Тато не хотів евакуюватися. Він один із загиблих на залізничному вокзалі в Краматорську
57 людей. Саме стільки загиблих на залізничному вокзалі Краматорська. Серед них – Олег Іванов. Він був на чергуванні 8 квітня, коли російські військові з окупованих територій запустили по вокзалу «Точку-У». У чоловіка залишилися старенькі батьки, хвора дружина, маленький син та 25-річна донька. Катерина погодилася поспілкуватися й розповісти про батька, останню зустріч із ним і як він врятував її життя.
Цей текст можна читати англійською. Поширюйте за кордоном!
Daddy didn’t want to evacuate. He was among those who died at the Kramatorsk’s train station
Тато наполіг на обстеженні, це врятувало моє життя
Олег Іванов народився в Харкові 49 років тому. Коли ще був дитиною, родинапереїхала до Краматорська. Тут закінчив школу, потім отримав вищу освіту в Донбаській державній машинобудівний академії.
«Одружився на моїй матусі і переїхав до неї в сусідній Слов’янськ. А на роботу їздив в Краматорськ (відстань між містами 25 км). Багато років працював на відомому в місті підприємстві – Новокраматорському машинобудівному заводі. Потім деякий час в Укртелекомі, а після локдауну в 2020 році змінив роботу і став співробітником Департаменту цивільного захисту, мобілізаційної та оборонної роботи».
З 2013 року Катерина мешкала в Харкові. Напередодні повномасштабного вторгнення російської армії приїхала в Краматорськ.
«Я тут прописана, потрібно було оформити деякі документи, пов’язані з моєю хворобою. Майже весь останній рік був дуже складним для мого батька через те, що я хворіла на онкологію. Він витрачав багато зусиль на моє лікування, сидів зі мною під час та після крапельниць.
Взагалі моє захворювання знайшли завдяки його турботі. Я дуже довго не зважала на біль і одного разу обмовилася, що її відчуваю. Ми жили у різних містах. Він був далеко, але наполягав на обстеженні. Саме через нього я пішла до лікарів. Обстеження довго не давали результатів, і мене почали лікувати лише через його наполегливість. Він врятував мені життя».
В нашу останню зустріч батько сказав: «Бережи сім’ю»
23 лютого Катерина довго не могла заснути. Все гортала стрічку новин. Вони були тривожними. Приблизно о п’ятій ранку дівчина скочила з ліжка - здалося, що будинок здригнувся.
«Скло у вікнах задзвеніло. Почулися вибухи, потім шум. кочила з ліжка і побігла будити батька зі словами: «Вставай, маємо відійти від вікон. Почалася війна!» Потім разом розбудили бабусю та дідуся. Це батьки тата, їм 73 і 80 років. Я боялася, що вибуховою хвилею повибиває скло у вікнах, і їх може поранити».
Через півгодини Олег зібрався та пішов на роботу. З того дня у нього не було жодного вихідного, багато нічних чергувань. Навіть вдома після роботи він був на зв’язку, завжди відповідав на дзвінки підлеглих.
Евакуація з вокзалу Краматорська
8 березня Катерина востаннє побачила татуся. Цього дня вона з братом та матусею поїхали подалі від війни.
«Татусю важко було нас відпустити, але він розумів, що це необхідно. Особливо переймався за сина, він його дуже любив, майже весь вільний час проводив з ним. 8 березня на роботі батькові дали дві години, щоб відвезти нас із Слов’янська до Краматорська. Моя мати дуже хвора, їй важко було ходити. Проте вона якось рухалася. А в останні дні перед евакуацією майже увесь час лежала. З великими зусиллями змогли її одягнути, поставити на ноги та відвезти на залізничний вокзал. Посадити нас на потяг батько не встиг, йому по роботі треба було їхати в інше місце. Ми попрощатися. Батько сказав мені, щоб я берегла сім’ю. І на цьому все».
Вокзал Краматорська напередодні обстрілу
Потяг, на якому родина евакуювалася, зламався, і тому затримався на декілька годин. Весь цей час Катерина розмірковувала про те, що в будь-яку мить може прилетіти ракета або снаряд.
«Стоячи там я розуміла, що вокзал – вкрай небезпечне місце. Що тут щодня багато людей, і вони для ворога можуть бути мішенню».
Так і сталося рівно за місяць. 8 квітня з самого ранку на залізничному вокзалі було багатолюдно. Близько чотирьох тисяч жителів Краматорська, Слов’янська та інших міст чекали на евакуацію до Львова та Ужгорода.
«Тато нас відправив, а сам нікуди не збирався евакуюватися, оскільки був співробітником критичної інфраструктури міста. Мата та інші наші рідні багато разів його вмовляли покинути роботу, адже кожного дня напруга зростала й залишатися в Краматорську було небезпечно. Але тато кожного разу навідріз відмовлявся. Казав, що від його роботи залежать багато людей. Я тата розуміла, але ж хотіла, щоб найрідніша людина була з нами поруч в безпеці».
Помер у лікарні через велику втрату крові
Напередодні трагедії Катерина майже 2 години розмовляла з татом по телефону. Про все на світі. бидва ніби щось відчували… В той трагічний день Олег Іванов був на чергуванні в евакуаційному пункті на залізничному вокзалі.
«Це вже ритуал: прокидаюся - і одразу в телефон читати новини. Вночі я погано сплю, тому і рано не прокидаюся. Перша новина, яку прочитала, була про обстріл Краматорська. Знала, що батько там часто чергує. Тому одразу кинулася йому телефонувати. Але зв’язку не було.
Пізніше моїм родичам сказали, що вибухом розтрощило його телефон. Не дозвонившись татусю, почала телефонувати своїм рідним, які залишилися в Донецькій області. Ті також нічого не знали та намагалися бодай щось дізнатися від співробітників, з якими він працював.
Він лежав у калюжі крові. Чоловік був схожої статури та обличчя. Проте моя бабуся сказала, що батько був взутий у кросівки, а це точно не вони. Та одягнений у інший одяг».
Загиблий на вокзалі Краматорська
Потім надійшла інформація, що Олега Іванова серед загиблих немає. Тобто, той чоловік на світлині в помаранчевій жилетці – не батько Катерини.
«Ця новина дала мені невеличку надію. Родичі поїхали його шукати по лікарнях, але ніде не могли знайти. Потім і я дистанційно шукала. До пошуку по лікарнях Слов’янська, Костянтинівки та Дружківки, куди звозили поранених, долучилися мої друзі. Задекілька годин повідомили, що його знайшли в одній з краматорських лікарень. Батькові зробили серйозну операцію і він знаходився у важкому стані. Довелося відрізати ногу, бо в ній було багато уламків. У другій нозі і в руках теж були уламки, але частини тіла вдалося зберегти. Ще один уламок потрапив у око, його дістали. Проте, наскільки я зрозуміла зі слів лікарів, саме це було найбільше небезпечним пораненням для батька. Коли дізналися ці новини, відчула страх і полегшення одночасно. Мріяла, що переїду жити до батьків».
Але буквально за 10 хвилин Катерині знову зателефонували і сказали, що її тата більше немає. Не дивлячись на всі зусилля лікарів, врятувати Олега Іванова не вдалося. Він помер через значну втрату крові.
«Ми вірили, що скоро побачимося знову. Мали надію на возз’єднання родини… Я гризу себе за те, що він помер на самоті, що мене не було поруч, коли він так сильно страждав. Під час моєї операції батько був поруч, він мене ніколи не покидав. Так само мала вчинити і я. А тепер навіть не можу бути присутньою на його похованні».
Свої в Telegram 
