«Ітачі» першим розбив російський танк. Владислав Лісняк чотири роки тому загинув у Маріуполі
У четверті роковини для Свої спогадами про Владислава Лісняка поділилися мати Вікторія, мачуха Яна, подруга Катерина, побратими «Карась» і «Командос».
У дитинстві був бешкетником, але відповідальним
Владислав народився 31 серпня 1995 року у селі Орлівщина на Дніпропетровщині. Це ім’я дуже подобалося Вікторії, тому так і назвала сина. Влад ріс разом із сестрою Мариною, старшою на три роки. Мати згадує, в дитинстві син був трохи бешкетником. Гасав сільськими вулицями, як і всі сусідські дітлахи. Дуже любив риболовлю, ходив зі своєю подругою на річку.
«Коли пішов до школи, став стриманішим і відповідальнішим. Незроблене домашнє завдання для нього було справжньою трагедією, тому робив уроки навіть уночі. У класі їх було лише два хлопці, решта — дівчата. Тож Влад був у дівчат фаворитом. Чергування в класі завжди брав на себе, дівчатам не дозволяв, прибирав сам. У п’ятому класі почав займатися футболом — це теж стало для нього улюбленою справою. Після школи вступив до професійно-технічного училища у Магдалинівці на слюсаря-водія-механізатора сільгосптехніки. Там про нього також були дуже добрі відгуки і від друзів, і від викладачів», — розповіла мати Вікторія.
Я називала його “Влад великий”, а він мене “Володимирівна”
Яна познайомилася з Владиславом у червні 2017 року. На той час 22-річний «Ітачі» служив у Нацгвардії, брав участь в АТО на Донеччині та Луганщині.
Владислав Лісняк
«Коли він був у відпустці, приїхав до нас знайомитися разом зі своєю дівчиною. Ми з його батьком Юрієм тоді лише місяць як почали жити разом. Чоловік багато розповідав йому про мене по телефону, і Владислав був щиро радий за тата. Він був дуже вихованим і чемним хлопцем. Спочатку називав мене “тітка Яна”, хоча мені тоді було лише 32 роки. Я просила його: будь ласка, звертайся до мене просто на “ти” і без “тітки”. Але йому не дозволяло виховання, тож він почав звертатись до мене на “ти”, але називав “Володимирівна”. Ми швидко знайшли спільну мову, між нами були теплі стосунки. Владислав часто приїжджав до нас у гості. Ми разом зустрічали Новий рік, їздили на море, виїжджали на вихідні на турбази. Усі родинні свята він проводив разом із нами — наше весілля, дні народження. Він приїздив і на виписку з пологового будинку, коли народився його молодший братик — наш спільний із Юрою син Іван», — розповіла мачуха Яна.
З перших днів знайомства Яна сказала, що відтепер у неї є ще один син.
«У мене також уже був син від першого шлюбу, і його теж звуть Владислав. Тож, коли ми всі збиралися разом або коли “Ітачі” приїздив до нас і залишався навіть на тиждень, ми жартома називали їх “Влад великий” і “Влад маленький”», — згадує Яна.
Останні роки батько із сином зблизилися і по-справжньому об’єдналися
Навіть коли відбулося знайомство з батьками його дівчини, вони поїхали туди всі разом: мати Вікторія, батько Юрій і мачуха Яна. Влад, сміючись, представив їх словами: «А я от із двома мамами приїхав».
Таким він і був — відкритим, щирим, добрим, із теплим серцем і сильним відчуттям родини. А ще, за словами Яни, неймовірно вродливим хлопцем — високим і підтягнутим.
«Пам’ятаю, коли на початку пандемії COVID-19 всі були дуже налякані, Владислав прожив у нас понад тиждень. І коли він поїхав, я раптом зрозуміла, що його вже дуже не вистачає. Наче тільки виїхав, а дім одразу став якимось порожнім. Мені було дуже приємно бачити, як відтоді, коли ми зійшлися з його батьком, їхні стосунки почали налагоджуватися. Юрі більше не потрібно було потайки зустрічатися із сином. Вони могли спілкуватися відкрито, коли завгодно і скільки завгодно. Іноді ми з чоловіком згадуємо це і говоримо між собою: треба ж так склалося в житті, що саме в останні п’ять років вони з сином змогли так сильно зблизитися і по-справжньому об’єднатися», — поділилася Яна.
