Вони вторглися в мій дім вдруге. Історія 17-річної Даші про те, як бути підлітком на війні
За підрахунками UNICEF, з 24 лютого щохвилини 55 українських дітей ставали біженцями, залишаючи рідний дім. Є ті діти та підлітки, для кого цей досвід не є новим. Ми поспілкувалися з дівчиною Дашею, яка залишила рідну Горлівку в 9 років і поїхала з України внаслідок повномасштабного вторгнення Росії у 17.
У Горлівці завжди світило сонце
Горлівка — це місто, яке гріє мене в душі. Частково моє ставлення пов’язане з тим, що я провела там своє дитинство, і в мене не було жодних турбот — все як в казці. Воно було насиченим: я їздила до будинку дитячої та юнацької творчості протягом 3-х років, а потім пішла до школи №50. До речі, саме в ту школу нещодавно влучив снаряд. У Горлівці жили всі мої бабусі та дідусі, ми ходили до них на вечерю щодня. Не скажу, що в мене було багато друзів, але ми постійно гуляли разом з однолітками біля супермаркету в моєму районі, і я ціную ці спогади. Попри те, що це було вже доволі давно, я все ще пам’ятаю кожну вулицю, лавку чи гойдалку. Зараз мені навіть здається, що в Горлівці завжди світило сонце.
Ілюстрація Марії Журавель
Я часто думаю про те, як би я жила там зараз, якби війни не було. Їздила б до парку атракціонів у центрі міста, пила чарівне какао в кав’ярні “Дом кофе”, ходила б з друзями до піцерії New York City. Можливо, я б вступила до місцевого інституту іноземних мов і залишилася б жити в Горлівці. Навіть не знаю, чи існують ці місця зараз.
Моя мама завжди хотіла кудись переїхати, але тато говорив, що це наше рідне місто. У дитинстві я теж говорила, що нікуди звідси не поїду. Я знала історію заснування Горлівки напам’ять і дуже любила її усім розповідати. У мене там було все. У Горлівці ніколи не було поганого життя, через яке треба було б її захоплювати і “рятувати”.
Поїхали на море і не повернулись
Перед тим, як це почалось у 2014 році, в моїй родині панувала атмосфера свята — одружувався мій брат. Але одного дня я прийшла додому зі школи і почула, як мої батьки обговорюють військовий стан і новини. Звичайно, я майже нічого не зрозуміла. Хоча зараз я пам’ятаю звуки пострілів, військову техніку й танки у дворі недалеко від нашого, тривогу, яка панувала в родині. Навіть, як батькам подзвонила знайома і розповіла про те, що її чоловіка розірвало на шматки через обстріл.
Ілюстрація Марії Журавель
Також лише нещодавно я дізналася, що улітку 2014 року представники нової “міської влади” викрали мого батька і закинули до підвалу за те, що він не погодився віддати їм свій магазин. Я пам’ятаю дні, коли його не було вдома, але тоді не знала, що відбувається. Батька випустили, але я чула купу історій від знайомих про те, як людей в цих підвалах просто вбивали. Усі люди в місті говорили, що до влади прийшли дикуваті покидьки. Через це у якийсь момент ми поїхали “на море”. До Горлівки ми так і не повернулись.
Ми не бігли назавжди
Після цього батьки шукали місто, яке знаходиться недалеко від Горлівки. Вирішили поїхати до Костянтинівки. Щодня я хотіла повернутися додому і вірила, що це скоро станеться. У школі, в яку я почала ходити, було багато дітей з окупованих міст. До нас нормально ставились, але постійно питали, чи ми є біженцями. Мені це дуже сильно різало вухо, бо ми не бігли назавжди і хотіли жити в Горлівці далі.
Після подій 2014 року я була в рідному місті два рази і бачила, як воно змінилось: як скоротилася кількість людей на вулиці і як увечері майже ніде не горіло світло. Але я все одно хотіла з рештою переїхати туди і жити там, наче в “будинку на березі моря”.
Я ніколи не втрачаю віри. Тож сподіваюся, що настане день — і в рідному місті все буде, як раніше і навіть краще. Костянтинівка у порівнянні з Горлівкою здавалася мені простою — містом, де тобі легко. Пізніше я почала звикати до нього і прив’язалася: з дорослішанням життя все більше нагадувало мені те, яке я мала в Горлівці.
Два роки тому я почала ходити до вільного простору Druzi і зустріла там людей, які по-справжньому люблять і цінують своє місто. Та і особисто в мене з’явилися друзі, з якими ми тепер разом працюємо. Щоразу, коли я надовго їду з міста і повертаюся, я усвідомлюю мою сильну любов до Костянтинівки і мого дому.
Ілюстрація Марії Журавель
Я проживала все заново
Узимку 2021 року мені було складно повірити в те, про що говорили в новинах. Тоді я планувала закінчити школу, переїхати з друзями і вступити до Могилянки. Водночас я завжди уявляла, як буду повертатися додому під час навчання. Та і мої батьки ставились до цього критично. Говорили: “Якби хотіли, то давно напали б”.
Але ближче до 24 лютого на якийсь час зник зв’язок, і мене це сильно налякало. Тоді до нас якраз приїхав мій брат з дружиною. 24 числа я прокинулася через вибух і не могла зрозуміти, що це. Потім побачила, що мій друг з Києва дзвонив мені дуже багато разів посеред ночі. Усі рідні прокинулись і почали збирати речі, хоча в той день поїхав тільки брат.
Два тижні після цього я старалася продовжувати жити, щоб не загубити себе: ходила до репетитора, допомагала носити продукти сусідам, збирала гуманітарку. Я старалася зберігати спокій, але моє тіло постійно тремтіло від страху. Попри те, що цей досвід був мені знайомим, я проживала все заново.
Пізніше мій тато сказав мені, що я поїду до Польщі. Я категорично відмовлялася, бо тут в мене все. Але з рештою до мене прийшло усвідомлення, що я поміняю лише місце перебування, а душею все одно буду в Горлівці та Костянтинівці. Мої батьки залишились вдома, а мені все ж довелось виїхати.
Я відчуваю провину за те, що поїхала з України. Поїхала, бо якісь люди вирішили, що можуть ось так вторгнутися до мого дому. У мене немає сумнівів з приводу того, хто в цьому винний. Який народ, такий і президент. Для мене винні усі росіяни, які мовчать, які говорять, що нічого не можуть змінити, які виправдовують ці дії. Я б дуже хотіла донести до кожної людини те, що необхідно відкрити очі. Не можна просто “бути за мир”. Але також не можна втрачати себе: постійно повертатися до минулого думками і відмовлятися від переїзду, який може врятувати вам життя.
Ілюстрація Марії Журавель
Мене гріють думки про повернення: я уявляю, як вступлю до університету і як ми з друзями будемо відбудовувати усе, що зруйнував "руський мир". Та і собі потрібно допомогти, бо війна дуже сильно травмує. Діти, які прокидались від обстрілів та вибухів, ніколи цього не забудуть.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
