Довго шукала відчуття дому. Співачка Надя Печуркіна про рідний Донецьк і війну, до якої була готова

Планували повернутись в Донецьк за два тижні

Я народилася в Донецьку і жила там до сьомого класу. У 2014 році ми з родиною не планували переїжджати — лише хотіли з’їздити до Києва на два тижні, аби сестра здала ЗНО. Мама говорила, що ми скоро повернемось. Втім, це був останній раз в рідному місті для мене і сестри.

Надя в дитинстві у ДонецькуФото: Особистий архів

Донецьк для мене про затишні, дитячі спогади. Найкраще з рідного міста я пам’ятаю парк Щербакова, де дуже любила гуляти, і дорогу від мого дому до музичної школи, в якій я вчилася на естрадному вокалі й фортепіано. До речі, в Донецьку я жила поряд з недобудованим кафе, в якому у 2014 році вбили ватажка “ДНР” Захарченка. Через це мене дуже смішать мої дитячі фотографії на фоні того кафе.

Фото Наді біля кафе, в якому вбили ЗахарченкаФото: Особистий архів

У мене крається серце, коли я думаю про Донецьк. Після окупації з нашої родини там була лише мама. Вона казала, що більше не почувається там, як вдома. У міста був величезний потенціал, а те, що там зараз, більше нагадує суцільний занепад. А найгірше — кількість людей, які живуть там і підтримують Росію. Я не зможу жити з цими людьми в одному місті й країні і часто задаю собі питання: “А що з ними робити?”. Але хочеться вірити, що колись Донецьк знову стане вільним, українським містом.

Морально ми були готові до повномасштабної війни

Після переїзду в мене довго не було відчуття дому. Взагалі, воно в мене з’явилось відносно нещодавно. Для цього я намагалася зробити власну кімнату максимально комфортною, оточила себе людьми, з якими мені добре. Але у всіх людей цей процес виглядає по-різному і займає свій час.

Зараз ми з родиною живемо у Вишгороді, де ми і зустріли повномасштабне вторгнення. Я думаю, що морально ми були більш готові до цього, ніж більшість наших знайомих. Але у перші місяці повномасштабної війни мене лякала думка про те, що доведеться знову покинути свою домівку, як у 2014 році. До речі, батьки хотіли, щоб я виїхала за кордон, але я була категорично проти цього.

Після переїзду в мене довго не було відчуття дому

Коли велися активні бойові дії у Бучі, Гостомелі та інших населених пунктах, ми поїхали жити до знайомих у Київ — там було спокійніше, ніж у Вишгороді. А вже за місяць ми повернулись додому.

Вирішила, що більше не хочу писати пісні російською

На гітарі я навчилася грати сама, переважно завдяки відео в інтернеті. Саме коли у мене з’явилася гітара, я почала створювати музику, а до цього я писала вірші. До речі, нещодавно я згадала, що найперший в житті вірш я написала українською, хоча в дитинстві я не чула її в побуті. У підлітковому віці я записувала свої перші пісні на навушники, обробляла їх у спеціальній програмі і викладала на сторінку у “Вконтакті”. Зараз мені за це соромно (сміється — Свої). А проєкт “суцільна невдача” з’явився вже у 2018 році, коли я почала викладати пісні на SoundCloud.

Останній російськомовний альбом я випустила під час першого локдауна. Після цього я вирішила, що більше не хочу писати музику російською. Якраз в той момент мене знайшов саунд-продюсер Сергій Воронов і запропонував записати альбом разом. Зараз наша співпраця виглядає так: я записую демо-версію з голосом і гітарою, намагаюся надати їй форму в програмі для звукозапису і надсилаю Сергієві. Він допрацьовує написані аранжування або ж взагалі все змінює, зводить і віддає на мастеринг.

Ніхто не скасовує переживань, не пов’язаних з війною

Пісні з нового альбому були написані рік тому. Тоді я проходила через дуже важке розставання. Я жила у тривозі й невизначеності декілька місяців — це відчувалося, як падіння у прірву. Трек “Летсплеї” про те, як я намагалася споживати усі можливі медіа, тільки аби ні про що не думати.

На пісні “Чи я існую” я намагалася абстрагуватися від усього і уявити, що я в космосі.

“Дисколампу” я присвятила моїй улюбленій лампі, яка рятувала мене від поганого психологічного стану. А пісня “Ніколи” — “найстарша” в альбомі, адже її я написала ще до того розриву.

У мене вже декілька разів питали про те, чи є актуальним цей альбом в такі часи. Але на мою думку творчість має бути різнобічною. Якщо в пісні немає слова “байрактар”, вона також має право на існування. Люди залишаються людьми і ніхто не скасовує переживань, не пов’язаних з війною. Тим паче я вже отримувала фідбек від людей, яким відгукнувся цей альбом.

Те, що я зі сходу, є важливою складовою моєї особистості. Коли я зустрічаю когось зі сходу, я відчуваю зв’язок, який складно пояснити. Я не завжди хотіла говорити про те, що я з Донецька. Мені не було соромно — просто не хотілося привертати зайву увагу. Зараз для мене важливо говорити про те, звідки я, бо я хочу репрезентувати мій регіон і людей звідти.

Картина — моє прощання з домом. Художниця з Маріуполя написала її грифелями зі згорілої квартири

Ірина і Володимир могли померти під обстрілами. Хто допоміг їм виїхати з прифронтових міст сходу

З полону привіз зошит з рецептами й пошиті речі. Історія поліціянта з Маріуполя Святослава Єрмонова