У сім хвилин танцю вміщається життя. Так ансамбль Вірського виступив у Сєвєродонецьку
24 серпня президент нагородив званням заслуженого артиста України луганчанина Микиту Літвінова - артиста національного ансамблю імені Павла Вірського. Рівно за місяць колектив приїхав до Сєвєродонецька з концертом, на якому артиста мали б нагородити. Однак Микита травмувався і змушений був залишитись у Києві. Попри все, Свои відправились у Льодовий палац, аби поспілкуватись з артистами та глядачами шоу.
Довідка Свои: Історія ансамблю почалась у далекому 1937 році. Коли відомі балетмейстери Павло Вірський та Микола Болотов вперше в Україні об’єднали навколо себе колектив народного танцю. Сьогодні колектив під керівництвом Мирослава Вантуха продовжує пропагувати українське хореографічне мистецтво в Україні та за кордоном.
Таїнство перед виставою
О 16-й годині в головній залі палацу темно. З колонок лунає музика. На сцені у трико та репетиційній формі рухаються артисти. Триває відкрита репетиція. Серед глядачів лише працівники Льодового, мами та діти - учні місцевих танцювальних шкіл.
- Дівчата, ще раз “книжечку” робимо, - каже в мікрофон з середини залу Олександр Омецінський, заслужений артист України. - Добре, добре. Головне, не завалюйте вперед плече.
Коли елемент повторюють правильно, Сашко просить вийти на сцену циганочок, хлопців-моряків, козаків. Всі рухаються дуже енергійно та точно.
- Запам’ятовуємо свої місця, тримаємо дистанцію. І прибийте килим, будь ласка, бо під час виступу ми не зможемо його поправляти, - звертається він до когось невидимого.
Репетиція закінчується через півтори години. Олександр оголошує 13 хвилин перерви для спілкування дітей з артистами. Далі на всіх чекає макіяж та переодягання. В залі запалюють світло. Дітлахи обступають танцівників, аби подякувати та сфотографуватись.
Східна манера - це широта степу, широта рухів
Ці тринадцять хвилин заслужені артисти України Олександр Омецінський та Євгенія Стопник приділяють мені.
Олександр Омецінський та Євгенія Стопник - артисти ансамблю Вірського
В чому унікальність ансамблю?
Олександр: Всі колективи унікальні, бо використовують різну музику, різну хореографію. Ми унікальніше тільки через полотна Павла Вірського, де один танець - це спектакль. У виставі, яка може тривати сім хвилин, ми розповідаємо про ціле життя.
Євгенія: Ми намагаємось показати історію танцювальною лексикою.
Олександр: Ще від жодного глядача я не чув слів - "я нічого не зрозумів". Настільки потужні постановки в нас.
Які традиції сходу, фольклор, танці ви переосмислили у своїх роботах?
Олександр: Збереженням традицій більше займаються фольклористи. Наприклад, є українська народна пісня, яку співають бабусі та дідусі в селі. Академічні ансамблі або гуртки її беруть та обробляють. Народне ми перетворюємо у класичне та ідеальне. В наших танцях кожен регіон представлений фрагментарно.
Євгенія: Якщо говорити про традиції, то наші танці, так чи інакше, є обрядовими.
Олександр: Слобожанщина, Луганщина у нас представлені постановкою Павла Вірського “Україна, моя Україна”. На всі регіони України вказує костюм, мелодія, манера виконання. Східна манера - це широта степу, широта рухів.
Євгенія: Якщо людина прийшла “з вулиці”, не розуміється в хореографії, їй не скучно, їй цікаво. Є люди, які детально вивчають хореографію. Вони знають, де який регіон. Кожен регіон має свою музику, темп, характер. Хоча і без підготовки можна вгадати.
Наскільки у дітей популярні народні танці?
Олександр: Популярні лише в тих містах і регіонах, де опікуються ними. Реклама - це все. Телебачення, радіомовлення, світова культура потихеньку поїдають народне. Далеко не треба йти. У Японії давно кричало старше покоління, що їхню культуру з’їдає Америка. Їхні традиції поступово йдуть, конають. Якщо народна культура не підтримуватиметься громадськими осередками, державою, вона зникне з наших сердець, з наших очей, з нашого розуму.
