Топоніміка Донбасу не для людей зі слабкими нервами. Монолог репортерки Євгенії Подобної
Репортерка і лауреатка Шевченківської премії за книгу «Дівчата зрізають коси» Євгенія Подобна розповіла про рідні місця на Донеччині. У Новоселівці, яка є частиною наразі окупованої Макіївки, знаходилося «родинне гніздо» Подобних, там жили бабуся і дідусь. Зараз рідні серцю місця Євгенії часто сняться їй, але в кошмарах. Свои.City публікує історію у форматі монологу.
Місцеві ображалися і називали своє село на зло всім Єгорівкою
Топоніміка Донбасу, а саме тієї частини, де шахти-терикони-селища і яка нині окупована, – то не для «слабонєрвних». Хочеш чокнутись – спробуй зрозуміти, в якому населеному пункті ти знаходишся.
От мої дідусь і бабуся жили в невеличкому селі. Степ, струмочки, постійна засуха і запах пилу, вугілля і копченої хамси в повітрі. Класичне шахтарське село. Воно називалось Новоселівка. Новоселівок в Україні аж 79 штук, 10 з них – у Донецькій області. Хоча на конверті потрібно було писати Верхня Кринка. Але зовсім формально це була Макіївка. Один з районів Макіївки.
Але місцеві так не вважали. І називали своє село, здається, назло всім, Єгорівкою. Причому, коли я перепитувала Єгорівка – це мікрорайон чи як? – місцеві ображались і говорили, що так називається саме село. А сусідні – Малинівка, Шарапове і Петрівка. Хоча жодного з них на жодній мапі ви не знайдете.
Треба було казати, що тобі – «на 6-й кілометр» – так називалась залізнична зупинка, де знаходилось це село. Тоді був шанс, що тебе зрозуміють і доставлять за адресою. У вас вже пішов пар з вух? Ха-ха, слабаки, це лише початок.
Тут жили корінні донбасівці. Настільки корінні, що далі нікуди
В Верхній Кринці, вона ж Єгорівка, вона ж Новоселівка, вона ж Макіївка, було «родинне гніздо Подобних». Там був крутий і старовинний кам’яний будинок, зведений ще… хтозна ким. Кажуть, що прадідом. А інші кажуть, що прапрадідом.
У цьому селі є невелике кладовище, де практично на всіх могилах було прізвище Подобний/Подобна. У 2009 році я нарахувала там 38 Подобних. Хтозна, чи ми родичі – всі, хто могли хоча б щось розповісти про хитросплетіння місцевих родів, які прибули сюди з першими відкритими копанками і шахтами, – вже були на цьому ж кладовищі. Село просто вимирало на очах і, мабуть, в абсолютно кожному дворі в когось був рак.
Бабусю теж забрав рак. Місцеві лікарі казали, що то через екологію – шахти, якісь випромінювання від териконів і через «Стірол». Це такий хімічний завод у Горлівці.
Час від часу на городині з’являвся біленький наліт – наче попелом присипало. Тоді місцеві зітхали, говорили фразу: «Знов шось на «Стіролі» бахнуло». Потім обтирали огірок об фартук і тут же, прицмокуючи, топтали. Що з цього правда, а що ні – не знаю, чесно.
Але село вимирало, це – факт. До слова, тут жили корінні донбасівці, настільки корінні, що далі нікуди. За переписом 2001 року – 88 відсотків населення села назвали рідною мовою українську. І вони всі були поголівно суржико-україномовними. Це теж факт.
Хотіли набити пику місцеві панянки, бо на тебе якось там подивився їхній пацанчик
В родинне гніздо дідусь з бабусею приїхали жити вже пенсіонерами, до цього вони жили в сусідньому населеному пункті, яке називалось… «барабанная дробь»… Думали, Новоселівка теж? А дзуськи! Нижня Кринка. Правда, Нижньою Кринкою його, за давньою місцевою традицією, теж ніхто, здається, не називав. Називали «посьолок Комунар». Але формально і він був Макіївкою. Ну все-все, не зітхайте і не закочуйте очі.
Комунар, себто Нижня Кринка, дійсно виглядав солідніше Верхньої. Тут були двоповерхівки, асфальт, магазини, красивий навіть клуб. І «масові гуляння» на свята на центральній площі. Це коли «діскотєка», п’ють прямо на центральній площі, а місцеві панянки міняють традиційні «лосіни» чи «вєлосіпєдки» на останні тренди місцевої моди. Центральну площу я любила – вона примикала до нашого будинку і там було класно.
У мене з ними порозумітись не дуже виходило, особливо, коли тобі хотіли набити пику місцеві панянки, бо на тебе якось там подивився їхній пацанчик. Це типу жених. А ти типу «прастітутка». А ти не те що того пацанчика в очі не бачила, а й була в настільки юному віці, що слово «любов» асоціювалось лише з мамою і ковбасою. А тих, хто сидів на «кортишах» зверху на лавці (у рядочок – так, як кури на сідалі) я відверто боялась. Ну, бо хтозна що можна чекати від людей, які сидять зверху на лавці на кортишах.
Але ввечері старше покоління виходило у двір, зганяло чувачків з лавок і сідало погомоніти. І деколи затягувало пісень аж до темряви. Душевно було в такі вечори, тепло.
Покажу крутий кар’єр з яскраво-блакитною водою. Як на Мальдівах. Тільки скажіть, що ми туди повернемося
За іронією долі, коли почалась війна, обидві Кринки виявились в окупації. І за ще більшою іронією, на тій самій центральній площі, де пройшли мої перші в житті дискотеки, стояли танки. Наші. І серед наших був мій двоюрідний брат. Який жив на Полтавщині і ніколи за її межі до війни, здається, і не виїжджав. Я досі не можу вибачити собі, що не була там, коли ще можна було щось змінити.
Наші відступили. І там відбувались страшні речі. Складно відрізнити правду від істеричних вигадок. Але факти: багато вбитих мирних, братські могили, де російські канали плясали і знімали байки а-ля «распятий мальчік». І тепер там вже шість років триває «наварасійський» шабаш.
Розповсюджували байки, фотографуючи руки і ноги у всіх можливих ракурсах з приписом, що це відгризли від російськомовного патріота Донбаса «украінскіє карателі».
По моїй центральній площі ходили виродки з росії і зрадники з Криму. Маніяк Аносов, наприклад. А мені туди зась. Шість років. А скільки ще? Дуже часто сняться ці місця в кошмарах. І раз на рік я дивлюсь свіжі фотки того самого будинку. І тої самої площі. Скажіть мені, що ми туди повернемось ще, бо я вже в це не вірю. І я обіцяю, що покажу вам і Верхню, і Нижню Кринку. І крутий кар’єр з яскраво-блакитною водою. Як на Мальдівах. Там класно. Тільки скажіть, що ми повернемось туди, будь ласка. А хто привів війну туди – ми пам'ятаємо.
Свої в Telegram 
