Далекобійник з Донбасу їздить Америкою з українським прапором. І співає про Путіна та Зеленського
За кермом Вадим Дубовський співає власні пісні з політичним підтекстом: про Україну і Росію, президентів країн - і викладає відео на свій YouTube-канал. Вадим родом з Донеччини, навчався в Києві, а зараз мешкає в Чикаго. У нього цікавий життєвий шлях довжиною в 57 років.
Різниця в часі між Києвом та Чикаго – 8 годин. Домовляємося поспілкуватися в месенджері однієї з соцмереж. Зв’язок не дуже стабільний і картина не чітка, але розмові все ж таки бути.
За спиною Вадима бачу на стіні у кімнаті прапор України. Кожного року на День Незалежності України він його знімає - і з прапором йде на святкову зустріч з українцями, які живуть у Чикаго. А ще у Дубовського є три вишиванки: він їх купував в Києві, коли відвідував Україну в 2018-му році. І навіть в кабіні вантажівки висить жовто-блакитний прапор зі словами з вірша Тараса Шевченка: «Боріться — поборете! Вам Бог помагає!».
У форматі монологу Вадим Дубовський згадує про дитинство на Донеччины, перші кроки в музиці, переїзд до Америки. Та, звичайно, про роботу далекобійником та сатиричні пісні на політичні теми.
Перше кохання сталося в Донецьку
Батьки були лікарями-психіатрами. До моїх десяти років родина жила в селі Грузько-Ломівка, неподалік від Моспиного. В пам’яті залишилися терикони. В дитинстві дуже хотілося по ним дертися, але жодного разу до териконів навіть близько не підійшов. Потім ми переїхали у Донецьк, жили на Петрівці, неподалік шахти «Трудівська». Там я закінчив четвертий клас. Тоді сталося перше кохання, до речі, завдяки соцмережам я знайшов цю однокласницю, вона досі мешкає в Донецьку. А моя родина далі переїхала в Міллеровський район Ростовської області. Запам’яталося, що там всі розмовляли українським суржиком.
Вадим був у Києві у 2018 році
У шість років батьки віддали «на піаніно». А вже в четвертому класі, коли жив у Донецьку, вчився в музичній школі. Грав на піаніно та виступав на концертах в обласній філармонії. Як зараз пам’ятаю, грав тоді "Токатіну" Ісаака Берковича. Коли вже жив в Ростовській області, їздив в музичну школу. Вона знаходилася за 5 км, на попутках по трасі Мілерово-Вешенська, там ще письменник Михайло Шолохов колись мешкав. І, можливо, нічого з мене не вийшло б, якби через півтора року батьки не переїхали до Києва. Тут я потрапив у музичну школу, але вже для обдарованих дітей, при Київській державній консерваторії. Я себе не вважав обдарованим піаністом, мабуть, педагоги також, тому мене там відправили на фагот, з цим духовим інструментом теж великої любові не вийшло.
Гастролі по всій Європі
Після школи вчився на заочному відділенні музичного училища імені Глієра і паралельно викладав співи в середній школі. Потім була армія. Далі – навчання в педагогічному інституті. Саме там виявилося, що у мене непоганий баритон. І вже після першого курсу спробував поступати в консерваторію. Тоді ще навіть гадки не мав, як зміниться моє життя, що буду артистом чоловічої хорової капели. І що буду їздити по закордонах на гастролі. Особливо, коли впала «залізна завіса». Саме тоді у складі капели побував у Польщі, Бельгії, Великій Британії.
А потім, коли вже перейшов працювати до Національної заслуженої академічної хорової капели України «Думка», ще додалися Австрія, Німеччина, Іспанія, Франція, Італія, Нідерланди. З капелою я близько 20 разів був у Франції, чотири – в Італії, по декілька візитів в інші європейські країни. В Польщі побувати для нас було, як сходити в магазин по хліб. Можна сміливо стверджувати, що капела тоді об’їздила всю Європу.
Чому я переїхав в Америку?
Однак в Сполучені Штати я потрапив з іншим концертним колективом і закохався у країну з першого візиту. США – країна велика та різноманітна. Є стереотип, що американська посмішка – вона не щира. Нічого подібного! Мені в цій країні абсолютно все сподобалося. Окрім дюймів, галонів, фунтів, фаренгейтів (сміється).
