Марія Родіонова була в Драмтеатрі Маріуполя, коли Росія скинула на нього бомбу. Їй вдалося вижити
16 березня російська армія знищила Драматичний театр у Маріуполі, скинувши на нього бомбу. Там перебувало до 1000 місцевих мешканців. За попередніми даними Маріупольської міської ради, у наслідок авіаудару загинуло близько 300 людей. Марія Родіонова знаходилася там в цей день, і їй вдалося вижити. Ми переклали історію, яку публікує BBC.
Марія Родіонова втекла з квартири на дев’ятому поверсі разом із двома собаками і провела 10 днів у Драмтеатрі Маріуполя. Там люди тимчасово перебували в залі біля задньої частини будівлі. В день, коли російська армія скинула бомбу на театр, вона пішла до головного входу і встала до черги на гарячу воду.
Якраз в цей момент бомба впала на місце, де переховувалися місцеві. Ззаду підійшов чоловік і підштовхнув її до стіни, захищаючи власним тілом. Вибух був настільки гучним, що вона відчула сильний біль у вусі. Марії здалося, що лопнула барабанна перетинка, але вона могла чути крики людей, які були скрізь.
Через ударну хвилю одного чоловіка відкинуло до вікна. Він упав на землю, а його обличчя було покрите склом. Жінка, яка також мала поранення на голові, намагалася допомогти йому. Марія, яка працювала волонтером в Українському Червоному Хресті в Маріуполі, крикнула їй:
“Почекай, не чіпай його. Я принесу свою аптечку і допоможу вам обом”, — Але її аптечка була всередині театру — тій частині, яка вже впала.
Зруйнований ДрамтеатрФото: Telegram, Азов
“Протягом двох годин я нічого не могла зробити. Я просто залишилася там. Я була в шоці”, — розповіла Марія.
У ті дні вона перебувала в залі біля сцени, бо деякі люди скаржились на її собак. На думку Марії, усі 30 людей, які перебували в залі, загинули в той день. Після вибухів вона не змогла знайти своїх собак, які “були для неї важливішим за все”.
Того ранку до будівлі зайшов і 27-річний слюсар Владислав. У тому сховищі були його друзі, й він пішов їх шукати. Коли пролунав вибух, він якраз знаходився біля головного входу. Він побіг з іншими в підвал і через 10 хвилин почув, що будівля горить. Він бачив, як багато людей стікали кров’ю. У деяких були відкриті переломи. Одна мати намагалася знайти своїх дітей під завалами. П’ятирічна дитина кричала: “Я не хочу вмирати”.
Лондонська компанія McKenzie вважає, що це була бомба з лазерним наведенням: KAB-500L, запущена з літака. Характер вибуху вказує на те, що її було озброєно моментальним запобіжником, тому вона не змогла пробити нижні поверхи. З огляду на точність удару дуже ймовірно, що обраною метою був театр. На супутникових знімках, опублікованих американською компанією Maxar за дні до нападу, видно, що слово “діти” російською мовою було чітко намальоване перед театром. Водночас Росія заперечує напади на театр. Вони також заперечують напади на цивільні об’єкти в Україні, хоча усі вони добре задокументовані по всій країні. Найбільш жорстокими вони є у Маріуполі.
Бомба, яку ймовірно скинули на ДрамтеатрФото: globalsecurity
За два дні до нападу театр відвідав маріупольський журналіст-розслідувач Андрій Марусов.
“Усі знали, що це місце було прихистком для багатьох жінок і дітей. Там були лише цивільні”, — розповів Андрій.
У день вибуху він піднявся на дах свого будинку о 6:00, щоб оглянути місто. За його словами, російські літаки весь ранок обстрілювали та бомбардували район, де був театр. А Марія згадує, як того ранку військові літаки нарізали кола біля театру та кидали бомби.Вважається, що в драматичному театрі перебувало до 1000 осіб. Наступного дня після нападу в міській раді повідомили, що врятовано 130 людей. З того часу жодних новин не було, хоча повідомляється, що багато людей вижило. Марія пригадує, як деякі люди виходили з театру. Ніхто не знав, що робити, а територію все ще обстрілювали.
Стоячи біля театру, вона подивилась на пошкоджені навколо будівлі. Вона зрозуміла, що немає сенсу шукати іншого притулку. Минуло кілька годин перед тим, як вона нарешті пішла. Вона намагалася зупинити будь-яку машину, яка виїжджала з міста. Усі були в паніці і не брали її до своєї машини. З рештою, вона почала йти просто вздовж узбережжя і так дійшла до села Піщанка.
“Я зустріла жінку, яка запитала, чи все гаразд. Я почала плакати”, — каже Марія.
Їй запропонували чай і їжу, запросили переночувати. Наступного ранку вона продовжувала йти, поки не дійшла до Мелекіне. Комендантська година означала, що вона мала зупинитися о 20:00. Через день пішла до Ялти. Наступного дня — до Бердянська. Коли Марія пішла зі своєї квартири до театру, бабуся, яка жила з нею, відмовилася йти.
“Вона просто сказала: Це моя квартира, мій дім. Я тут помру”.
Марія все ще намагається дізнатись, чи вона жива.
Свої в Telegram 
