"Важко засинати, коли тихо". Як Матвій ріс за 4 кілометри від окупації | Подкаст "ПОВНОЛІТНІ" #1
"Повнолітні" ― це подкаст про людей, пів життя яких іде війна в Україні. Про хлопців та дівчат, які народилися і дорослішали на Сході країни. Ми говоримо про те, як це: жити в прифронтових містах, коли ти підліток; про страхи і переживання; про те, як вибухи і обстріли впливали на них і змінювали як людей; про стосунки з однолітками та собою. Загалом про те, як це ― пережити найскладніший період життя, дорослішання, на війні.
Матвій: Коли почалася війна, мені було всього 9 років. На той момент я взагалі не думав, що в наш час таке може статися. Я пам'ятаю, як ми їхали до міста з моїм дядьком та сестрою, відвозили її на танці. І коли проїжджали, я побачив людей у військовій формі та якийсь дивний прапор. Це був прапор сепаратистів. Я запитав у дядька, що то таке? Він сказав, що це ненадовго і я не маю звертати увагу.
Потім почалася історія з переворотом: стрілянина, техніка. Тобто вже тоді була якась паніка. У той час ми поїхали на море, і так сталося, що кожен блокпост, який ми проїжджали, змінювався. Спочатку ми проїхали український блокпост, далі був сепаратистський. Приїхали в Седово — це містечко, в якому відпочивали, то було ще українське місто. Коли ми виїхали, туди зайшли сєпари.
Ми повернулись до нас додому, в Нью-Йорк. Тоді у нас була влада проросійська. На наступний ранок нас вже звільнили ЗСУ. Тобто територія постійно змінювалася. Я не міг зрозуміти, що взагалі відбувається.
Лера: Я пам'ятаю, як почалася війна. Певно, я не знала тоді, що це війна, і не розуміла цього. Але ми поїхали влітку з мамою на море, і залишилися там дуже надовго. Коли ми вже мали повертатися додому, бабусі, дідусі і тато казали, що не можна, пересидимо там. Я не розуміла — що пересидимо. Я пам'ятаю, як батько телефонував мамі і казав, що на сусідній Торецьк скидають бомби, що там ідуть бої, перестрілки. Мені було страшно. Мені було страшно не за себе, бо вибухів я не чула, мені було страшно за батька в той момент. Це, певно, такий перший страх моєї війни.
Як дитина, я не надавала такого значення якимось вибухам, які також лунали, бо сусідній Маріуполь, ми були в Мелекіному, теж був окупований. Я чула їх, але дуже якось віддалено. І все, що мене хвилювало — це якби раніше піти на море покупатися та засмагати, прогулятися зі своїми братами й сестрами і все. І скоріше поїхати додому до подружок.
Коли ми приїхали додому, вже все стихло. Тобто Нью-Йорк вже звільнили тоді, і перші дні я ще не чула вибухів. Потім чула якісь віддалені, але мені все одно не було страшно. Чи то була такою дурнуватою дитиною, чи просто я була дитиною і не розуміла, що вибухи можуть нести якусь загрозу — я не пам'ятаю.
Матвій: Пам'ятаю такий момент, він не те, що страшний, але дуже відклався в моїй пам'яті. Я дуже люблю місто Донецьк, і до війни дуже часто туди їздив. І одного разу, коли ми проїжджали це місто, я побачив спалахи і як на горизонті з будівель повалили стовпи диму. Щось всередині мене перевернулося. І тоді я так само думав, що це буде швидко, скоро закінчиться але, на жаль, цю картину ми можемо бачити і досі.
Лера: Теж пам'ятаю… Я дуже в дитинстві сумувала за Донецьком, бо я не скажу, що кожен місяць, але я думаю разів п'ять, а може й більше, на рік, ми точно їздили в Донецьк. Це були просто як прогулянки з сім'єю, так і поїздки з класом: ми їздили в дельфінарій, в цирк, МакДональдз, парки, просто гуляли. І мені цього дуже не вистачало. Натомість ми почали їздити в якісь інші міста — Слов'янськ, Краматорськ, в Дружківку на ковзанку. Але мені там не подобалось, від слова зовсім. Мені не було там так цікаво, як у Донецьку.
Матвій: Ну, якщо казати про такі будівлі, то в мене все пов'язано з "Донбас Ареною". Скільки триває війна, стільки я і живу мрією побачити її знову. Я знаю, що вона зараз сильно побита, загалом як і українське місто Донецьк, але я впевнений, що ми ще не раз туди приїдемо, і все ж таки вона вистоїть.
