Обіцяв рідним повернутися з Маріуполя. “Азовця” Валентина Федоровича вбила російська авіабомба
Валентин Федорович родом з Хмельницького. У 18 років він потайки від батьків поїхав на схід у складі “Правого сектора”. А далі приєднався до лав “Азову”. Брав участь у боях під Мар’їнкою та Авдіївкою. Повномасштабна війну “Парагвай” зустрів у Маріуполі. Він відправив з міста Марії дівчину, а сам пішов захищати рідну землю. 21 березня 2022 востаннє поговорив з коханою, пообіцявши, що повернеться. Та наступного ранку його не стало — ворожа авіабомба вбила його у Маріуполі.
Сьогодні, 14 жовтня, у Валентина Федоровича день народження — йому мало би виповнитися 25, та, на жаль, назавжди 21. Цього дня спогадами про рідну людину та друга зі Свої поділилися мама Олеся, дівчина Анна, подруга Христина та друзі.
Довго обирала для сина ім'я
Валентин був дуже бажаною дитиною. Олеся завагітніла на останньому курсі навчання в університеті, і диплом отримала вже не сама. Тож хлопець, як говорить Олеся, народився вже у дипломованої спеціалістки. Олеся вивчилася на практичного психолога, і це дуже допомогло їй у вихованні та розвитку сина.
“Моє маленьке диво! Я не могла ним натішитися. Одразу після народження сина поклали на мене ще з перерізаною пуповиною, і в той момент я відчула таку безмежну любов, яку не відчувала ні раніше, ні вже потім. Ще вагітною я довго обирала ім’я сину, перечитавши всі імена в РАЦСі, тоді там працювала моя мама – його бабуся. Мій вибір зупинився на імені Валентин, бо воно означає “здоровий, міцний і сильний чоловік”. Валя ріс щасливим хлопчиком. Якщо подивитись його фотографії, складається враження, що він ніколи не плакав – завжди усміхнений”, – згадує Олеся сина маленьким.
З першого класу займався спортом у різних секціях – це було і дзюдо, і футбол, і вільна боротьба, і волейбол. Чим займатися Валентин обирав сам.
Валентин з мамою
“Десь в одинадцять років син захотів навчатися грі на саксофоні. Любов до музики – це від мене, бо я в минулому бандуристка. Уже в старших класах самотужки навчився грати на гітарі. Дуже гарно малював, вчився добре, хоча міг мати й кращі оцінки, але для нього це не мало значення. Його класна керівниця досі згадує, що під час контрольного зрізу знань Валентин показав найвищий рівень інтелектуального коефіцієнта по школі. Він був розумним і талановитим, і це не тому, що він мій син – це об’єктивна оцінка. Сам вступив до Хмельницького університету управління і права на факультет публічного управління й адміністрування. Хотів навчатися виключно в Україні. Валя його не закінчив, залишившись навічно студентом”, – розповідає Олеся.
Вихованець “Правого сектору” і футбольний хуліган
Так вийшло, що у 2014 році війна почалася не лише у країні, а й у родині Валентина. Батьки хлопця розлучилися і це дуже вплинуло на 13-річного хлопця. Під час подій на Майдані Незалежності Валентин став вихованцем Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
“Він починає збирати якісь ножі, спорядження – усе військове. Я тільки зараз зрозуміла, що син уже тоді готувався до війни. Ми з його батьком, уже будучи розлученими, давали письмову згоду на відвідування вишколів, адже дитина була ще малолітньою. Хоча батько багато чого намагався Валі забороняти, докоряючи мені у вседозволеності й потуранні. Але я ж психолог і знаю, що то – свобода вибору. Це був початок його свідомого патріотичного і націоналістичного життя. І якось дуже рано закінчилося у сина дитинство”, – згадує матір.
Валентин Федорович
Згодом Валентин із “Правого сектору” перейшов до громадського об’єднання “Сокіл”. Продовжував брати активну участь у суспільному житті рідного міста.
“Запам’яталася акція протесту у 2016 році, яка призвела до скасування концерту Потапа і Насті Каменських. Тоді мого Валіка, ще неповнолітнього хлопця, скрутили поліцейські. І я, і син тоді пережили добрячий стрес. Але, напевно, Валі спіймав адреналін, і вже невдовзі він доєднався до ультрас-руху футбольного клубу “Поділля”, – розповіла Олеся.
Про фанатське життя Валентин мамі не дуже розповідав. Проте, звісно, були виїзди Україною та сутички з фанатами інших клубів. У той же період хлопець долучився до створення осередку Національного Корпусу в Хмельницькому, де обійняв посаду десятника. Пройшов курс підготовки десятників “Школи молодших командирів імені Аксьона і Хоми”.