Євгенія: Якщо ти людина, ти живеш в Україні, якщо ти кохаєш свою країну і культуру, то ти обов’язково будеш любити народне. А якщо ти так, ніби для галочки просто живеш в Україні, то і сприйняття буде відповідне. У школі Вірського зараз навчається дуже багато діточок, і це чудово.
Яку підготовку слід мати артистові вашого ансамблю?
Олександр: Я б не сказав, що це підготовка. Все залежить від того, як тебе вчать. Якщо ти потрапив до файних педагогів, вони тобі пояснять, як правильно, як не нашкодити своєму здоров’ю. Ти в правильній манері танцюватимеш і фізична культура твоїх ніг буде на вищому рівні.
Євгенія: Ви знаєте, що українці - це танцювальна і співоча нація. В кожній дитині, яка приходить до нас, виховують відчуття ритму, музики, танцю. Все це потихеньку відбувається. Якщо далі не виходить чи в силу різних причин не може дитина танцювати, вона йде.
Олександр: Не можуть всі танцювати, бути металургами чи водіями. В кожного свій шлях. Інше питання, якщо ти займався у дитинстві, наскільки глибоко це засяде у твоєму серці? Чи будеш ти хотіти передавати це своїм діточкам? Неважливо, займатимуться вони культурою чи ні. Розуміння того ким ти є, нащадком кого ти є, і формує людину. Не можна сказати, що танці - це покликання. Всі люди, які підходять без любові і розуму до роботи, перетворюють її на ремесло, а мистецтво може бути всюди.
Що мають побачити в дитині або людині, щоб її взяли у ансамбль?
Олександр: Акторська майстерність чи трюки робиш красиво. Педагог бачить іскру. Розуміє, людина розгориться у правильному руслі.
Євгенія: Не маленьке значення мають дані танцівника, але дуже часто танцівник з даними, але без бажання далі не піде. Він вище себе не перескоче. Є люди без даних, але з любов’ю до професії, і вони досягають набагато більшого.
Чи хочете ви покинути ансамбль і поїхати працювати за кордон?
Олександр: Артисти ансамблю їхали і у 90-х роках. Зараз відтоку танцівників немає. Розумієте, як риба шукає, де глибше. Так і люди шукають, де краще. Якщо хтось зрозумів, що свою місію у цьому колективі виконав і є краща пропозиція, то прошу. Це життя. Я залишаюсь.
Євгенія: Я залишаюсь, бо люблю цей колектив, нашу творчість. Вірський дає мені кожного дня стимул для життя.
Тринадцять хвилин минає
Артисти ховаються за кулісами. Концерт починається із запізненням на 10 хвилин. Глядачі неквапливо розсідаються залою. Гасне світло. Куліси відкриваються - і гостей вітає весь колектив. Всі вбрані у рясні, пишні українські костюми. Дівчата тримають святковій хлібини на рушниках. На обличчях гостей з’являються посмішки. Танці починаються.
“Виступ ансамблю мені “зайшов” з перших хвилин, - розповідає в антракті Олег Левченко. Цей колектив я побачив ще у школі, по телевізору. Цього виступу я чекав приблизно 35 років. Наживо дивитись - це зовсім інше. Відчуття, наче прийшов на концерт улюбленого гурту. З першої до останньої ноти тобі все подобається. Особливо мене вразили хлопці та їх бойовий гопак. Танці зі списами взагалі шедевр. Після їхнього виступу хочеться поїхати у Запоріжжя, Біловодськ”.
Глядач Олег Левченко розповів, що знайомий із творчістю ансамблю з дитинства
В захваті від номера і Марк Лободенко. Більше ніж слова за нього говорить тіло. Біля колони він розмахує ногами повторюючи рухи артистів.
“Номер зі списами - це просто бомба. Синхронність рухів наче у плаванні на Олімпійських іграх. Дуже захопливо. Раніше я займався танцями, тхеквондо. Після перегляду в мені щось почало прокидатись. Вірський надихає мене повернутись до занять”, - каже Марк.
Марк Лободенко порівняв гру артистів із синхронним плаванням
Коли виступ закінчується зал довго аплодує стоячи. Це головний показник якості.
Свої в Telegram 
