та військових. Тих, хто втратив кінцівки та зір. Джайлз засновник фонду Legacy of War Foundation, який допомагає цим людям. Спільно з всесвітньо відомим філософом Френсісом Фукуямою Джайлз розвиває напрямок “Гуманітарне розмінування” на платформі United 24, яка збирає кошти на відбудову України.
Говорячи про роботи, представлені у Києві, Дьюлі каже, коли робив ці знімки, думав більше про міжнародну аудиторію.
Джайлз Дьюлі у Києві
"Я хотів створити образи міцних людей. Деякі з них вижили у жахливих умовах, деякі щодня ризикують життям, очищаючи довкілля від мін, але жоден з них не є жертвою. Це історія про Україну, яку я хотів, аби міжнародна спільнота побачила".
"Ти — не жертва!" Це один з головних меседжів, який Дьюлі просуває через свої роботи і ось чому.
Подарунок, який змінив все
У 18 років Джайлз приїхав у США за спортивною стипендією.
“Я був найгіршим у світі боксером, але думав, що я видатний, — жартує він, — Я любив спорт, це було моє життя. Але, на жаль, я потрапив у аварію і був змушений повернувся до Лондона на відновлення. Я не знав, що робитиму зі своїм життям. Я був дуже розлюченим молодим чоловік. Два маленьких подарунки змінили моє життя назавжди. Перший — фотокамера Olympus подарована хрещеним. Другий — книга воєнного фотографа Дона Маккаліна.
Виставка Джайлза Дьюлі у Києві
Я ніколи не бачив чорно-білих знімків В’єтнамської війни, війни у Бангладеші. Вони мене вразили. На лікарняному ліжку, я закривав очі, згадував ці фото і відчуття, які вони викликали в мені. Відтоді я знав, що хочу робити. Я хотів стати воєнним фотографом, як Дон Маккалін. Однак на наступні десять років став рок-н-рольним.
Рок, депресія, кохання
Середина 90-х. Лондон. Я подорожував з Oasis і Blur. І десять років був музичним фотографом. Але після раптом я відчув себе нещасним. Я не розумів, чому? Я мав ідеальне життя, мав гроші. Я знімав моделей, рок-зірок. Подорожував світом".
У 90-х Дьюлі працював з Esquire, GQ й іншими модними журналами. Співпрацював з The Prodigy, Underworld and Pulp. У 2000 році журнал Q визнав його портрет Меріліна Менсона одним з найкращих рок-фотографії всіх часів.
"Пам’ятаю, як одного разу знімав Ленні Кравіца у його будинку в Маямі, а потім сидів у своєму готельному номері в сльозах, тому що почувався абсолютно порожнім. І врешті-решт емоції вибухнули. Посеред фотосесії я розбив камеру. У 28 років я сказав: “Скінчено”. Я поїхав жити у маленьке містечко Хастингс. Влаштувався працювати в барі. Наступні декілька років я просто пив та вживав наркотики, загублений у спіралі депресії. У найгірший момент, я згадав, як почувався коли мені подарували книгу Маккалліна і першу камеру. Я зрозумів, що помилився, бо не досяг своєї мети. Я просто фотографувався заради грошей, заради слави, заради рок-н-ролу. Я продав свою квартиру, поїхав до Анголи і почав документувати вплив війни.
Я не військовий фотограф. Якщо ви подивитесь на мої фотографії, ви ніколи не побачите ані танка, ані вибуху літака. Я фотографую сім'ї і людей, які опинились у вирі війни. Насправді, я завжди кажу, що фотографую кохання, тому що на моїх фотографіях ви побачите бабусю, яка розчісує волосся онукам. Маму, яка годує свою дитину. Батько на підлозі робить уроки зі своїми дітьми. Я намагаюся знайти нашу спільну людяність.
Не має значення — я в ангольській хатині, у Південному Судані чи у квартирі на півдні Лондона. Усе, що я знаходжу в цих чотирьох стінах, це одне й те саме — сім’ї, які просто хочуть безпеки. Батьки, які хочуть, аби їхні діти ходили до школи та поверталися додому безпечно. Це те, що я документую. Тож протягом десяти років я робив саме це. І я подорожував по світу, намагаючись розповісти ці історії.
Світ у власному розумі
У 2011 я документував вплив війни на цивільне населення у Афганістані. З групою американських солдатів ми потрапили в засідку. І коли бігли в укриття, я наступив на саморобний вибуховий пристрій. На дві протипіхотні міни, які були складені разом".
Війна в Афганістані розпочалась у 2001 році і тривала майже 20 років. Метою вторгнення США було знищити Аль-Каїду, яка атакувала Башти Близнюки 11 вересня.
"Пам'ятаю, мене підкинуло в повітря, але я не втратив свідомість. Приземлившись я побачив, у мене немає обох ніг і руки. Я подумав: “Це останні моменти мого життя, просто живи ще хвилинку". Зосередившись на своєму диханні, через хвилину я подумав, можливо, зможу прожити ще п’ять хвилин, десять хвилин. І дивом, коли мене доставили у лікарню, я був ще живий. Мене ввели в кому.