Яна з Владом і Юрієм
У 2019 році закінчився контракт, і Влад повернувся додому. На той час у нього не було вищої освіти, і Яна почала вмовляти його підготуватися до ЗНО, щоб вступити до університету. Натомість Влад влаштувався на роботу, де про нього й досі згадують лише добрим словом. Влітку 2020 року рідні дізналися, що в Запорізькому національному університеті оголосили набір без ЗНО для хлопців, які служили в АТО. Тоді Влад погодився подати документи. Його прийняли на заочну форму навчання на спеціальність «Управління персоналом та економіка праці», але, на жаль, він не встиг отримати диплом.
«Оскільки я з 2016 року працюю в Запоріжжі, хоча живемо ми на Дніпропетровщині, постійно їжджу туди й назад. Тож саме ми з Владом разом поїхали подавати документи. А трохи згодом він повідомив нам новину — паралельно пройшов співбесіду і підписав контракт з “Азовом”. Чесно кажучи, ми були дуже здивовані. Я навіть сказала йому: “Влад! Це ж “Азов”! У нас війна. Якщо щось станеться, ви будете першими на передовій…”. Коли він у 18 років пішов служити, пройшов АТО, а потім повернувся додому, здавалося, що тепер почнеться звичайне життя. Хотілося, щоб він думав про сім’ю, про майбутнє. Але він знову обрав військову службу. І ні в кого не питав дозволу — просто поставив перед фактом. І лише зараз я, мабуть, по-справжньому розумію: справжні воїни саме такі і є», — каже Яна.
Як у Влада з’явилося псевдо «Ітачі»?
Для Катерини він був найкращим другом. Вони знали одне одного давно, але по-справжньому потоваришували у 2020 році.
«Влад завжди підтримає, підбадьорить. З ним ніколи не було сумно — він був веселим і відкритим. Я часто казала йому: “Що б я без тебе робила”. Рідні та друзі думали, що ми пара, але між нами була просто дуже міцна дружба», — каже дівчина.
Коли Влад вирішив піти служити в «Азов», Катерина його підтримала, бо він дуже хотів стати бійцем легендарного підрозділу. Хоча їй було сумно, що друг поїде на службу. Та їхня дружба не перервалася — Владислав і Катерина щодня говорили телефоном, часто спілкувалися по відеозв’язку.
«Я тоді дивилася аніме і за моєю рекомендацією Влад теж почав. Йому дуже сподобався “Наруто”, а особливо герой Ітачі Учіха. Він був у захваті від персонажа, цитував його фрази, казав, що думки Ітачі йому близькі. Герой настільки йому припав до душі, що Влад узяв собі такий позивний. Пам’ятаю, як він попросив мене намалювати ескіз шеврона з позивним, і за цим ескізом я вишила йому шеврон», — поділилася Катерина.
Шеврон Влада
Мав твердий характер, приклад для побратимів, навчав бійців працювати з ПТУРами
Своєю справою і життєвою метою «Ітачі» обрав захист України. Головний сержант 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов» Юрій Фенюк на псевдо «Карась» згадує, що боєць підрозділу вогневої підтримки мав міцний характер.
«Владислав був людиною стійкою. Постійно прагнув дізнатися щось нове у військовій справі, багато займався спортом і дуже любив грати у футбол з побратимами на базі. Він мав твердий характер і водночас був добрим. Любив свою справу і займався тим, що йому справді подобалося», — сказав «Карась».
Побратим на псевдо «Командос» познайомився з Владиславом у лютому 2021 року. Тоді бійця призначили до другої роти другого батальйону. За рік він пройшов шлях від гранатометника протитанкового ракетного комплексу до головного сержанта взводу вогневої підтримки.
«Високий, підтягнутий. “Ітачі” стежив за своїми словами. І бійців привчав: за сказане треба відповідати, бо необережним словом можна образити людину і отримати відповідь», — каже побратим.
За час служби Владислав зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим і надійним військовим. Його великою перевагою був бойовий досвід, здобутий ще з початку війни у 2014 році. З бійцями свого підрозділу він завжди знаходив спільну мову.
«Проводив заняття з вогневої, тактичної та медичної підготовки. Разом із бійцями їздив на сержантські курси. Крім того, навчав працювати з ПТУРами, бо добре на них розумівся. Навіть виїжджали в лісосмуги, виставляли позицію з ПТУРом і тренувалися. Вчилися наводитися та працювати по рухомій техніці», — розповів «Командос».
Мені здається, я не доживу до тридцяти…
Подруга Катерина ніколи не забуде розмову, коли вони заговорили про майбутнє. Тоді Влад раптом сказав: «Мені здається, я не доживу до тридцяти».