Лера: Після того як я повернулася в Нью-Йорк, після того, як його деокупували, я пам'ятаю, що було кілька днів затишшя. Може навіть кілька тижнів, а потім почали лунати дуже сильні вибухи. Першого вибуху я, певно що, злякалася. Це було літо. Батьки прийшли, відчинили вікно в моїй кімнаті і сказали, щоб я лягала спати, бо загрози вони не несуть. Вони його відчиняли, щоб воно не вилетіло. І я, як дуже довірлива дитина, лягла спати. І далі ми до того так звикли, що вже ти вночі прокидаєшся, відчиняєш вікно, коли починає гупати. Коли закінчує гупатити — його зачиняєш. Навіть бували такі ситуації, що гупало настільки сильно, що в мене аж диван великий у кімнаті трошки з'їжджав.
Зараз я розумію, що це були виходи з танку. Тобто це не були прильоти, це було виходи, але за рахунок того, що це ніч, і ехо відбивалося від багатоповерхівок, воно дуже гучно.
А потім стало тихо. А от коли стало тихо — стало страшно. Ми вже настільки звикли чути ці вибухи щоночі. Це щонайменше щоночі, а можливо й удень, що коли ставало тихо, ти вже замислювався: а що не так?
Матвій: У мене була така історія, вона мені здавалося дикою, і зараз я це не дуже сильно розумію. Мені було важко засинати, якщо було тихо. Я звик засинати під автоматні черги, під вибухи. Я тоді відчував якийсь спокій. Бо мені було 9 років, мій характер ще будувався, і, мабуть, відклалося в голові, що так має бути. І коли була тиша, то суто через те, що це якось незвично, було дискомфортно.
Але це було до моменту, коли нас вперше дійсно не обстріляли. Не те, що там десь вдалині бій якийсь іде чи просто обстріл, а саме коли вдарили по нашій вулиці. Я сидів на кухні, тільки прийшов зі школи. Це, мабуть, я був у шостому класі. І почув шелест, і почались прильоти. Це неможливо було порівняти з тим, що було до того. Усе світилося, тряслося, було видно, як на вулиці обривалися дроти. Це було пекло. Тоді я себе спіймав на думці, що таки я хочу жити, не треба такого і пустив скупу чоловічу сльозу. Після того вже я до вибухів і до такого ставився більш обережно.
Лера: Я пам'ятаю, що мені було дуже тривожно, коли було тихо. Я погоджуюся з цією думкою, що заснути було важко, бо ти не розумієш що це — затишшя перед бурею? Може бути потім сильніше, страшніше?
Ще пам'ятаю, коли вже вибухи відносно стихли — це вже 16-17 рік. І коли вони починалися знов, коли починалися обстріли, нас відпускали зі школи. Навкруги гупає, свистить, літає — приходить директорка і каже: “Діти, зараз уроки закінчуються — ви йдете додому”. І ми просто стрімголов, такі щасливі, що уроків не буде, уроки відмінили, під вибухами, під обстрілами бігли додому, бо ми були щасливі, що не треба вчитися. Я зараз просто в шоці з цієї ситуації, я так ніколи б не зробила зараз. Я би впала в ступор, мені було б страшно. А тоді ми були щасливі, що нас випускають зі школи. І що, що треба йти під обстрілом? Зараз трошки стихне — ти зробиш урок і підеш гуляти раніше.
Матвій: У нас не допускали такого, щоб нас саме з уроків відпускали. У нас створювали цілі канікули. Тобто це теж було добре. Особливо часто це було в зимовий період.
Лера: Теж згадую, що ми йшли додому і молилися, щоб завтра не треба було йти до школи, щоб завтра теж стріляли. І я не знаю, чи це просто таке щось дитяче, чи це відсутність інстинкту самозбереження від слова зовсім. Тобто ми готові були жити під обстрілами, аби не ходити в школу.
Матвій: Мені здається, це через те, що ми на той час не бачили справжніх наслідків від тих прильотів. Тобто якщо для нас це було типу — ми йдемо додому і відчуваємо себе у безпеці, хоча ніхто не був застрахований від уламку чи чогось такого. Ми про це не думали. А на той час в місці, де були прильоти, було справжнє пекло. І думаю, ми просто не звертали на це уваги.
Лера: Ти пам'ятаєш, що тоді казали батьки? Вони взагалі тобі намагалися щось пояснити?
Матвій: Вони більше розповідали мені правила безпеки: як поводитися в певних ситуаціях, навіть з мінами, що робити, коли обстріл. А щодо ситуації казали, що скоро скінчиться, але я бачив, що вони дуже хвилювалися, постійно думали, куди можна виїхати.
Лера: Як ти думаєш, твоє дитинство та підлітковий вік відрізнялися від підліткового віку дітей в інших регіонах?
Матвій: Я думаю, не сильно відрізнявся. Я думаю, що ми прожили нормальне життя. Тобто моє оточення зробило все для того, щоб у нас було все ок. Навіть, знову ж таки, наша громадська організація “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”. Єдине, що відрізняється — це те, що у нас не можна було поїхати навчатися в якесь нормальне місто по нашій області і доводилося їздити в Харків. В усьому іншому — так само: гуляли, збиралися, їздили, розвивалися. Ми самі створили для себе ці умови.