Через три дні я прокинувся у лікарні в Лондоні. Хочу, щоб ви спробували уявити це на мить. Коли я прокинувся в лікарні, я пам’ятав, що зі мною сталося, але не мав уявлення, в якій країні перебуваю. Я не мав уявлення, який стан мого здоров'я. Виживу я чи ні? Я зробив те, що зробив би будь-хто в кімнаті повній лікарів, я спробував закричати, але досить швидко зрозумів, що у мене в горлі трубка. Я не міг кричати. Я спробував сісти, але був прив’язаний до ліжка. Я спробував поворухнути рукою, що лишилася, але вона була в гіпсі й також була прив’язана. Невдовзі я зрозумів, у мене є одна функція тіла — кліпати очима. І протягом наступних 46 днів це був єдиний спосіб спілкування зі світом. Минув цілий день, перш ніж хтось зрозумів, що я притомний. Двічі моя родина приходила попрощатися. Все, що я міг зробити, це кліпнути їм очима. Спочатку я запанікував. Я хотів сказати, що люблю їх, але нічого не міг промовити. Незабаром я зрозумів, мені доведеться створити світ у власному розумі, щоб залишатися здоровим.
Фотороботи Джайзла Дьюлі. Київ, 2024 рік
Я почав створювати уявні проекти. Мій улюблений називався «100 портретів, перш ніж я помру». Я уявляв людей, яких хотів би зняти. Уявляв зустріч із ними, щоб я їм сказав. Я уявляв камеру, якою користуюсь. Уявляв захват від кінцевого результату. Знаєте, що неймовірно в людському розумі? Я подивився на те, як я працював до травми і як працюю зараз. Все змінилося. Моя техніка, мої камери, все. Маючи можливість спілкуватися зі світом лише морганням, я зміг удосконалити себе, як фотографа. Бо все ще мав свободу своєї творчості, своєї уяви та здатності думати про те, ким я можу бути".
Через десятки років фотограф повернувся у лікарню, яка повернула його до життя. У 2020 році, під час пандемії Covid-19, Джайлз зробив серію фото “Повернення до місця привидів”. Він показав роботу медиків у реанімаційній, їх боротьбу за життя важких хворих на Ковід.
"Через три місяці мене перевели в палату поблизу відділення інтенсивної терапії. Тоді все стало дуже важко. До того часу я просто намагався вижити. Тепер мені довелося змиритися з новою реальністю".
Жити, аби…
"Мене посадили в крісло прийняти душ. Це був перший раз, коли я побачив себе. Мені було фізично погано. Я побачив чоловіка без ніг та руки. Вкритого шрамами. Пам’ятаю, як подумав: “Я не хочу бути такою людиною! Не хочу жити з інвалідністю. Не хочу жити”. Коли вони поклали мене спати, я заплакав і сказав, що хотів би просто померти у гелікоптері в Афганістані.
Наступного ранку щось змінилося, щось клацнуло в моїй голові. Те, що ви зараз почуєте, я передаю всім кого фотографую. Я прокинувся наступного дня і сказав: “З цього моменту я ніколи не думатиму про те, чого я не можу зробити. Я зосереджусь на тому, що я можу і я досягну успіху”. Це стало життєвим уроком, який я повторюю собі щодня. Всі ми стикаємося з жахливими проблемами, які не можемо контролювати. Коли ми відчуваємо, що втратили контроль, ми стаємо жертвами. Я сказав, що хочу вижити і для цього мені потрібно взяти контроль над своїм життям. Тому щодня я задаю собі одне й те саме запитання: "Що я контролюю сьогодні? Що я можу зробити?"
Виставка фотодокументаліста Джайлза Дьюлі «Defining Futures: Люди, команди і технології для мінної безпеки України»
Мені зробили 37 операцій за рік. Я пройшов реабілітацію. Вийшовши з лікарні, через 18 місяців, я повернувся в Афганістан працювати. Люди питали: “Чому ви повернулися в Афганістан? Вам більше нічого доводити”. Я відповідав, що я ніколи не робив цього, щоб комусь щось довести. Все дуже, дуже просто. Щодня я прокидаюся від фізичного та емоційного болю. Кожного дня я дивлюся на край свого ліжка й бачу протези на ноги. Я знаю, що мені потрібно їх одягнути і я знаю, як вони болять. Кожен день, виходячи на вулицю, я стикаюся зі стигмою. Не було жодного дня, щоб я не лягав спати і в моїх протезах не було крові. Це моє життя. Кожного дня я кажу собі: “Якщо моя робота, якщо моя фотографія допоможе хоча б одній дитині не постраждати і не проходити через все пройдене мною, я зробив свою роботу”. Я не можу змінити світ. Але, можливо, моя фотографія надихне людину, яка може.
Демінер Владислав Єщенко, який втратив зір під час розмінування, на фото Джайлза Дьюлі
Одна з речей, яку я зрозумів в Україні досить швидко і один із зв’язків, який я відчув, — це стійкість поколінь. Це суперсила, з якої ми можемо брати енергію. В лікарнях я часто зустрічаю людей, які отримали поранення. Я кажу їм: “Я знаю, де ти зараз. У якому темному місці ці перші тижні і місяці після втрати кінцівки ти. Я був там. В ці темні хвилини, будь ласка, на мить згадай мене, бо далі є світло і надія”. Я був у найтемніших місцях, які тільки можна собі уявити. І все ж ось я сьогодні, стою перед вами. Живу життям, яким пишаюся, яке дає мені змогу щодня виконувати мою мету. І коли я зустрічаю людей з інвалідністю, я кажу: “Пам’ятайте, ваше тіло, як і моє, було зламане ненавистю, тому що це війна. Але його відбудує любов”.
Виставку Джайлза Дьюлі можна подивитись на Софіївській площі Києва з 4 по 18 квітня.
Свої в Telegram 
