Истории

Барон Ольга Петрівна (уривок з книги «Наші інші» - про жінку, яка опікується ромами в Торецьку)

Свои.City
21.01.2019 20:40
Публікуємо уривок з книги журналістки Олесі Яремчук «Наші інші. Історії українського різноманіття». Репортерка об’їздила багато поселень, від гамірних міст на Донбасі й Буковині до тихих сіл Бессарабії та Закарпаття, щоб задокументувати, як наші національні меншини живуть нині та яку пам’ять бережуть про своє минуле.

У цій книжці зібрано чотирнадцять щемких і пізнавальних історій, історій людей і народів, які творять українську спільноту. Вперше текст був опублікован в онлайн-журналі Theukrainians.org.

*****

Вона лиш ледь прочиняє двері, а малеча вже встигає збігтися довкола. Кліпають очима: що сьогодні? Гостя ступає спокійним і впевненим кроком, вітається з кожною й кожним у великій родині: Крістіна, Заріна, Юля, Василій, Лідія, Соня, Шура, Ляля.

- У цьому домі живе лідерка ромської громади, — каже гордо.

На що Крістіна, адресатка компліменту, щиро всміхається. Трохи засоромлена, поправляє скручену в гульку косу. Густу, міцну, чорну. Як то кажуть: мов земля? мов ніч?

— Так, кілька років тому наше життя кардинально змінилося, — визнає Крістіна Гордієнко, одна з моторів громадського руху ромів у Торецьку, і докидає вугілля в піч. Розпечене до червоного, воно самим лише виглядом розігріває тіло після страшного морозу.

— Навіть не життя, ми самі змінилися, — докидає. — Ви раніше бували в нашому таборі?

Табір

Ромське поселення в Торецьку — крихітне на тлі сімдесятитисячного міста. Десять вулиць, понад двісті сімей. Світ, у якому плине своє життя поза звичним часом і простором. Шахтарське містечко на Донеччині, що донедавна називалося Дзержинськом, від лінії фронту відділяють чотири кілометри. Це пояснює, чому місцеві тривожно озираються на кожен різкий звук. Часом тут поновлюються обстріли. Ночами.

— Удень не стріляють, — чи то попередили, чи то заспокоїли мене перед поїздкою.

Торецьк — місто без зайвих сентиментів. Прямі кути, геометрична строгість ландшафту, дороги ніби накреслені під лінійку. Артерії вулиць несуть нас від серця міста в розгалужені райони. Один із них називають «табор» або «гетто». Ромське гетто.

За териконами видніють невисокі будинки з шиферними дахами й кольоровими віконницями, дерев’яні огорожі. Цю територію вже впродовж кількох поколінь населяють роми. Дехто оминає цей район десятою дорогою, дехто й не здогадується про його існування, хоча розташований він за кілометр від міськвиконкому й через дорогу від будівлі поліції. Закрита, відмежована спільнота мало йде на контакт із зовнішнім світом. Утім, одній жінці таки вдалося з нею зблизитися.

Сон

Світловолоса, жвава, динамічна. Блакитні очі Ольги Петрівни Руденко сповнені енергії. Ми вже годину сидимо за обідом на місцевій заправці, а я досі не можу подолати відчуття провини через своє запізнення. Дорога з Костянтинівки дірява, наче сито, дістатися сюди було не так і просто. Про ромів у Торецьку ця жінка знає чи не найбільше, уже багато років поспіль опікується ними, хоча ніякої кровної спорідненості з ними не має.

 Theukrainians.org

— З дитинства пам’ятаю, що над ліжечком у мене висів той великий килим, — згадує Ольга Петрівна. — Я з багатодітної родини, і мені постійно треба було працювати вдома: я копала, саджала з мамою городи, доглядала за худобою. Після школи (а вчилась я, до речі, на відмінно) допомагала мамі з хатньою роботою. Увечері, втомлена, лягала на ліжко й розглядала яскравий оксамитовий килим, що висів на стіні. На ньому був зображений великий океан із човном і замок із подвір’ям. Там сиділи музики, а чорнява жінка з квіткою у волоссі та в яскравій червоній спідниці танцювала з бубном у руці. Дивлячись на цих дивовижних героїв, я собі вигадувала всілякі історії. Часом ця танцюристка мені снилася. Пам’ятаю, що я захотіла написати книжку про циган. Чому ця ідея з’явилася в голові десятирічної дівчинки? Не знаю. Єдине, що я тоді бачила і знала про циган насправді, — це те, як старий циган їздив на коні й продавав на вулиці гребінці, пташки-свистілки та інші дрібнички. Коли я вже дорослою побачила їхнє важке життя, всередині в мені щось йокнуло.

Стукайте, і вам...

