Голоси українців зі сходу й півдня звучать у Брюсселі. Там триває виставка «(Не)помітні історії»
У будівлі Європейського парламенту Station Europe відкрили виставку «(Не)помітні історії», яку присвятили переселенцям. Вона розповідає історії дев'ятьох жителів сходу та півдня України, які пережили російські обстріли, пройшли перевірки, знущання та тортури від окупантів. Доповнюють ці розповіді фотографії найцінніших речей, які вдалося забрати з собою перед виїздом з рідних міст.
Що сталося?
У Брюсселі відкрили виставку «(Не)помітні історії». Організатори зазначають, головна її мета — розповісти про труднощі, які доводиться долати переселенцям, та закликати допомагати їм, адже вони дуже потребують підтримки.
«Для нас важливо представити виставку «(Не)помітні історії» у Брюсселі, європейській столиці, щоб донести світу інформацію, через які жахіття змушені проходити українці. Нам відомо про сотні випадків сексуального насильства, зумовленого війною, полон, депортацію, знущання окупантів, через які проходять українці та надзвичайно потребують відновлення свого ментального і фізичного здоровʼя», — наголошує представник Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA) Массімо Діана.
Виставка у Брюсселі про переселенців
На виставці представили розповіді дев’ятьох українців — жителів сходу та півдня — тих, хто тікаючи від російських обстрілів, пройшовши перевірки та знущання окупантів, а дехто навіть полон і тортури, змогли вибратися на вільну територію країни.
Історії героїв доповнені світлинами найцінніших речей, які їм вдалося взяти з дому перед евакуацією: шапка та шарф, сплетені в тимчасово окупованому рідному місті, прикраса, яку окупанти майже знищили на блокпості, записка від найближчої подруги, яка залишилася на тимчасово окупованій території, синьо-жовта стрічка, з якою вдалося пройти полон, ключі від квартири.
Фотографії зроблені так, що предмети на них здаються, наче у тумані, ледь помітними. Цей ефект символізує проблему, з якою стикаються переселенці, оскільки для суспільства їхні історії часто залишаються невидимими.
«Необхідно продовжувати у різний спосіб доносити до світу, що відбувається на території України через російське вторгнення, розповідати про військові злочини, які вчиняють окупанти. Ця виставка — потужний інструмент для того, щоб через історії та спогади розповісти через що щодня проходять українці, щоб закликати європейців підтримувати Україну у нашому прагненні до справедливості та свободи», — каже Представник України при Європейському Союзі Всеволод Ченцов.
Чиїми голосами звучать історії українців на «(Не)помітні історії»
Оксана родом з Бердянська. У рідному місті вона очолювала комітет одного з 13 мікрорайонів міста. В 2014 році, коли розпочалася російська агресія проти Україна, жінка допомагала людям, які були вимушені виїхати з окупованих територій. Підтримувала й тих, хто рятувався від війни на початку повномасштабної війни.
Після того, як Бердянськ захопила росія, а на окупованих територіях стали проводити так звані «референдуми», Оксана разом із чоловіком вирішили виїжджати.
«Збиралася зі сльозами. Покидати дім і рідне місто було дуже боляче ― все там було мені дороге, але й залишатися під окупантами я теж не могла. Мене наче розділили навпіл: одна частина хотіла виїхати, а інша ― залишитися в рідних стінах. Зараз я знаю, що в будинок зайшли окупанти й усе з нього винесли. Декілька речей, які мені вдалося взяти з собою, я дуже бережу. Можу дістати їх, згадати Бердянськ, море, наше повітря ― це мій звʼязок з рідним домом».
Ключи від квартири Оксани
На виставці Оксана представила фотографію ключів від своєї квартири.
16-річні Наталія та Анна родом з Маріуполя, та все свідоме життя прожили в Мелітополі. Після початку повномасштабної війни їхнє місто захопили російські військові. Тож дівчата разом із мамами півтора року прожили в окупації. Через страх фактично весь час намагалися не виходити з дому. Згадують, у місті почастішали випадки викрадення підлітків. Одного дня подруг Наталії та Ані знайшли у багажнику машини. Тоді мами вирішили, що дівчата мають виїхати.
Дівчата самостійно пройшли 15 російських блокпостів — пропускних пунктів, де окупанти перевіряли та допитували дівчат. На одному з них росіянин побачив на Наталії синьо-жовте намисто та зірвав його з дівчини. Намисто впʼялося їй у шию, однак перш ніж воно порвалося, Наталя встигла схопити один камінець, який став для неї оберегом.
Свої прикраси дівчата представили на виставці
В Ані з рідного дому залишилися тільки сережки ― подарунок сімʼї.
Ольга народилася і жила в Херсоні. Після окупації росіянами міста, вони з чоловіком ще сім місяців залишалися вдома. Та коли окупаційна влада стала змушувати отримувати російські паспорти і провела так званий референдум, вирішила їхати.
З усіх речей найпершу Ольга забрала швейну машинку і деякі з тканин. За освітою жінка швачка. Вдома її чоловік облаштував невеличку майстерню.
Швейна машинка Ольги
Зараз Ольга з сімʼєю живе у Львові, але жінка зізнається, що вони мріють повернутися додому.
«Шиття для мене ― і робота, і хобі. Та хоч воно трохи розраджує, думками ми все одно вдома. Багато людей думають залишитися на новому місці, а ми ні. Ми ― додому, в Херсон».
