Реальність сильніша за мистецтво. Лія Достлєва про мистецтво та війну в Україні очима європейців
Лія Достлєва — мисткиня та антропологиня культури. Народилась у Донецьку, живе у Познані. Працює з темами травми, пам’яті, геноциду та міграції. Учасниця виставок в Україні, Польщі, Австрії, Італії, Іспанії, Нідерландах. З початку повномасштабного вторгнення росії її мистецтво мовчить про війну. Як зізнається художниця, не зрозуміло, як говорити про неї і що можна робити. Наразі жінка живе у Європі. Там на побутовому рівні війна в Україні має локальне значення. Адже співіснує із землетрусом в Туреччині та іншими бідами. Свої поговорили з Лією про сприйняття європейцями подій в Україні та її новий проєкт "Riding towards the sunset".
Нашим читачам ви скоріше за все відомі проєктом “Зализуючи рани”. Під час якого ви разом зі своїм партнером Андрієм злизали соляний танк-світильник, придбаний у Бахмуті. Сьогодні, коли місто на шпальтах світових медіа, ви переосмислювали значення цього перфомансу?
Проєкт ми вигадали у 2016 році. Тоді здавалось, це момент, коли можна говорити про зцілення. Для багатьох лампа — це символ затишку. Ти приходиш додому, вмикаєш її і тобі приємно. Ми її вирішили злизати. Робили це досить довго — 4,5 роки. Влітку 2021 ми закінчили проєкт і раділи цьому, а у лютому почалась війна. Ми тоді саме працювали над публікацією книги з фотографіями процесу зникнення танку. Нам здалось, її публікація немає сенсу. Адже це був проєкт про зцілення, а почалось самі знаєте що.
Водночас ми зрозуміли, мистецтво може говорити про певні речі, але воно не завжди має силу щось змінити. Реальність виявилась сильнішою за мистецький жест.
Ви не втомились працювати з темою війни з 2014?
Дуже втомилась. Ти починаєш працювати з певною темою і тебе починають запрошувати робити схожі проєкти. З одного боку це природній процес, з іншого — коли почалось повномасштабне вторгнення, я за рік не зробила нічого про війну. Мені здається, я не маю права про це нічого говорити, бо я не в Україні. Я відчуваю сильний розпач досі, не зрозуміло — про що можна робити, про що доречно говорити, як говорити.
Ви зараз у Європі на мистецькій резиденції. Тема війни в Україні обговорюється у вашому середовищі на побутовому рівні? Чи тільки у телевізорі і в онлайн-виданнях?
Все сильно залежить від бульбашки. Я зараз знаходжусь у супер-інтернаціональному середовищі. Поруч зі мною люди звідусіль і для них це локальна тема. Одна з багатьох. В ширшому контексті події в Україні співіснують поруч з протестами в Перу, з подіями в Ірані, із землетрусом в Туреччині. Україна не є в центрі уваги.
До листопада 2022 ви жили у Польщі. Ваші друзі, знайомі поляки відчували загрозу зі сторони росії? Я питаю, бо Польща потерпала від імперських амбіцій СРСР, правонаступницею якого себе вважає рф.
Багато хто боявся і за себе. На початку не було зрозуміло, як розвиватимуться події. Люди хвилювались, що росіяни будуть завтра в Варшаві. Тому за українців вони переживали, як за себе.
Коли я поїхала до Литви на резиденцію, там теж було зрозуміло, що люди переживають, як за себе. Вони теж мають досвід окупації. Це хвилювання особливо відчувається, якщо ти говориш з людиною, частиною культури якої була російська окупація.
Я прочитав вашу статтю “НЕНАВИСТЬ: Крик у лісі”. Зараз із зрозумілих причин в українському суспільстві існує ненависть до всього російського. Як до цього ставляться ваші друзі-європейці?
У моїй статті скоріше про те, що маркована європейцями ненависть нею не є. Після 24 лютого розмов про деколонізацію російської культури, переоцінку наших стосунків з радянським минулим стало більше. Вони перестали бути маргінальними. Українську ненависть я бачу, як бажання звільнити свій простір від російських впливів. Це схоже на генеральне прибирання. Ми до цього ставимось, як до очищення. Але для людей поза контекстом це виглядає, як ненависть за національною ознакою. На заході є дуже проблематичним сприйняття української позиції, як обгрунтованої. На заході є бажання сприймати нас, як загублених, переляканих, нещасних дітей. Якщо ти говориш не з позиції влади, то це дуже легко маркувати, як емоційний рівень.
Ви пишете, що на конференціях дуже часто виокремлюють “українські голоси” в панельну дискусію. Одночасно з тим ніколи не виокремлюють, наприклад, німецькі. Чому так?
Є певні позиції в академічному світі, на яких треба бути, щоб мати суб’єктність. Українські дослідники, та й художники, її не мають. Це наслідок колоніальної ієрархії. Ця війна дуже унаочнила не тільки проблему агресивності росії, а й те, що захід не розібрався зі своїм колоніальним минулим. Йому набагато легше сприйняти, як рівного собі співрозмовника, імперію чи колишню імперію.
Легше говорити з росією, бо російська суб’єктність у них проблем не викликає. У них немає сумнівів, що є російські вчені, культурні діячі і т.д. Коли українці починають говорити те, про що вони можуть говорити — про свою травму. Тому у нас тут є спеціальний український загончик. Там вони будуть сидіти, своїми голосами волати. Після має прийти хтось з правильною західною освітою, хорошим паспортом. Краще, щоб білий, німецький інтерсексуальний чоловік. Вчений. І він пояснить, чому власне вони так говорять, що насправді відбувається. І краще, якщо він всіх помирить.
Європейський світ не вважає Україною рівною собі?
Є певна ієрархія голосів. І Україна в цій ієрархії знаходиться нижче, безумовно.
Що в пам’яті у Лії залишилось про Донецьк, чому в її останній роботі "Riding towards the sunset" світ зроблений з ковбаси та навіщо вона поїхала жити на кордон — дивіться у повному відео. Для зручності пошуку ми зробили таймкоди.
Свої в Telegram 