«Пам’ятаю, як прощалася з ним перед відпусткою, він повертався до Маріуполя. Перед тим ще мав заїхати до Дніпра. Ми міцно обійнялися, і мені стало так сумно, ніби я більше його не побачу», — каже вона.
Влад на параді у Маріуполі
Яна і батько «Ітачі» живуть у передмісті Дніпра. Коли Влад приїздив у відпустку і потяг із Маріуполя прибував дуже пізно, він зупинявся у них. День-два проводив із родиною, а потім їхав до матері, сестер і друзів.
«Востаннє ми бачилися наприкінці січня 2022 року. Тоді він жартував із нас, мовляв, у яку ж глухомань нас занесло. Сміявся й питав: “А що, суші тут замовити вже ніяк не можна?”. Ми говорили про те, що може статися повномасштабне вторгнення.
Того останнього вечора Влад сказав ще одну фразу, яка тепер здається майже пророчою. Наш найменший син Іванко, якому тоді було два роки, — вередливий і дуже характерний хлопчик. Він часто міг влаштувати справжню істерику. І коли він знову почав вередувати, Влад, жартуючи, сказав: “Знаєте що, от від нього онуків і чекайте!”. Так він пожартував, мовляв, сам поки що точно не хоче дітей. А сьогодні, на жаль, виходить так, що від Влада ми онуків так і не дочекалися…», — згадує Яна.
Вранці 24 лютого 2022 року написав повідомлення з одним словом: “Пора!”
31 січня Яна відвезла його на автовокзал. Один момент досі у неї перед очима: Влад виходить із машини, а вона каже йому вслід: «Приїжджай, ми завжди чекаємо». 21 лютого вона гуляла з сином на вулиці. І раптом дзвінок від «Ітачі». І перші його слова: «Привіт. Ти знаєш, як збирати тривожну валізу?»
«Пам’ятаю, тоді у мене все всередині стиснулося. Уже згодом, спілкуючись із родинами загиблих "азовців" і хлопців, які повернулися з полону, я дізналася, що їхнє командування дозволило попередити рідних про небезпеку і пояснити, що робити в таких випадках. Влад сказав підготувати автомобіль, обов’язково взяти воду і лише найнеобхідніше. У разі небезпеки я мала вивезти дітей до Львова, бо там у нас є родичі по батьковій лінії. 22 лютого я знову написала йому, запитала, чи не стабілізувалася ситуація. Він відповів, що ні, але їхати поки що не потрібно. А потім настав той клятий ранок 24 лютого. Ми вже почули перші прильоти неподалік нашого села — били по Краснопіллю. І в цей момент, о 05:58, від “Ітачі” приходить повідомлення. Лише одне слово: “Пора”. Це означало, що я повинна була вивозити дітей. Але того дня я цього не зробила. Ще вагалася, чи справді потрібно їхати. Увесь цей час ми підтримували зв’язок через повідомлення. 1 березня я все ж разом із мамою, сестрою та дітьми поїхала до Львова. Чоловік залишився вдома», — розповіла Яна.
Першим із підрозділу знищив танк противника
4 березня стався перший прорив російської танкової двійки. Побратим «Командос» каже, що вони прорвалися через блокпост зі сторони аеропорту: один танк зупинився, інший заїхав у місто і почав розстрілювати багатоповерхівки на вулиці Купріна. Поки вони рухалися, «Ітачі» випустив один ПТУР, але ракета обірвалася (керування здійснюється через мідний дріт, який тягнеться за ракетою). Другою ракетою він уже влучив у ціль — у башту танка.
«Він став першим із нашого підрозділу, хто знищив ворожу техніку», — зазначив «Командос».
«Хлопців за такі сміливі дії у нас називали “тиграми”. Владислав був одним із перших “тигрів”, хто знищив таку вагому ціль — танк противника. Пізніше він підбив ще кілька одиниць ворожої техніки», — сказав побратим «Карась».
5 березня почався штурм у районі супермаркету «Амстор». Ротна група росіян рушила вперед, колони розгорнулися в бойовий порядок і пішли в наступ. Того дня «Командос» отримав поранення.
«Пізніше від хлопців дізнався, що на тому напрямку, де вони стояли, росіяни атакували щодня — з 5 до 12 березня, поки не прорвалися. Щоранку туди кидали цілу роту. У складі колон гусеничної та колісної техніки йшли два танки, два БТРи і шість БМП», — розповів «Командос».
