Потрапити до Маріуполя. Історія Юлії Караулан, яка хоче прорватися до своєї родини в блокадне місто
У той час, як сотні тисяч мирних жителів Маріуполя перебувають у пастці в блокадкому місті й намагаються звідти втекти, 38-річна Юлія Караулан відчайдушно намагається потрапити туди. Вона розповіла свою історію WashingtonPost — для чого їй повертатися до міста і як їй це вдалося.
12 березня Юлія намагалася дістатися міста вантажівкою в гуманітарному конвої з понад 30 транспортними засобами. Її чоловік і 10-річна донька перебувають в місті під постійними обстрілами і з обмеженим запасом їжі. Юлія усвідомлює, що навіть якщо вона зможе дістатися до своєї родини, вона може застрягти з ними, але це її не зупиняє.
“Це моє право як матері, щоб ми померли разом. Але я не хочу вмирати разом. Я хочу, щоб ми жили разом”, — каже Юлія.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Юлія була у відрядженні в Італії. За її словами, тоді всі говорили про війну, але ніхто не вірив, що це дійсно станеться. Вона мала вилетіти додому 24 лютого, в день нападу Росії, але небо для польотів було закрите. Їй довелося діставатися України через Польщу, хоча вона до останнього не хвилювалася за рідне місто.
“Якби я уявляла, що станеться, я б одразу поїхала туди”, — заявляє Юлія.
Юлія Караулан з МаріуполяФото: The Washington Post
Але 2 березня її родина була вимушена переїхати з квартири до громадського притулку, щоб уникнути обстрілів та вибухів. Тоді Юлія написала чоловікові з питанням "Як справи?", але так і не отримала відповіді через відрізаний зв’язок.
Юлія кинула палити десять років тому, але нещодавно почала знову.
“Я зупинюся, коли знову побачу свою сім’ю”, – каже Юлія. Після 4 березня Юлія застрягла в Запоріжжі, сподіваючись виїхати до рідного Маріуполя.
“Щовечора я лягаю спати з надією, що побачу свою доньку наступного дня, але потім розумію, що цього не станеться”, —визнає Юлія. Вона не може навіть дивитися на фотографії власної родини, бо це занадто важко для неї.
Лише через тиждень після припинення зв’язку Юлія дізналася, живі члени її сім’ї чи мертві — попри слабкий телефонний зв’язок, чоловікові вдалося зателефонувати до Юлії. Вона пообіцяла дочці, що приїде, але чоловік наполегливо її відмовляв. Він описав притулок, де вони застрягли разом із 4000 мешканцями Маріуполя: майже без їжі й води. Ще до війни сім’я купила печінку та м’ясо, але все зіпсувалося. Попри це вони намагались приготувати зіпсоване м’ясо, щоб з’їсти бодай щось.
“Сьогодні вони живі. Але що буде завтра ми не знаємо”, — каже Юлія.
У день, коли Юлія додзвонилася до родини, вона познайомилася з одним подружжям з дитиною з Маріуполя, якому вдалося втекти. Того ж вечора жінка зателефонувала Юлії і сказала, що бомба впала на укриття, де перебувала її родина. Юлія не могла знайти собі місця, але все одно подзвонила до усіх можливих служб щоб дізнатись, що це неправда. Вона не знає, чому жінка повідомила їй, що її сім'я загинула.
Наступного дня її чоловік знову зателефонував, але лише на коротку мить.
Все, що він встиг сказати: “Що пишуть в новинах? Будь ласка, зроби щось. Тут все дуже погано, люди вмирають”.
11 березня їй вперше вдалося потрапити до гуманітарного конвою, але йому вдалося проїхати лише декілька кілометрів — вони були вимушені повернути назад через небезпеку. 12 березня конвой вирушив раніше і в Юлії було більше надії, адже священнослужителі Української Православної Церкви відспівали молитву перед тим, як колона виїала. Перед від’їздом Юлія Караулан сказала, що не відчуває страху.
“Як можна боятися, якщо ваша дитина поруч?”.
Свої в Telegram 
