Ми прийшли на репетицію незалежного театру Terra Incognita. Це «свій театр для своїх» в Маріуполі

В Маріуполі вже третій рік працює перший на Донеччині незалежний театр Terra Incognita. Свои побували на репетиції інсценізації «Лісової пісні» Лесі Українки під назвою «PostПісня», де поспілкувалися з головним режисером Анатолієм Левченком.
Спроби ідентифікації
Анатолій Левченко був головним режисером Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі. Початок війни у 2014-му році дуже вплинув на його подальшу роботу.
«У нас досі такий період, коли важко переформатуватися. Взагалі, для себе я вже давно зрозумів, що ще в 1991 році в Україні сталися певні зміни. І де-юре держава була, а де-факто ми цього не зрозуміли. І, мабуть, наша держава почала своє справжнє існування з Майдану та військових подій на Донбасі».
Ось тут, каже режисер, і відбулося справжнє протистояння. Саме тоді, не тільки у питанні війни, люди стали на різні боки барикад.
«Торкнулося це і державного театру. Наразі, на мою особисту думку, там є імітація самоідентифікації. Якщо місцеві хочуть українське – їм це дають. А як ні – то ще краще. У цьому питанні мою позицію не сприйняли».
Анатолій Левченко, режисер
Причиною протистояння стали вистави, які почав робити пан Анатолій. Зізнається, намагався представити й радикальні, такі як «Слава Героям». Тут актори говорили про те, хто такі воїни УПА. За мотивами п’єси, в сучасному шпиталі відбулася зустріч двох ветеранів Другої світової: радянського солдата та воїна-повстанця.
«Одразу після прем’єри, я замислився, що дитину починають вчити не з Достоєвського, а з абетки. Тому другою спробою стала вистава Котляревського «Енеїда».
Але до таких спроб державний театр просто не був готовий. Спочатку почалися обурення щодо української мови. Трупа просто не розуміла, чому повинна говорити державною на сцені.
Репетиція вистави «PostПісня»
«Мені дуже прикро, весь цей конфлікт нагадав радянський період, коли позбавлялися митців. Я не кажу, що я особливий. Але мене дуже обурило, коли трупа почала казати, що я дуже жорстокий і примушую їх до чогось».
Тож під впливом трупи директор Володимир Кожевніков анулював посаду головного режисера, а пан Анатолій зрозумів, що більше йому там просто немає місця.
Із середини на половину
Працюючі останні місяці в Драмтеатрі, Анатолій Левченко розпочав роботу над створенням незалежного театру.
«Всього в Україні близько 30-ти незалежних театрів. Переважно всі вони соціальної спрямованості. Мені казали, що люди чекають комедію, але я вирішив йти своїм шляхом. Тому і назва у нас «Свій театр для своїх». І якщо ми отримуємо необґрунтовану критику, кажемо, що той глядач просто не свій».

«Про серйозні речі ми говоримо формами театрального мистецтва. У нас немає постійної трупи, ми працюємо за принципом резидентства: люди різними шляхами приходять до театру. Є професійні актори з освітою та великим досвідом роботи, є ті, хто отримав диплом нещодавно, хтось зараз навчається, а деякі лише планують зв’язати життя з професією актора. Тож склад у нас, як-то кажуть, із середини на половину».
При театрі працює колегіум, де акторській майстерності вчаться учні випускних класів.
Завдяки глядачам та матері
Нещодавно театр переїхав до нового приміщення. Наразі вони розташувалися в підвальному приміщенні в одному з будинків на проспекті Миру. Невеличку студію декорували власноруч.
«Я писав у Фейсбуці, і небайдужі люди дарували нам речі, костюми. Всі меблі, які є у нашому театрі, – дарунок. Крім того, в дар ми отримали і апаратуру».
Залу, де показують спектаклі, повністю робили самі. Замість звичних для театрів крісел, зробили сучасні лавки з піддонів.

«Але якщо брати глибше, то сіра зона – місце де одночасно є і немає влади. Так і у нас в цій зоні. Наче є ми – режисер, актори, глядачі. Але тут всі рівні і без масок, прості люди».
Там перед виставами грають місцеві музиканти. А вже після вистави на дивані за чашкою кави чи чаю глядачі можуть поспілкуватися з режисером та акторами, обговорити п’єсу чи просто разом провести час.
Сам театр живе виключно за власні кошти.
«Все це стало можливим завдяки моїй покійній мамі, яка лишила мені невеличкий спадок – декілька тисяч доларів. І я вирішив, що мушу витратити їх не на машину, а на розвиток культури у місті. Тож тепер я дякую глядачам та матері на небі».
Зала розрахована на 40 місць і зазвичай, розповідає пан Анатолій, всі вони заповнені. Серед глядачів і підлітки, і середнє покоління, і літні люди. Все залежить від постанови. Вартість квитка - 150 гривень. Проте, оскільки незалежний театр є громадською організацією, ця ціна – благодійний внесок.
«Але у нас існує поняття «підвішений квиток», коли ви можете придбати його для іншого. Крім того, ми завжди готові відкрити свої двері бажаючим. Буває, людина хоче прийти, а грошей немає. Тож ми пускаємо».
Невеликий репертуар
На новому місці відкрили театральний сезон сучасною європейською абсурдною драмою за мікроп'єсами Матея Вішнєка «Уяви, що ти Бог».
«Я звернувся до автора, який безкоштовно дозволив поставити чотири мікроп'єси тривалістю по 15 хвилин».
Поки у валізах театру невеличкий репертуар.
«Ми беремо класичні твори, намагаємось зробити якесь осучаснення. Зараз у нас вже є «Пошились у дурні» Кропивницького, «Сватання на Гончарівці», «PostПісня» за мотивами «Лісової пісні» тощо».
На репетицію «PostПісні» ми і потрапили. Там показали сцену з матір’ю Лукаша та його жінкою Килиною. У виставі передали і те, як невістка брехнею потрапила у родину, і погані відносини.
фрагмент з вистави «PostПісня»
«Але ми зробили такий варіант, де допустили справжній колапс з війнами, конфліктами. За сценарієм на землі лишилося кілька людей, частина з яких стала мутантами – духами лісу. Вони набули можливості чути голоси птахів і тварин, взаємодіяти з природою. А звичайні люди стали ще гіршими, жадібними, злими. А ось кохання Мавки і Лукаша – то своєрідна можливість відродитися».
Такі невеличкі вистави Анатолій Левченко вважає тією самою абеткою, з якої і починають сприймати новий український театр.
«Працюємо ми і з сучасною українською літературою. Наша програмна п’єса «Голос тихої безодні» Неди Нежданої; «Доросли ігри завзятих дівчат» Наталії Уварової; «Твій – не твій янгол» (за п'єсою Лани Ра «Невчасно»). Зараз у нас в роботі п’єса «Собака» Ігоря Васюка».
Пан Анатолій каже: всі ці п’єси цікаві або за формою, або за ситуацією. Минулого року вони презентували «Ніч проти Різдва» за Гоголем в перекладі Максима Рильського – виставу читають у репі. І зараз режисер домовляється, аби показати цю виставу на Різдво: 25 грудня – у Львові, а 7 січня – в Маріуполі.
Сцена першого незалежного театру Донеччини
«Також думаємо над новорічною казкою. Скоріш за все це буде «Лускунчик». А ще наразі в роботі маємо дві сучасні українські п’єси, які вийдуть вже наступного року».
Пан Анатолій зазначає, в театрі немає мовного бар’єру. Вони ставлять і російськомовні п’єси.
«Якщо цікава література, то чому б її не показати на сцені? І мовне питання у нас ніколи не стоятиме».

