Російська агресія наздогнала мене ударами по Києву через 8 років. Монолог луганчанина Олексія Фаліна
Журналіст з Луганська Олексій Фалін до 2014-го року працював на обласному телебаченні. Через окупацію та війну переїхав до Кривого Рогу, а потім - до Києва. У 2021-му році він придбав житло у передмісті столиці за програмою “Іпотека під 7%”. Тепер велику війну - напад Росії на Україну - знову зустрів теж в одній з найгарячіших точок.
“Ти збираєшся виїжджати?”, “Поїхали до Львова?”, “Чого ти залишаєшся?” - такі питання від дівчат-колег та подруг я чую щодня. Вони збираються евакуюватись зі столиці, що перебуває під цинічною (ну, а як інакше можна назвати обстріл балістичними ракетами?) атакою ворога. І кличуть мене із собою. Чоловіки від такого питання здебільшого утримуються. Але і вони не можуть зрозуміти, чому я раз за разом відмовляюсь пристати на пропозиції залишити Київ.
У 2014-му році, коли ворог прийшов до мого рідного Луганська, я й так вже випадково виїхав з Луганська. Відправився у відрядження на три дні. І більше ніколи не повертався. Щоправда, про це рішення я не шкодував ніколи. Жити серед людей, чия психіка скалічена ворожою пропагандою – це завдання, яке вище моїх сил. Та й занадто розумний я, щоб споживати те інформаційне лайно, яке продукує московська пропаганда.
Але щодня я спостерігаю за ситуацією у моєму рідному місті та й на Луганщині в цілому. Радів, коли бійці АТО звільняли один за одним міста і селища Луганщини. Хвилювався за тих, хто перебував під обстрілами. Переживав із кожним жителем «сірої зони» їхній біль війни.
Я не забув той шок, коли російські війська прийшли на допомогу своїм проксі «ЛДНР». Ці псевдоутворення, якими керували кремлівські куратори, навіть посилені добровольцями з Росії та озброєні до зубів російською технікою, поступались у всіх сенсах бійцям ЗСУ. Я не пробачив Кремлю а ні «Гради», якими Росія «поливала» українських військових зі своєї території, ані постановочні обстріли українським міст, щоб створити картинку для російських ЗМІ, як «злі укри» вбивають самі себе, ані так званий «параду полонених» у Донецьку. Я чудово пам’ятаю, як усілякі соловйови, скабєєви, кісельови та інші пропагандисти так званого «руського міра» із посмішкою розповідали, як «ихтамнет» і взагалі вони візьмуть Київ за 4 години.
Ці ж самі друзі, які зараз кличуть поїхати з Києва, дивувались, чого я не відвідую родичів в окупованому Луганську. Мовляв, чого ти не їздиш додомую Для декого з них війна десь там, далеко-далеко. І її можна було об’їхати.
Коли бункерний кремлівський карлик заявив, що Росія визнає свої проксі-утворення, широкомасштабна війна стала невідворотною. Звісно, я не очікував, що будуть бомбити Київ балістичними ракетами. Не знав, що ворог спробує стерти з лиця землі Харків, не очікував, що білоруська армія під своїми прапорами полізе на нашу Батьківщину. Але тоді повномасштабне вторгнення стало лише питанням часу.
Чого я не їду? Я дивлюсь, як моя подруга, котра 8 років переймалась питанням порятунку життів паліативних хворих, бере у руки автомат, щоб захищати рідне місто. Я бачу ці шалені черги у військомати – там стоять люди, які до цього ховались від армії. Я чую, як ветерани вибачаються, що попрямували до армії лише на другий день путінської навали, а не у перші ж хвилини! Я спостерігаю, як люди бідкаються не від того, що згоріли їхні домівки, а що комусь із окупантів вдалось втекти. Я дивлюсь, як друг спить у снігу з автоматом в обіймах – йому видалась спокійна хвилинка…. Я бачу, чую, спостерігаю.
Хіба можна таких людей перемогти? Хіба можна від таких людей втекти?
І я розказуватиму про цих чудових людей, про їхні подвиги, витяги і перемоги. Я робитиму те, що вмію і робив все життя. Редакція, де я працюю, переміщується до Львова. Я маю намір працювати дистанційно - з Києва.
Моя війна почалась у 2014. І з того часу вона не припинялась ніколи. Може тому я набагато спокійніше сприймаю обстріли, аніж більшість киян. Трошки так зверхньо: а, це далеко - чого хвилюватись! По можливості, заспокоюю тих, хто дуже боляче реагує на удари. Але насправді, таким чином я заспокоюю себе!
Російська агресія наздогнала мене через 8 років. І не тільки мене! Спілкувався із сусідкою. Вона, як виявилось, теж з Луганська. Покинула окуповане місто через небезпеку. Мандрувала кількома містами. Осіла у Києві. І теж тільки-но її родина придбала житло.
Всі ці хвилювання виглядають такими дріб'язковими на тлі загиблих, поранених та зруйнованих вщент будинків. Нам всім знадобиться психологічна допомога. Але вже після Перемоги. А зараз - роблю, що можу і сподіваюсь на краще.
Чимало людей минулого тижня перейшли на українську мову у знак протесту проти Росії. Спроби перейти на українську я робив іще з 2014-го року. Помаранчева революція, романтика. Я студент. Тоді мене вистачило максимум на 3 місяці. Ну, а згодом я перейшов на українську повністю. Я працював у прямих ефірах кореспондентом. І одного дня в мене до себе покликав начальник, і каже «Бачив твої прямі включення, все добре але чутно акцент». Мовляв, спробуй більш читати українських книжок або розмовляти українською. Я спробував. Перші півроку було дуже важко тому що здебільшого мав російськомовне середовище. Але десь за рік колеги з закордонного телебачення, що мовить на російськомовну аудиторію, попросили дати їм інтерв'ю як переселенця. Але російською... Я почав відповідати на їхні питання і спіймав себе на думці, що речення-два, слово-два - і я переходжу на українську. Автоматоматично.
Свої в Telegram 
