Все, що ви не знали про схід. Віталій Матухно про нову книгу "За Вас, за Нас, і за Донбас"
Як взагалі виникла ідея створити цю книгу і коли ви почали роботу над нею?
— Коли почалася повномасштабна війна, ми зробили книгу "Погляд на дві тисячі ярдів", яка була присвячена мистецьким рефлексіям на тему війни.Через open-call ми збирали різні мистецькі твори, щоб зробити такий собі зріз перших шести місяців повномасштабки і того, як їх переживали люди. Але хотілося повернутися до теми сходу, бо мені завжди здавалося, що, грубо кажучи, ця тусовка Луганської й Донецької областей для більшої частини України була якоюсь закритою ще до повномасштабної війни. Попри те, що на Схід дуже часто приїжджали люди, щоб досліджувати, відкривати й намагатися зрозуміти цей регіон, за ним закріпився статус інкогніто. Хоча було написано вже стільки статей, книжок, знято фільмів...
Макети сторінок книги
Мені стало очевидно, що якщо ми хочемо повернутися до теми Сходу і продовжити працювати з книжками, то нам потрібно висвітлювати саме це — історію і культурну роботу в містах Донеччини й Луганщини. Тим паче зараз Донбас загалом сприймається доволі трагічно, болісно і має такий траурний статус. Звісно, повномасштабна війна взагалі перелопатила все як у фізичному плані, так і в плані сприйняття. Назви міст Маріуполь, Бахмут, Вовчанськ самі по собі вже звучать як "меморіали". Саме цей статус меморіальності ніби перекриває все те, що було до неї. Навіть коли люди дивляться на фотографії Маріуполя їм складно згадати, яке життя там колись було.
Втім, ми можемо цьому протидіяти, зберігаючи пам'ять, яка не потрапляє в музеї. Я маю на увазі речі, які зазвичай не документуються належним чином — незалежні соціальні й культурні ініціативи. Це важливо, тому що тільки так ми зможемо зрозуміти, що відбувалося на сході й відбувається зараз.
І все ж... Як ви почали роботу безпосередньо над книгою?
— Ой, мене щось понесло.
Ми почали роботу з того, що подалися на фінансування на стабілізаційний фонд Goethe-Institut, бо книжки насправді робити дуже недешево. У листопаді нашу заявку відібрали й ми почали активно працювати саме над книгою.
За яким принципом ви обирали героїв для книги і як шукали їх взагалі?
— Спершу нам було важливо зробити широку селекцію. Хотілося, щоб в цій книзі висвітлювався локальний активізм в період з 14-го по 2022 рік — різні проблеми й різні способи їх вирішення.
У книзі є різні історії, зокрема про людей, які не є східняками, але які займалися проєктами на сході з 2014 року. Вони так чи інакше впливали на середовище і врешті це запускало ефект доміно. Втім, основний фокус був на місцевих.
Також важливою задачею було розкрити питання окупації, бо тема якихось культурних течій на окупованих територіях дуже рідко підіймалася... Вона взагалі практично не потрапляла в мас-медіа. Ніхто насправді не знав, як писати про те, що відбувається в окупації й чи буде це безпечно для героїв, які там живуть. Більшість героїв нашої книги вже виїхали з окупації, але мені здається, що розповідати про них можна було і раніше. Цього просто не робили через інформаційний вакуум.
Мабуть, ти знаєш, що в Україні є доволі неоднозначне ставлення до людей, які роками не виїжджали з окупованих територій. Чи не боїтеся ви їхньої можливої критики? Що вони скажуть: "Не потрібно висвітлювати історії героїв, які жили в окупації з 2014 року і свідомо обирали життя там"?
— Окупація — це проблема ще з часів Криму. Усі ці роки мені здавалося, що в ставленні до окупації була нерівність. У Криму залишилися дуже багато людей, які не виїхали свідомо, але людей в окупації на сході сприймають по-іншому через всі ці ярлики сепаратизму. Саме до сходу було найгірше ставлення, яке є і досі. Усі герої, які жили в окупації й з якими ми спілкувалися, мають проукраїнську позицію. Вони залишались там не через те, що їм подобався окупаційний режим.