Фанатський сектор
“Замальовували на стінах будинків і парканах написи – посилання на акаунти, що розповсюджували наркотики. Безпосередньо був задіяний в агітаційній діяльності під час виборів. Пам’ятаю, як казав, що я маю проголосувати на президентських виборах за Кошулинського. А я йому: “Аргументуй, чому я маю голосувати за нього?”. Валя відповів: “Бо мені в цій країні жити!”. Він мав жити! Тепер ці його слова кричать у мені щодня. Кричать, розриваючи зсередини…”, – ділиться спогадами Олеся.
Рекрут “Парагвай” в американському журналі TIME
На першому курсі Валентин кинув навчання і поїхав на Донбас. Йому тоді було 18 років. Під час Антитерористичної операції він отримав свій перший бойовий досвід під Мар’їнкою та Авдіївкою і посттравматичний стресовий розлад.
“Повернувся, слава Богу, цілим, нічого не розповідав – певно, не хотів, щоб я хвилювалася. Але вже тоді вирішив, що піде в “Азов”. Я не знаю, як мені вдалося його переконати не кидати навчання в університеті, але син мене послухав. Він перевівся на заочне і записався на співбесіду в “Азов”. Пізніше пройшов “Курс молодого бійця”. Якраз у той момент були присутні журналісти з американського видання TIME, які писали статтю про рекрутинговий центр. Мій Валік – як зірка, майже на кожній фотографії”, – згадує Олеся.
"Парагвай" на навчаннях
Для Валентина було важливо пройти всі випробування й довести самому собі, що він може. Що він сильний і самостійний. Його взяли в підрозділ, як кажуть, “з руками і ногами”, бо у свої 18 він уже мав бойовий досвід і чудову фізичну підготовку. В Хмельницькому у Валентина був позивний “Бон”, але коли він прийшов в “Азов”, то там вже був боєць з таким псевдо. І тоді він вирішив взяти псевдо з нікнейму в Інстаграмі – @lomay.paraguay.
Коли Валентина взяли в "Азов", він написав про це мамі
Як тільки Валентин опинився в “Азові”, сон у матері пропав.
“Постійні думки, що дитина так далеко від мене: що він там їсть, як він там спить. Постійні хвилювання – від відпустки до відпустки. Щось дізнатися від нього про службу було неможливо. Ділився лише досягненнями – коли щось сам собі купував зі спорядження, коли став парамедиком і вчився на собі ставити катетер у вену. Або ж коли набивав нові татуювання. Перші з’явилися ще в старших класах. Спочатку це було потайки, бо боявся нашої реакції, хоча дуже проти татуювань був лише його батько. Валік сам обирав собі ескізи для тату. В одинадцятому класі ми разом їздили в Київ на тату-фестиваль, Валя був у якості моделі.
Валя на тату-фестивалі у Києві
За це ми теж отримали “на горіхи” від його батька, а я завжди була за будь-який "шухер". Валя завжди присилав мені світлини зі спортзалу, аби я бачила еволюцію його фізичного розвитку. Загалом ми прожили багато щасливих моментів разом. Звісно, були і сварки, але я завжди телефонувала першою і все налагоджувалося. Ми були одне для одного друзями”, – поділилася мати.
Чоловік з великої літери, галантний, тактовний та щирий
Христина з Валентином познайомилися у 2017-му, але більше почали спілкуватися через рік, коли разом навчалися в університеті.
“Навесні 2019 року його дуже довго не було парах і я написала йому, спитала, де він і чому його немає. Валік відповів, що потайки від батьків вирушив на схід до “Правого сектору” в тактичну групу “Сапсан”. Я хвилювалась за нього, підтримувала весь час і просила повернутися додому, адже за нього хвилюються батьки. Він повернувся, і відтоді ми почали спілкуватися більше. Валік ділився пережитим та побаченим на війні. Я сподівалася, що ця поїздка відбила йому бажання йти до війська. Але, на жаль, воно тільки зміцнилося”, – розповіла Христина.
Дівчина говорить, Валентин є надзвичайною та унікальною людиною.
Валентин Федорович
“Є – тому, що для мене він завжди поруч. А унікальний, бо таких людей, як він, я у своєму житті більше не зустрічала. У свої юні роки він мав настільки гнучкий та аналітичний розум, якому могли позаздрити інші. Ідеальна фізична підготовка. І найголовніше – душевні якості. Це чоловік з великої літери. Галантний, тактовний, обережний у словах і вчинках. Завжди вчиняв по совісті. Завжди був прихистком для менших і слабших”, – пригадує дівчина.
“Парагвай” дуже любив життя. Навіть свій аккаунт в Інстаграм назвав @zhivu_zhizn. У ньому було так багато життєвих сил та енергії. Гумор, доброта, чуйність, щирість, любов – це ті слова, якими Христина може його описати, і цей список вона може продовжувати безкінечно. Людина з чіткими життєвими принципами. Людина слова та справи. На хлопця завжди можна було покластися в будь-якій ситуації і за будь-яких обставин.
Найстрашніша звістка – “Парагвай 200”...