Шість тижнів тривав наш гастрольний тур у 2000 році - з кінця квітня, весь травень і трохи червня. Їздили ми по Західному узбережжю – побували в штатах Каліфорнія, Орегон, Вашингтон, Нью-Мексико, Аризона. Дуже цікава була розважальна програма, нас возили по національних парках. Восени того ж року були другі гастролі, тільки вже на протилежному узбережжі, Східному. Вирішив, що залишуся в США, але в останній момент передумав.
Під час виступу в Чикаго
Моя жінка пропонувала на деякий час переїхати мені самому в Америку, попрацювати, заробити грошей. Я ж був налаштований поїхати туди назавжди. Саме так і сталося після третьої поїздки.
Я бачив, що тут не тільки інший рівень життя, а й рівень сприйняття людьми одне одного. Тобто стосунки між людьми зовсім інші. В Україні на той час щосили «квітнув» кримінал, почалася перша хвиля загарбницької капіталізації. І тоді я зрозумів, що жити треба там, де жити хоча б спокійно й безпечно. І під ці критерії підходили саме Сполучені Штати Америки. Ще я зрозумів, що в Україні не хочу розштовхувати когось ліктями, робити власний бізнес.
Але на той час в Україні спокійно жити було неможливо. До того ж в капелі затримували зарплату по кілька місяців. Економічна ситуація допомогла зробити вибір – залишитися в Америці на деякий час для того, щоб заробити грошей. А з часом зрозумів, що на батьківщину вже не повернуся. З осені 2002-го року починається новий етап мого життя. Громадянином США я став через вісім років.
Ким тільки не працював: від муляра до ведучого на радіо
Звичайно, мені хотілося продовжувати співати. Але, по-перше, на заваді став мовний бар’єр. По-друге, розмір зарплатні. Пригадую, солісти «Думки» заробляли по 100 доларів на місяць, коли інші бюджетники, лікарі, вчителі отримували по 30-40. А в Америці музикант з такою освітою, як у мене, отримував на рік до 25 тисяч доларів, і це були не дуже великі гроші для цієї країни.
Спочатку я брався за будь-яку роботу. За півтора роки встиг попрацювати на будівництві, помічником муляра, помічником столяра. Потім доля занесла мене на радіо для емігрантів Ukrainian Independent Radio («Українське незалежне радіо»). Мабуть, зіграла роль моя добра українська мова. Працював спочатку ведучім, а з часом сів за пульт у якості звукорежисера. Три роки пролетіли за ефірами. Зараз ця радіостанція веде мовлення тільки в Інтернеті. Що по грошах? За рік виходило десь 22-23 тисячі.
Працював на «Ukrainian Independent Radio» ведучим та звукорежисером
Радіо функціонувало завдяки тому, що 9 українських бізнесменів, емігрантів останньої хвилі, його утримували за власний кошт. Вважаю, що їм треба кожному по пам’ятнику поставити. Вони щомісяця з бюджету своїх родин виділяли по 3 тисячі доларів кожен на утримання цієї радіостанції. Так тривало три роки – з 2004-й по 2006-й. Якщо ви пам’ятаєте, у 2007-му році сталася глобальна фінансова криза. Це, звісно, відбилося на фінансуванні радіо.
Тому мені довелося тоді шукати іншу роботу: почав возити на легковому авто дітей до школи. Здебільшого, це були школярі, які жили на великій відстані від навчального закладу. У мене був водійський стаж лише три роки, саме в Америці я почав керувати автомобілем і тут отримав водійські права. Але щоб возити дітей, мені довелося англійською мовою пройти навчання й отримати спеціальну ліцензію. Робота була неважка, тому і не надто оплачувана, всього лише 2 тисячі на місяць.
Перевозив цілу вантажівку з ігровими приставками
У якийсь момент подумав, що я – здоровий чолов’яга і б’ю байдики на цій роботі. Тому й пішов навчатися керувати траком. Перші декілька місяців їздив з наставником, а потім вже сам. Скажу відверто, що спочатку було і незвично, і лячно, і небезпечно, особливо, коли вночі їдеш гірською дорогою.