Привітав рідних зі святом весни і не зізнався, що б’ється з росіянами в Маріуполі
8 березня Яні зателефонували з невідомого номера. Це був «Ітачі». Він привітав її зі святом і сказав, що не мав можливості подзвонити зі свого телефону, тому взяв у побратима.
Влад "Ітачі" Лісняк
«Найцікавіше, що мамі й татові він казав, ніби перебуває на базі біля моря. Мовляв, він не в Маріуполі. Так просто заспокоював батьків. Насправді ж усе було зовсім навпаки. У Маріуполі він був із перших днів вторгнення. І, як ми потім дізналися, тримав одну з найважливіших ділянок оборони на в’їзді до міста зі сторони Бердянська — на вулиці Купріна», — розповіла Яна.
Того ж дня Влад зателефонував і привітав подругу Катерину.
«Для мене це назавжди залишиться одним із найтепліших спогадів про “Ітачі”. Навіть у Маріуполі, у такій тяжкій ситуації, він знайшов час подзвонити. Це був останній раз, коли я з ним розмовляла», — поділилася вона.
12 березня пізно ввечері Яні подзвонив чоловік і сказав, що Влад телефонував мамі. Повідомив, що в нього все добре, що він поїв борщу і лягає спати. Тоді це так заспокоїло, що словами не передати. Усі рідні видихнули і почали вірити, що тепер усе буде добре. Але ніхто не знав, що це був його останній дзвінок близьким.
Тут командири довго не живуть…
«Карась» не завжди був разом з «Ітачі» на позиції. Під час оборони Маріуполя взвод вогневої підтримки — це важке озброєння, яке працює на найнебезпечніших напрямках і підтримує піхоту.
«Періодично я приїжджав, привозив боєприпаси, воду, їжу. Іноді ми бачилися. Він завжди був на позитиві, вірив, що все буде добре, що ми знищимо всіх противників. І так і буде — ми продовжуємо цю справу. У пам’ять про хлопців, які вже полягли в цій війні», — сказав «Карась».
12 березня загинув Мирослав Вишневий на псевдо «Джіксер», і на його місце призначили «Ітачі». Тоді Влад пожартував: «Тут командири довго не живуть». Наступного дня його не стало. Танк влучив у кімнату дев’ятиповерхівки, де він був разом з іншими бійцями.
«Зі слів побратимів я дізнався, що під час чергового обстрілу противника “Ітачі” отримав смертельне осколкове поранення в шию. Це величезна втрата для нашого підрозділу, для армії і для його рідних. Дуже шкода, що такі молоді хлопці, як він, гинуть. Наша нація втрачає людей, які могли б зробити ще багато добрих справ, піднімати країну після перемоги, відбудовувати її», — зазначив «Карась».
Ми відмовлялися вірити в те, що Влада більше немає, але побратими підтвердили – “Ітачі” загинув
18 березня Яна не забуде ніколи. Вдень вона вкладала сина спати. Раптом зателефонував чоловік. Вона навіть не хотіла брати слухавку — боялася, що дитина прокинеться. Але щось ніби підказало: треба відповісти.
— Яно, Влада вбили…
— Що? Як? Почекай, заспокойся. Розкажи, звідки ти це знаєш? Хто сказав?
Батько «Ітачі» відповів, що йому зателефонували з невідомого номера. Дівчина представилася представницею патронатної служби «Азову» і повідомила: «На жаль, 13 березня під час виконання бойового завдання ваш син Лісняк Владислав Юрійович загинув. Осколкове поранення в шию, несумісне з життям. Це поки що вся інформація, яку можемо повідомити. Маріуполь перебуває в облозі, тому доставити тіло наразі неможливо».
«Що робити далі? Я телефоную його мамі Вікторії. Вона плаче. Каже, що обійняла його куртку — вона досі пахне його парфумами. І ми просто мовчимо в телефоні одна з одною. У такі моменти не знаєш, що сказати. І раптом вона каже: “Я їду в Марік. Забирати тіло!” — і кладе слухавку. У мене одразу думки: Маріуполь у повному оточенні. Як вона туди поїде? Я телефоную чоловікові, він — знову їй. Вона — волонтерам. Починається безкінечне коло дзвінків. Але ніхто не погоджується їхати. Усі кажуть одне й те саме: вона просто не доїде, зараз це неможливо», — пригадує Яна події того дня.
Усю добу рідні були на зв’язку. Почали з’ясовувати, з якого номера дзвонили. Через GetContact справді показувало, що дівчина пов’язана з «Азовом». Але під вечір Юрій перестав приймати правду і почав казати, що це помилка і його син живий. Усіма правдами і неправдами Яна вмовила чоловіка приїхати до Львова, щоб разом вирішувати, що робити далі.