Галина ― мати двох дітей з Дніпрорудного Запорізької області. У березні 2022 року її місто окупували росіяни. Близько чотирьох місяців Галина з сином залишалися вдома, а в червні виїхали до Львова, де живе її донька.
З собою Галина з сином взяли хустку та статуетку. Вони мають особливе значення як для Галини, так і для її дітей.
Хустка і статуетка з ангелом, які вивезла Галина
Іванна ― психологиня з Бердянська. У рідному місті вона працювала декілька років на телебаченні, а потім долучилася до громадської діяльності у галузі реагування та запобігання домашньому і гендерно зумовленому насильству.
Разом з командою вони мали відкривати у сусідньому Приморську притулок для постраждалих жінок, але роботу зупинила повномасштабна війна. На другий день вторгнення Бердянськ опинився в облозі, на четвертий ― до міста зайшли окупаційні війська.
Вже за тиждень Іванна стала працювати в гуманітарному штабі, надала близько 500 консультацій людям у кризовому стані, які приїжджали з Маріуполя. Там же зустріла шестирічного Богдана, якому допомогла знайти родину ― його батьки загинули під час ракетного обстрілу наприкінці лютого 2022 року. Хлопчик потребував психологічної та медичної допомоги. Доглядати за ним Іванні допомагала близька подруга та колега Ірина.
Записка від подруги Ірини на згадку
«Коли я знайшла шлях, щоб виїхати, то забирала Богдана саме від Іри. Вона написала записку, що в Богдана болить зуб та де лежать пігулки. Хоча в записці написано про Богдана, але там дуже багато важливого і про нас».
51-річна Валентина родом з Маріуполя. У січні 2022 року у неї виявили онкологічне захворювання. За два тижні до початку повномасштабної війни вона повернулася після курсу хіміотерапії з Києва.
Валентина взяла сім нових книг з бібліотеки в Маріуполі та планувала 24 лютого 2022-го піти на роботу, щоб подякувати колективу за підтримку в боротьбі з хворобою. Та через повномасштабну війну їй з родиною знову довелося боротися за життя. Згадує, переїжджали в різні райони Маріуполя в пошуках безпечнішого місця, без газу та світла готували їжу на вулиці та шукали ліки, щоб продовжити хіміотерапію.
19 березня 2022 року ворожа міна влучила у будинок, де була Валентина з родиною. Тоді вони вирішили виїжджати з міста.
Книга, що мотивує Валентину
«Після операції я почала сама в собі розбиратися, чому мене спіткала така хвороба, і вирішила почитати Луїзу Хей, щоб почерпнути знання, як позитивно мислити. На п’яту хіміотерапію я прийшла вже з червоною помадою».
54-річна Олена Павлівна ― вчителька початкових класів. Працювала у школі рідного села, а після її закриття організувала там центр культури й дозвілля. 24 лютого 2022 року в центрі мали записувати концерт до 8 березня, але не вдалося ― завадила війна.
Перед «референдумом» у вересні 2022 року до її дому приїхали «феесбешники з росгвардійцями» і змусили підписати документ, в якому вона мала пообіцяти не вести протиросійську діяльність. А через два дні жінку депортували з її села.
«Я була впевнена, що мене везуть у сусіднє місто «на підвали». З собою сказали взяти паспорт. Я поклала його в сумочку, взяла ще ліки від тиску й наділа куртку та хустку. Мені було так образливо. За що? Яке вони право мали вивезти мене з моєї домівки, з мого села, від моїх рідних. За те, що я була патріоткою? Так я нею і залишуся».
Тепер, каже Олена Павлівна, вона зберігає сумку, з якою її депортували.
Сумка Олени Павлівни
23-річний Андрій жив у Херсоні. Там він займався волонтерством і правозахисною діяльністю. Початок повномасштабної війни зустрів вдома, там же залишався, коли його рідне місто окупувала російська армія.
9 травня 2022 року Андрій збирався сфотографувати незаконний марш росіян, тоді на блокпосту окупанти взяли його в полон. Утримували його в Херсонському СІЗО, де Андрій перебував під допитами та катуваннями понад два місяці.
Стрічка та валерʼянка - те, що забрав з собою Андрій
«Коли відпустили, я був, наче бомба сповільненої дії, ― довелося вживати валерʼянку. Десь зо два місяці після цього я був непомітним, але потім зрозумів, що не можу сидіти на місці. В будь-якому випадку я хотів партизанити (таємно допомагати українським військовим), хоча знав: якщо мене зловлять знову, живим не відпустять».
Вікторія жила у Оріхові. Сьогодні це прифронтова зона і, як розповідає жінка, міста як такого вже не існує. Каже, через постійні обстріли вона не могла залишатися там ― їй треба було рятувати 4-річного сина Сергія.
«В Оріхові ми, щоб сховатися від обстрілів, спускалися в холодний підвал і вдень, і вночі. Розуміли з чоловіком, що наслідки для дитини та її здоровʼя можуть бути дуже погані, а вже тоді в місті були великі проблеми з ліками, не могли купити навіть валідол. Стрес заважав мені навіть зрозуміти мого сина, тому заради його безпеки ми переїхали. Частинкою минулого життя, коли все було спокійно, для мене є плетіння».
Спиці, нитки та плетені речі Вікторії
Де можна подивитися виставку?
Відвідати виставку може кожен охочий за адресою: Брюссель, Площа Люксембург (Place du Luxembourg), Station Europe, Ukrainian Civil Society Hub. Виставка триватиме до 25 квітня включно.
До цього її показували в Центрах допомоги врятованим у 10 містах України.
Свої в Telegram 
