Власний досвід допоміг в роботі на дитячій точці “Спільно”. Історія Валентини з Донеччини
Валентина — соціальний працівник дитячої точки “Спільно” в Києві. Вона двічі переселенка з Донеччини, виховує зокрема й дитину з інвалідністю, тож про потреби дітей та їхніх батьків знає зсередини. Власний досвід, освіта та здобуті за роки роботи навички допомагають їй знаходити підхід до кожного, а неймовірна жага побачити посмішку на обличчі дитини дають сили та наснагу працювати. Свої завітали на майстер-клас з розмальовування іграшок, котрий проводить пані Валентина на дитячій точці “Спільно”, і дізналися її історію.
Допомога як покликання
“Життя соціального працівника у мене почалося у 2015 році, з того часу, як я стала працювати в Бахмутському центрі соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді. Я переїхала з Горлівки до маленького міста Сіверськ і влаштувалася на роботу в центр. Там я зрозуміла, наскільки це потрібна робота”, — починає пані Валентина.
На її думку, люди не знають своїх прав та можливостей, не обізнані про наявні соціальні програми.
“Я була шокована тим, що люди не користуються наявними можливостями. Первинна оцінка, якісне складання плану роботи з клієнтами-бенефіціарами, якісне перенаправлення, надання допомоги — все це дуже потрібна праця. Після центру я почала працювати й в соціальному захисті. Намагалася допомогти кожному по потребі”.
Навесні 2014 року пані Валентина з чоловіком і двома дітьми втекла від війни з Горлівки, у 2022 році довелося залишити Сіверськ.
“Я згадую Горлівку, як нам сказали, що за годину підірвуть міст і якщо ми не хочемо опинитися в окупації, то треба виїжджати вже зараз. Ми просто сіли в машину й поїхали. Головне було вивезти дітей. Їхня безпека. Так сталося і у 2022-му. Вже вдруге вивезли тільки досвід та родину”.
Пані Валентина додає, що наявність роботи до душі була суттєвою підтримкою для неї.
У Києві Валентина почала працювати у дитячій точці “Спільно”
“Коли ми вимушені були переїхати до Києва, я дуже зраділа, що потрапила працювати на дитячу точку “Спільно”. Я тут працюю з переселенцями, котрі опинилися в складних ситуаціях та виховують дітей з інвалідністю. Гадаю, що це потужний плацдарм допомоги, бо люди приходять психологічно травмовані. Навіть місцеві мешканці, які теж приходять з дітьми, під впливом війни мають проблеми емоційного характеру”.
Вона підкреслює, що соціальні працівники — не просто менеджмент, має бути соціальна підтримка та емпатичність до людей.
Разом із напарницею Валентина працює з батьками
“Ми з моєю напарницею проводили групові роботи з батьками. І наскільки ми побачили ріст батьків, коли ми показали ту чи інформаційну підтримку! І потім, як змінилися долі цих родин. Це вражає”, — говорить Валентина.
Особистий досвід став перевагою
“Мені було трохи легше впоратися з емоційним перевантаженням, бо я вже мала досвід, як бути переселенкою. Я зрозуміла для себе, що дім не там, де ти живеш, а це ти та твоя родина. А ще — простір, який ти створюєш навколо себе, залишаєш після себе. Знаєте, мені досі телефонують вдячні люди. Телефонують також з Сіверська, я досі консультую щодо отримання тих чи інших соціальних допомог. Ми допомагаємо отримати гуманітарну та медичну допомогу, тимчасове житло тощо. І коли вдається допомогти, я відчуваю натхнення жити”, — розповідає фахівчиня.
Бути такою емпатичною пані Валентині допомагає власна історія.
“У мене є досвід інвалідності. Моя 12-річна донька — дитина з інвалідністю. Ми пройшли з нею великий шлях. Лікарі говорили мені, що вона, наприклад, ніколи не заговорить. Проте зараз дитина проходить вже третій курс навчання комп'ютерних курсів. Донечка розвивається, звичайно, ми маємо певні проблеми, нікуди не дінешся, але мій шлях матері допомагає мені, як фахівцю”, — додає жінка.
Розкриваючи дитячий потенціал
“Сьогодні на майстер-класі ми розмальовуємо гіпсові заготовки. Діткам з інвалідністю дуже складно, але у них багато ентузіазму й завзяття. А ще — очі горять. Їм подобається розфарбовувати. Вони відчувають себе майстрами. І знаєте, буває, у них такі неймовірні речі виходять! Вони вміють дивитися під іншим фокусом. А моя задача в цей момент допомогти дитині проявитися", — говорить пані Валентина.
Чотирирічний Тадеуш із завзяттям взявся за гіпсову машинку — спочатку вона була червоною, а потім чорною. Хлопчик перефарбовував її двічі, аби та їй сподобалася.
“Мій син так пишається поробками після майстер-класів! Ми всі бережемо вдома. Я бачу, наскільки йому це потрібно й важливо. І те, що він двічі перефарбовував машину — то нормально, головне, аби йому подобалося”, — говорить мама Тадеуша Олена.
Навпроти Тадеуша сидить шестирічний Максим, поки він малює за допомогою Валентини, говоримо з його бабусею.
Максим з бабусею Людмилою - переселенці з Донеччини
“Ми переселенці з Дружківки, приїхали до Києва у вересні з дідом та двома онуками. У одного з них — Максима — невиліковне захворювання. Донька з чоловіком не захотіли виїздити, тому я вирішила вивозити дітей. Так краще, бо ми приходимо на дитячу точку “Спільно” не вперше, з онуком тут дуже добре займаються, а ще допомагають гуманітарною допомогою, юридичною та психологічною. Я відвідувала курси “Батьки та діти”, це така група підтримки, там я могла поговорити з людьми, проговорити власний біль стосовно свого маленького онука”, — говорить пані Людмила.
Кожен з присутніх батьків говорить про те, як довіряє пані Валентині у розвитку своїх дітей.
“Я маю великий досвід роботи з людьми, з дітьми. Постійно навчаюся та розвиваюся у соціальному напрямку, крім того, мені подобається тема емоційної підтримки. Можна сказати, те, що я зараз роблю, вже є стилем мого теперішнього життя”, — говорить Валентина.
----
Цей матеріал було створено за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW. Зміст матеріалу є виключно відповідальністю Свої.Сity та не обов’язково відображає точку зору уряду Німеччини та/або ЮНІСЕФ.
Свої в Telegram 