Валентин з Анною разом зустріли велику війну. Хлопець наполіг, щоб вона поїхала до його батьків у Хмельницький. Тим самим він урятував свою кохану. Того ранку Анна і Валентин бачилися востаннє.
“Парагвай” був командиром мінометного розрахунку. А коли закінчився боєкомплект, виконував бойові завдання у складі піхотної групи.
Валентин з Анною
“Навіть коли почалися активні бої, Валя знаходив можливість дати про себе знати, щоб ми не хвилювалися. Він завжди був спокійний, упевнений, ніби оберігав мене навіть на відстані. 21 березня о 21:00 він подзвонив, це був останній його дзвінок. Мені було страшно, але він, як завжди, заспокоїв: “Усе буде добре, я обіцяю. Я обов’язково повернуся”, – розповідає Анна.
“Парагвай” загинув 22 березня о п’ятій ранку. Анна прокинулася саме в той час, відчувши сильний поштовх у спину, раптову паніку й холодний страх. Побратими тоді ще декілька днів запевняли, що з Валентином усе добре. Але десь глибоко в душі дівчина вже знала правду – відчувала її кожною клітинкою.
Валентин у Маріуполі
“25 березня 2022 року мені повідомили найстрашнішу звістку: “Парагвай 200…”. Тоді я вперше зрозуміла, що таке справжнє пекло. Не могла повірити, не хотіла вірити. Він обіцяв, що повернеться”, – згадує Анна.
Валентин Федорович загинув 22 березня 2022 року внаслідок влучання ворожої авіабомби по спостережному пункту. Будинок, де знаходився “Парагвай”, завалило.
“Коли я дізналася, що Валя загинув, не могла в це повірити. Бо є випадки, коли повідомляли рідним про загибель, а потім з’ясовувалося, що поранений чи в полоні. Я вдивлялася в кожне обличчя на відео з нашими полоненими, які виставляли на російських пабліках.
Валентин з мамою
І коли офіційно повідомили про загибель Валентина, я все одно сподівалася, що це неправда. І навіть коли ідентифікували тіло за ДНК, прийняти, змиритися з тим, що назавжди втратила єдиного сина, я не могла”, – розповідає мати.
Його відхід у небесне військо залишив глибоку рану в серці кожного, хто був із ним знайомий.
“Такі люди, як Валя, не забуваються”, – впевнена подруга Христина.
У Анни на руці є тату – координати Маріуполя.
“Ми обрали її разом, щоб мій дім завжди був зі мною, де б я не була. Тепер ці координати — не просто символ, а пам’ять. Пам’ять про найкращі й водночас найболючіші миті мого життя. Пам’ять про Валю і про мій дім, де він загинув…”, – сказала вона.
Мій Валя – моє найбільше щастя і мій неосяжний біль
Поховали оборонця Маріуполя 27 листопада 2024 року на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове в рідному місті. Його фотографія розміщена на Алеї Героїв у центрі Хмельницького. “Парагвай” посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. 27 вересня 2025 року, на День міста, Валентину було присвоєно звання почесного громадянина Хмельницької територіальної громади.
“Він був таким світлим хлопчиком, без краплинки корисливості щирий і щедрий, міг віддати, як то кажуть, останню сорочку. Всі питали як ти виростила його таким чесним ? А я казала що це проста формула: хочеш щоб твоя дитина виросла чесною – ніколи не бреши їй, хочеш щоб вона була доброю – люби її понад усе і всіх. Мій Валя – моє найбільше щастя і мій неосяжний біль”, – говорить Олеся.
Олеся зробила татуювання в пам’ять про сина: так Валентин, який дуже любив котів, підписував записочки своїй коханій
“З Валіком ми познайомилися під час вступу до університету. Знайти його серед натовпу завжди було легко – він на дві голови був вищий за натовп абітурієнтів. Ми почали спілкуватися, і одразу стало ясно, що він такий же великий душею, як і зростом. Він був старший за мене всього на рік, але завжди повчав мене з виглядом старшого наставника. Я пам’ятаю його щирим, добрим другом, з яким було легко і радісно в будь-якій ситуації”, – спогади друга Богдана С.
"Парагвай" на навчаннях
“З Валентином я познайомився наприкінці 2015 року. Він одразу склав враження людини значно старшої за свій вік – як зовнішньо, так і розумово. Це була людина, яка, якщо бралася за справу, мала ставати в ній найкращою та найкомпетентнішою. Востаннє ми бачилися у 2019 році, коли разом були в одному футбольному секторі. І вже тоді я побачив його професійні зміни у військовій справі – він був на своєму місці”, – спогади друга Тараса Т.
“З Валентином ми були однолітками, тому легко знаходили теми для розмов. Часто зустрічалися на різних акціях у Хмельницькому. Ганяли по місту сєпарів та комуністів. Ці часи я згадую з радістю”, – спогади друга Дмитра “Дикого”.
Свої в Telegram 
