Ми єдині лишилися в будинку в Святогірську, куди росія вдарила ракетою. Тут рятую котів, а вони мене
Досі на розбитих плитах, в руїнах можна побачити іграшки і книжки людей, які тут раніше жили. Біля понівеченого дитячого майданчика сліди від польових кухонь, де готували їжу надворі. Журналістам Свої Валерій розповів про життя в аварійному будинку та про те, що його тримає в цих стінах.
Ракета, що вбила Марію
День ракетного удару я пам’ятаю добре. Я тоді сидів на кухні — і відчув вибух. Ми із дружиною вибралися, але нічого не було не видно, тільки руїни, які почали горіти. Із сусідами довго сиділи під іншим будинком. Дах горів, але я прорвався додому, взяв документи.
Валерій на подвір'ї будинку в Святогірську, куди влучила російська ракетаФото: Свої
Зруйнований будинок в Святогірську по вулиці МазепиФото: Свої
І військові, і ми витягували людей через вікна з другого, з третього поверхів. Загинула наша сусідка Марія, пенсіонерка з четвертого. Потім її рятувальники діставали. Це набагато пізніше, за тиждень чи півтора, коли кран зміг під’їхати з іншого боку будинку. Плити підняли і завали розібрали. Витягли її. Поховали.
До удару в будинку було багато людей. А після — розбігалися, як миші, хто куди. Я тут зимував. Мене коти гріли.
Під час ракетного удару загинула одна із жительок будинку, пенсіонерка МаріяФото: Свої
Руїни під'їздів, які обрушилися через ракетний ударФото: Свої
Врятувати Кузю
Тварини залишилися покинутими. У мене дуже багато котів. Мені допомагає волонтер із Дніпра, приїжджає, привозить корми. А я доглядаю за ними, бо сусіди покидали, коли виїхали. Я котів люблю, і вони мене врятували, між іншим, обклали узимку, як ковдра.
За водою ходили з тачками. Набереш пляшок п'ять-шість-десять. Вистачало. Готував собі їжу та котам теж.
Валерій опікується більше ніж десятьма котами у цьому дворіФото: Свої
Коти сидять на сходах, які ведуть до вікна, забитого плівкоюФото: Свої
Кузя - один з врятованих Валерієм котівФото: Свої
Там ще на третьому бабуся жила 92-річна, вона зараз у моєї доньки живе в приватному будинку. Я її з осені відправив, а сам тут лишився. Вона хоч у теплі була.
Чи не страшно мені залишатися в аварійному будинку? А чого він аварійний. Ви ж заходили до мене, в мене все ціле. Крім того, що повідлітали шпалери, стіни поцвіли, сирість же. Ну, вікон немає, плівкою все затягнули. Двері перекосило, замки міняв. Біди наробило.
Дім з надією
У нашому дворі до війни було інше життя. Нормальне. Люди збиралися в альтанках та на лавках, весело було. Сквер був, дітей було багато. Не віриться, що таке було. Вже звикли до гупання артилерії постійного, прислуховуємося весь час. Коли ж закінчиться? Це вже так набридло.
Коли місто було окуповане, я пів року не отримував пенсію. Проблеми були такі, що сухарями ділилися, картоплі не було де дістати. Це жах. А так і хліб, і коржики пекли, виживали якось. Коли Україна повернулася — відразу гуманітарка пішла.
Розбитий дитячий майданчик у дворі багатоповерхівки в СвятогірськуФото: Свої
В будинок, де немає жодних комунікацій і де немає жителів, досі приносять свіжі платіжкиФото: Свої
Валерій залишається в будинку, щоб опікуватися котамиФото: Свої
Минулого року я рибу не ловив, хоча люблю це діло. Гриби не збереш, в ліс не підеш. Страшно, людей стільки мирних і так загинуло: там той підірвався, той вибухнув, треба розмінувати — а це на десятиліття.
Я ніякої Росії не хочу, хоч і родичі у Росії. І племінники, і брати, сестри у Білорусі. Я народився тут, в Брянці Луганській області. Служив при Союзі в прикордонних військах, усю Середню Азію об'їздив.
Але Україну я люблю. І нікуди їхати не збираюся, тим паче за кордон. В мене он скільки котів. Я люблю свій гімн, прапор, свою Україну. І чим швидше зараз закінчиться війна, тим краще — все відбудуємо. Я вірю, що ті, хто виїжджав, повернуться сюди. Цей будинок теж маємо відновити. Кажуть, проєкт готують, ламати його ніхто не буде. Бо він цегляний, а не панельний. Тож сподіваємося на відновлення.
Свої в Telegram 