Катаюсь тільки по США, був в багатьох штатах, але здебільшого працюю на Середньому Заході: Іллінойс, Вісконсин, Мічиган, Огайо, Індіана, Айова. Перевожу все, що завгодно, окрім зброї, наркотиків та всього того, що заборонено. З коштовного колись віз цілу 20-тонну фуру, забиту ігровими приставками PlayStation, іноді доводиться возити комп’ютери, спиртні напої тощо.
Майдан, анексія та війна дали поштовх до сатиричних пісень
Я ж все життя співав, навкруги багато людей, виступи, спілкування. І раптом опиняюся в замкнутому просторі – в кабінці траку, де годинами на самоті. Почав в дорозі співати. Спочатку це були українські народні пісні. Згодом записав себе на телефон, вийшло, начебто, добре. І з того моменту понеслося!
Якщо не помиляюся, перше, що записав на відео, – арію князя Ігора. Потім народну пісню «Місяць на небі», романси. Все це виклад на YouTube-канал. Його я завів ще у 2007-му році, коли працював шкільним водієм, тоді у мене було багато вільного часу. На ранніх відео можна побачити родинні прогулянки, відпочинки тощо.
Основна робота цілком сприяє написанню пісень
Перш ніж на каналі з’явилися сатиричні пісні на політичну тематику, пройшло цілих 7 років. Ясна річ, що спочатку слідкував за подіями на Майдані, переживав. Потім анексія Криму та війна на Донбасі… Вже не міг залишатися осторонь від того, що відбувається на малій батьківщині. У мене була своя думка на все це.
20 червня записав «Гімн антирашистів». Несподівано для мене він за декілька днів отримав понад 100 тисяч переглядів (зараз вже 397 тисяч).
Потім був «Новий гімн Москви». Підтримки під роликами багато, але і без недоброзичливців та хейтерів нікуди. Та хороші відгуки мене так стимулювали, що почав переробляти радянські пісні на новий лад.
Згадав і Рамзана Кадирова, і бурятів на Донбасі. Зараз таких пісень вже понад тридцять. Одного часу ролики були настільки популярні, що ведучий Микола Княжицький на Еспресо ТБ майже в кожній передачі їх крутив.
Або Тетяна Чорновол казала: «І як завжди наприкінці програми ми слухаємо пісню американського далекобійника українського походження на актуальну нині тему». Ось так українські журналісти займалися моїм піаром (сміється).
Без хейтерів нікуди!
Як народжуються пісні? Майже однаковий сценарій. Їду дорогою, слухаю новини і якщо одна з них чіпляє, то підбираю якусь з радянських пісень. Слова самі по собі складаються у речення.
Як на мене, багато пісень середньої якості. Але є й такі, за які мені абсолютно не соромно: «Вы – армия урода», «Рамзанка Дыров – ваш герой», «Я скажу тебе, Русь». Від мене дісталося і Володимиру Зеленському. Мені не здавались безглуздими його тези про те, що треба просто перестати стріляти й що з Путіним можна домовитися. Після цих слів всередині у мене стався вибух, який вилився у пісні.
Заспівав і про своїх «колег» з ансамблю Александрова, які розбилися у літаку по дорозі в Сирію. У цьому ансамблі жодного військового, всі ж такі як і я – хоровики, інструменталісти, танцюристи. Проте знаєте, хоч 300 разів вони мені колеги, але якщо вони співають пропагандистські агітки проти моєї країни, мені це не до вподоби. Тому і народилася пісня «Вежливый марш», як моя відповідь ансамблю. Ох, скільки я тоді хейту отримав, хай Бог милує! Мене за Рамзана Кадирова так не закидали прокльонами, як за пісню про ансамбль.
Остання політична пісня була написана пів року тому, вона про російську рабську ментальність, та про російські протести. Ті, коли група підтримки Навального вийшла на вулиці Москви з туалетними йоршиками.
Зараз я в основному співаю ліричні пісні, романси.
Використовую переклади українських авторів з інших мов. Потроху відійшов зараз від політичних тем тому, що нічого в Україні принципово нового не відбувається, а війна перейшла в стан замороженого конфлікту.
Свої в Telegram 