Лера: Я б не сказала, що мій підлітковий вік відрізнявся чимось від підлітків з інших регіонів України. Глобально принаймні точно ні, бо ми не жили прямо в дуже розбитому місті. Але так — у нас у селищі були проблеми з роботою для дорослих та молоді, дуже мало якихось культурних розваг для молоді. Окрім того, як там піти в парк і випити якогось “ревчика”, мені здається, що… А, ні, ще “Сарепта” (назва нічного клубу — Свої) була.
То зараз для молоді взагалі дуже мало всього було. Були якісь гуртки, але вони більше для дітей, якісь танці. У Торецьку була музична школа, але знов таки, музична школа — це про дуже щось складне. А такого, щоб піти в кіно або подивитися якусь виставу — у нас такого не було.
Матвій: Я до того не сказав про якісь розваги для молоді через те, що я сам по собі такий не двіжовий чел. Мені не подобаються великі компанії, тусовки. Тому з цього боку я не розглянув. Тому так, для когось, мабуть, і відрізнялося, але мені ось з моїм тоді складом характеру пощастило, виходить, бо для мене все було ок. Мені краще було лишитися вдома і вийти там зробити з ГО-шкою щось корисне.
Лера: Певно, життя в цьому регіоні мене навчило, що якщо ти хочеш чогось гарного для себе — зроби сам. Якщо ти хочеш якесь свято — зроби сам. Якщо ти хочеш чистий парк — роби сам, виходь і прибирайся.
Матвій: Навіть у майбутньому те, чим я займався у селищі, дало мені великий поштовх. І зараз я працюю у великому фонді американському, займаюсь допомогою нашій країні. Якщо б я не отримав базові навички у селищі, то зараз я не можу уявити, де б я був навіть. У мене було б якесь максимально звичайне життя. Страшно, навіть уявляти не хочу.
Донецька область — це місце, де дійсно треба постійно рухатися. Я хотів створити умови, мені подобалось, що є однодумці, коли щось виходило, то була максимальна гордість. І після того як повернули історичну назву Нью-Йорка, почали приїжджати журналісти, у нас були величезні плани. Той самий футбольний корт, який, на жаль, так і не збудувався, лишився фантомом. Тому тепер доведеться вже будувати стадіон.
Лера: Коли ми повертали історичну назву Нью-Йорка, я пам'ятаю, як ми зібрали громадські збори у місцевому будинку культури. Там зібралося дуже багато усіляких бабусьок, які просто прийшли нас не підтримати або не показати якусь опозицію, довести свою думку. Вони прийшли просто нас потопити. Вони казали про те, що який Нью-Йорк, ми хочемо більші пенсії, ми хочемо дороги, ми хочемо те, се. Але ми зібралися не для того. Вони не розуміли того, що це про якийсь імідж, це про якийсь бренд. Те, що Нью-Йорк привернув увагу всієї світової спільноти — їх це не хвилювало. Їх хвилювали тільки низькі пенсії.
Матвій: Це був мій перший такий скандал у ЗМІ. Ну, це я так, прикрашаю. Йшов процес повернення історичної назви. Це була осінь 21-го року. Дзвонить мені подруга, каже: “Приїжджай у кафе Нью-Йорк, треба буде зняти інтерв'ю для 1+1". Я такий, блін, круто — 1+1, по телевізору мене покажуть. Приїхав, розказав, чим ми займаємось, про історичну назву ж починаю розповідати. Кажу: “Повернення історичної назви — це дуже важливо, історично, це розвиток, перспективи. Тут буде круто після цього”. Ну, і в такому дусі. Вийшло це інтерв'ю невеличке на 1+1, і десь через декілька днів присилають мені посилання. Бачу, росія1, Скабєєва “60 минут” і тайм-код. Я заходжу, і там моє обличчя на цьому великому екрані, Скабєєва, оці всі дурочки стоять. Мене переклали з української, солов'їної, нашої рідної мови на москальську, де я кажу, що ми там перейменували в Нью-Йорк, тому що ми за Америку, ми за толерантну Європу, ми будемо говорити англійською. Ну, і в тому дусі.
Тоді мені стало дуже не по собі, бо на нас багато вати саме серед старшого населення. І я чомусь так подумав, що зі мною можуть щось зробити через це. Цього не сталося, але я стресонув дуже сильно. У мене навіть залишився скріншот на пам'ять, коли дивлюся зі скупою сльозою на очах.
До речі, коли вже Нью-Йорк перейменували, мені писали в месенджер. Мені, голові нашої організації, ще активістам в Нью-Йорку і нашому губернатору з телеканалу росія1 і звали на прямий ефір. Я відмовився. Кажу, мені не цікава співпраця з вашим телеканалом, до побачення. А наш губернатор просто написав: ідіть, як то зараз кажуть, за руським корабльом, поверніть Крим.
____________________
Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу”. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Свої в Telegram 