Влад з батьком
«І ми почали шукати через Instagram: дивилися лайки, підписки, усіх, хто був на фото у військовій формі. Писали всім підряд. Першим відповів побратим із його взводу Андрій Черних на псевдо “Чера”. Він підтвердив загибель “Ітачі”. На жаль, “Чера” поліг 15 квітня під час прориву на завод “Азовсталь”. Потім написав “Карась” і теж підтвердив», — розповіла Яна.
Згодом вона вийшла на знайомих волонтерів із Запоріжжя. Вони переслали Яні голосове повідомлення. Вона й досі не знає, хто його записав.
«На жаль, інформація підтвердилася. Він загинув. Де його тіло, хлопці не знають — скоріш за все, досі десь на позиції. Кажуть, що сховали, але точно не знаємо. Загинув як герой. Він перебив дуже багато ворогів, реально багато. Перед їхньою позицією лежить купа техніки і трупів…».
Усе місто зустрічало оборонця Маріуполя “на щиті”
Потім рідні почали дізнаватися, що робити далі. Юрій написав заяву в поліцію, здав ДНК. І почалося довге, виснажливе очікування. Родина стежила за обмінами полонених, шукала рідних тих військових, чиї побратими з підрозділу «Ітачі» опинилися в полоні, щоб дочекатися їхнього повернення і нарешті дізнатися всю правду.
«Так я познайомилася з Тетяною, дружиною рідного брата “Карася”. Вона постійно тримала мене в курсі новин. 6 травня 2023 року вона зателефонувала і сказала, що Юру обміняли і він їде додому. Відтоді ми ніби знайшли ще одну рідну людину. Я дуже вдячна побратиму за те, що після обміну, вже перебуваючи на реабілітації, він знайшов час для батька і для всієї нашої родини, щоб приїхати особисто. Передусім подякувати батькові за сина, а також розповісти, що ж насправді сталося і чи є бодай якась надія, що “Ітачі” може бути живим. Ми говорили до самого ранку. “Карась” показав нам на карті місце, де все сталося. А ще виявилося, що весь час, поки він був у полоні, на його сторінці було опубліковане фото того самого танка, який знищив “Ітачі”. А ми навіть не знали про це», — розповіла Яна.
Танк, який знищив "Ітачі" в Маріуполі
На початку травня 2024 року їй зателефонували з патронатної служби і повідомили, що є збіг ДНК. Як згодом стало відомо, під час обміну тілами військовослужбовців у 2023 році тіло Владислава Лісняка доставили до моргу міста Полтави. Там зробили незалежний аналіз ДНК.
Побратими кажуть, Влад загинув як герой
Перше співпадіння було ще в серпні 2023 року, але родині тоді про це не повідомили. Повторний тест зробили в березні 2024 року — і знову збіг. 6 травня сім’ї повідомили, що тіло можна забирати для поховання. Патронатна служба «Азову» не лише організувала доставку тіла “Ітачі” з Полтави до моргу міста Самар, а й взяла на себе організацію та витрати на поховання.
«Я тоді пообіцяла собі, що маю пережити той похорон. Найбільше я боялася за його маму і тата — як вони це витримають. Тому взялася за головне: оголосити всьому місту, щоб люди вийшли провести в останню путь нашого героя. Бо так мають проводжати кожного захисника. Я з сином надрукували тисячі повідомлень. Обійшли кожен магазин, кожен салон, кожну точку вздовж дороги, якою мали везти Влада. І у нас це вийшло. До рідного дому його “на щиті” везли через увесь центр міста. Саме там він ріс, гуляв із друзями, проводив свою юність. Усе місто вийшло його зустріти. Люди ставали на коліна, щоб подякувати за службу, за відвагу, за віддане життя. Те саме було і в його рідному селі. Усе село стало на коліна. Вийшла вся школа, у якій він навчався», — поділилася Яна.
Поховали оборонця Маріуполя в селі Орлівщина 14 травня 2024 року — наступного дня після дня народження його тата. На поховання приїхали побратими «Карась» і «Командос».
Меморіальна дошка пам'яті на стінах гімназії, де вчився Влад Лісняк
Сержант Владислав Лісняк за життя був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» та нагрудним знаком «Ветеран війни. Учасник бойових дій», а посмертно — орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Я можу з упевненістю сказати, що таких друзів, як “Ітачі”, у мене більше не буде. Для мене він був як рідна душа», — сказала подруга Катерина.
Свої в Telegram 
