Олексій Іванішко вчить переселенців шахтарській справі. Він вцілів, коли росіяни обстріляли Удачне
Олексій Іванішко — переселенець з Курахового. Зараз він живе у Покровську на Донеччині. Чоловік вчить таких же переселенців, як він сам, шахтарській справі, бо війна відібрала у цих людей будинки, міста, роботу. Олексій — викладач навчального центру при шахтоуправлінні, хоча раніше ніколи не викладав. 31 травня росіяни обстріляли Удачне. Снаряди влучили у будівлю поруч з навчальним центром, де був Олексій і частина студентів. Від ворожого обстрілу постраждав ВПС-1 шахтоуправління "Покровське", загинула працівниця підприємства, ще одна людина отримала поранення. Для Свої Олексій розповів про те, як він вижив під обстрілами у рідному Кураховому і залишився живим на новій роботі.
Удар застав мене у методкабінеті, я встиг підскочити і присісти
За понад пів року роботи викладачем Олексій звик до спілкування зі студентами. 31 травня, у день обстрілу, він приїхав на роботу, як і завжди, о 7:30. Це був звичайний день, коли за пів години, що залишились до уроків, люди бігли по своїх справах. А потім всі сіли за парти.
Щодня у центрі одночасно буває не менше 200 людей. Однак саме в останній день травня було не так людно — десь вдвічі менше, ніж зазвичай. Навчальний курс для цих груп вже закінчувався і зранку приїхало не багато студентів, тільки ті, у кого цього дня були консультації щодо навчання.
Приблизно о 10-ій ранку ці студенти вже поспілкувались з викладачами, тому у самому центрі майже не було людей, всі були на вулиці. Зазвичай в цей час всі п’ють каву, бо тоді буває перерва. І тут стався вибух. Він застав Олексія у методичному кабінеті за паперовою роботою. Приміщення заповнив звук, який ні з чим не сплутаєш.
Олексій Іванішко переїхав з Курахового і тепер навчає таких же переселенців, як сам, шахтарській справі
"Це був свист снаряда, котрий летить у ціль. Я встиг тільки підскочити з робочого місця та присісти, і тут влучило у будівлю поряд. Почувся металевий звук, вибухова хвиля накрила і пошкодила центр навчання. Все сталося миттєво. Найперше, про що я подумав, потрібно оглянути сусідні приміщення і аудиторію, чи немає там постраждалих людей".
Олексій встав і побачив розбиті вікна, пошкоджені меблі та зірваний зі стелі гіпсокартон. Крізь пил важко було роздивитись, що поруч, але Олексій не постраждав, а ось що з іншими ще треба було з’ясувати.
Так виглядає навчальний центр після ракетного удару
"Вийшов в коридор, пішов в сусідні аудиторії, людей там не було. Колеги стали виводити людей з приміщень навчального центру до укриття, я приєднався до колег".
Страшно не було, я ж з Курахового
Ніхто зі студентів і викладачів не постраждав від вибуху. А легка контузія сьогодні вже не вважається чимось непоправним. На вулиці всі побачили сильні руйнування сусідньої будівлі і дізналися, що загинула жінка.
Олексій каже, йому не було страшно, бо він з Курахового. Одразу ж після 24 лютого 2022 зрозумів, що основна мета цієї війни — зруйнувати українські міста і забрати життя українців. З початком повномасштабної війни померла мама Олексія.
"Не витримало серце хвилювання за жорстоку безглуздість війни. Терор агресора поступово та методично знищує все, куди дотягнуться руки хворої ідеї “руського миру”. Кожен мешканець Курахового з першого дня повномасштабного вторгнення відчув, як ворог намагається взяти Вугледар, Мар’їнку, а навесні 2022 року почастішали обстріли і самого Курахового. Бували дні, коли їх було дуже багато, бували дні спокійніші".
Кураховому не має і 100 років. Його на Донеччині заснували тільки тоді, коли збудували теплоелектростанцію. До початку повномасштабного вторгнення тут працювали заводи. Люди продовжували жити і бачили, як відбувається евакуація з Вугледару, Мар’їнки. Майже одразу була оголошена евакуація й у Кураховому. З міста поїхали жінки з дітьми, літні люди, а чоловіки продовжили працювати. Щоранку Олексій Іванішко їхав на свій Свято-Іллінський машинобудівний завод. І після ночі бачив, куди цього разу "прилетіло" по місту, що вже зруйновано і на його підприємстві.
"До речі, більшість "прильотів" по Кураховому була вночі. Чим керувались нелюди, що обстрілювали міста вночі, мені невідомо. Чомусь ворог вирішив, що наш завод — це його легітимна ціль, і бив прицільно саме по ньому. З весни територію заводу масовано обстрілювали дев'ять разів. Зараз у Кураховому більше немає Свято-Іллінського машинобудівного заводу. Немає і колективу".
На Свято-Іллінському заводі виготовляли продукцію для вугільної промисловості
Олексій Іванішко все минуле літо з іншими робітниками заводу у перервах між обстрілами займався евакуацією обладнання. Намагались врятувати і вивезти все, що можна було демонтувати, завантажити та перевезти. Це була своєрідна гра — хто швидше розбере завод: ворог чи заводчани.
"Основний цех зі збирання металоконструкцій та ремонту гірничо-шахтного устаткування зруйнований повністю. Не вціліло ні обладнання, ні будівлі. Це просто диво, але жодна людина на території заводу не загинула".
Цього цеху на Свято-Іллінському заводі більше немає - його розбили росіяни
Сьогодні Олексій Іванішко знає, що його житло в Кураховому зазнало пошкоджень, а відновлення роботи заводу — це, скоріше, мрія, і до її здійснення може минути все його життя. Однак, велике щастя, що він вцілів у Кураховому і у Покровську.
"Мене все більше бентежить: чому росіяни стали такими, що можуть називати українців братами і при цьому задумувати вбивство, злочини? Наразі я в Покровську. Тут бувають "прильоти", у місті проблеми з водопостачанням, взимку були постійні відключення світла. Та це ніщо порівняно з тим подвигом, який щодня роблять наші воїни, захищаючи Україну і відвойовуючи її землі. Мій найкращій друг зараз бореться у Бахмуті, щоб Покровськ не зазнав такого лиха, як міста, що опинилися на лінії вогню. Ворогу мене не зламати, я відчуваю, що повернеться мирне життя, але майбутнє життя ніколи не буде таким, як до війни".
Свої в Telegram 