Макети сторінок книги
Здебільшого вони залишалися саме через любов до міста, але загалом у всіх різні ситуації. Наприклад, одна з учасниць проєкту, Софія, жила на два міста: Київ і Донецьк. Тобто вона мала можливість потрапляти в це середовище і потім його залишати. Навіть в такому форматі вона могла щось робити там і розв'язувати міські проблеми. Також є герой, який ненавидів росію і цю окупаційну історію все життя, але не зміг виїхати через фінансові причини.
Критики в цьому сенсі я не боюся. Це дійсно доволі гостра проблема зараз — як нам сприймати все те, що відбувалося з людьми на окупованих територіях останні 10 років? Найчастіше їх називають зрадниками. Маленький відсоток зрадників дійсно є, але його не можна вважати показовим.
А в чому взагалі полягає важливість висвітлення цього питання?
— Ну, зараз ми всі кажемо, що перемога України в цій війні — це повернення на кордони 1991 року, тобто повернення Криму, Луганської й Донецької областей, які окуповані впродовж 10 років. Ми маємо хоча б у якомусь сенсі готуватися до цього. Звичайно, тут питань більше ніж відповідей, але треба заглиблюватися в те, як впливає пропаганда на людей в умовах окупації, що там взагалі було, чим ці території жили й живуть зараз. Нам потрібно вже зараз думати про культурну відбудову.
Також мені здається, що це буде окремий вектор роботи на майбутнє для організацій. Тож нам важливо розуміти, що відбувається в окупованих містах і чому, наприклад, люди виїжджають або не виїжджають.
Яка історія з книги, на твою думку, може найбільше вразити читачів?
— Ті ж самі тусовки "Призма", які відбувалися в Донецьку. Для когось це може бути абсурдом, що в окупованому місті вдавалося робити рейви. Я думаю, що всі проєкти, пов’язані з окупацією, можуть бути для людей доволі нетиповим явищем. Чи історія Діани Берег, яка організовувала проукраїнські мітинги проти окупації Донецька, а потім створила в Маріуполі платформу "Тю". Євген Скрипник, який робив рейви Shum Rave у Слов'янську і навіть не думав, що вони можуть перейти в щось настільки велике.
Макети сторінок книги
Насправді, якщо людина не знала про те, що там на сході дійсно було щось, крім бухих шахтарів і териконів, то взагалі вся книга справить велике враження. І навіть ті, хто вже був у контексті цих проєктів, зможуть дізнатися щось нове і цікаве, адже в книзі ми висвітлюємо багато тем, які раніше не підіймалися.
Чи була у вас мета створити цією книгою той чи інший образ сходу?
— По-перше, в нас однозначно не було задачі пояснити, що таке Донбас. Ми навпаки намагалися якось відходити від цього. Ми хотіли більш ґрунтовно говорити саме про проблеми культурного розвитку на Донбасі. Ну, і загалом про те, як культура може розвивати якісь громади.
Все ж таки, за останні 10 років було створено чимало різних проєктів, багато пояснень, досліджень про Донбас. Але проєктів, які стосувалися культури, насправді було дуже мало. Найбільший з них — це журнал "Плюс Мінус Нескінченність".
Тому хотілося більше розкрити саме цю тему. Бо ті ж самі книжки, які зараз виходять про схід... Ось, наприклад, ця книга про Сєверодонецьк (Сєвєродонецьк. Репортажі з минулого — Свої). Авторка цієї книги чомусь описує це місто, пропускаючи дуже багато цікавих речей, які відбувалися у культурному середовищі міста. Культура в принципі чомусь "відходить на фон".
А кому на твою думку найбільше варто буде прочитати цю книгу?
— Думаю, що всім було б непогано прочитати цю книгу. Можливо, навіть нашим державним культурним установам. Дослідникам культури, архітекторам, музеєзнавцям, архіваріусам. Ну, і загалом людям, які цікавляться історією сходу.
Де її можна буде придбати, коли вона вийде?
— Скоріше за все, вона буде безплатною. Будемо самі її розповсюджувати, але люди також зможуть замовити її в нас в Instagram чи у Facebook.
Дякую тобі за інтерв'ю і ще раз вітаю з днем народження!
— Дякую.
Свої в Telegram 