Протягом двадцяти років Ольга Петрівна працювала у виконкомі, а 2005-го заснувала громадську організацію «Екологія та соціальний захист». Разом з однодумцями активістка почала проводити заходи для ромів. Приїхала в ромський табір і заходилася, за її ж словами, «стучать в калитку». Вона збирає дітей до школи, водить їх на розвивальні заходи, організовує спільне прибирання, вислуховує адміністративні проблеми ромів і намагається їх розв’язати в установах.

 theukrainians.org

— Бо зазвичай як реагують на циганку, яка заходить в якийсь офіс? — обурюється Ольга Петрівна. — Одразу виганяють. Коли я з ними зблизилася, то почала розуміти, скільки в них проблем на рівному місці, вони не можуть добитися нічого. Ні-чо-го, — наголошує громадська діячка. На її плечі спадає гарна квітчаста хустка.

— Одного разу до мене прийшли дві маленькі циганочки, жебрати, — згадує. — Ліда та Ізабелла звати. Я завжди їм чим могла, тим допомагала. Помию, переодягну, нагодую. У мене були подарунки для дітей, а дівчатка мене висміяли, мовляв: «Ніби немає кому їх роздати!» На таборі стільки циганських дітей, що з руками відірвуть ці подарунки! Так ми опинилися в ромській спільноті, де провели свято разом із Церквою Ісуса Христа. Подарунки діти отримали й усі зникли. Залишилося три ромки, які підійшли до мене, вибачилися за все і попросили: «Ольго Петрівно, не залишайте наших дітей!» Просто неба, на траві, ми провели дванадцять християнських занять із ромськими дітьми, познайомилися з їхніми родинами. Так почалася наша дружба.

Через те, що роми живуть дуже відмежовано, багато хто в місті й не здогадується про табір. Сама Ольга Петрівна зізнається, що до певного часу не знала про них. Хоча виконком, де вона працювала, розташований за кілометр звідти. Раніше роми старалися без потреби не виходити за межі табору. Спілкувалися тільки між собою та з сусідами.

— Діти, з якими я розмовляла, незалежно від того, шість їм років чи чотирнадцять, дуже погано розуміли російську, — розповідає Ольга. — Українською не говорили зовсім. Спілкувалися лише циганською. На весь табір грамотних десь десять людей, — зітхає. — Дехто може написати «Мама мила раму».

Одна з міських проблем — наркотики. Нерідко їх реалізовують через ромів. Згодом я дізнаюся, що від цього постраждали й близькі люди Ольги Петрівни. Але біда збурила в цій жінці не ненависть, а бажання допомогти.

Уперше активістка приїхала в табір у липні 2012 року, відтоді не припиняє дбати про ромів.

— Я люблю їх просто так. Не можу пояснити. Це моє призначення від Бога.

За парканом

— Я почала займатися з ромськими дітьми, — згадує наша співрозмовниця. — Є мами, які відсиділи. Є діти, які народились у тюрмах.

На заваді порозумінню стає те, що ромську мову майже неможливо вивчити. Спільнота ромів тут дуже закрита, як і в будь-якій країні.

— Вони «за парканом», — пояснює діячка. — Що змогли побачити з-за нього, те й роблять. От нас усього вчить мама, у дитячих садочках — вихователі, у школі — учителі й так далі. Мама каже: так робити можна, так не можна, так можна поводитися, так не можна. А хто й чого вчить ромську дитину, якщо самі матусі не були навчені? Мама, яка потрапила в тюрму, і дитина, яку виховувала тітка, дядько чи хтось інший, — що вона може знати про життя? «Циганське» в тому сенсі, що ми звикли чути, проявляється як захист. Це від неприйняття, — переконана Ольга.

 theukrainians.org

На думку правозахисниці, перший крок, який нам усім потрібно зробити, — це усвідомити, що роми мають рівні з усіма права.

— Спершу треба їх прийняти і почати виконувати Національну ромську стратегію.

Згідно зі Стратегією захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року, ромам слід надавати правовий і соціальний захист, сприяти підвищенню рівня освіти й медичної допомоги, покращенню житлово-побутових умов тощо.

— Вони мають таке ж право доступу до всіх ресурсів, як і ми, — наголошує активістка.

Ольга Петрівна організувала в Торецьку театр-студію «Ягорі» для ромських дітей, факультативні заняття в «Школі Доброти». Приїжджала в табір, заходила в кожен двір, чекала, поки діти поїдять, умиються, взуються. Або сама вмивала й одягала. Тоді вела до школи.

— Ми з друзями створили «Школу Доброти», щоб навчити ромських дітей простого: любові одне до одного, до навколишнього світу. Діти спочатку були неорганізовані, безграмотні й погано вдягнені. У них була звичка говорити матами. І такими матами, якими не говорять навіть дорослі, — скрушно зітхає.

— Щоб охарактеризувати розвиток дітей від чотирьох років навіть до двадцяти, я розповім про випадок, коли ми запропонували їм зіграти в «хустинку». Це гра, де діти беруться за руки і стають у коло, ведучий промовляє приказку, діти бігають і мають підкласти ту хустинку комусь, хто далі наздоганятиме. Так ось, коли ми сказали «станьте в коло», діти не знали, що таке коло, уявляєте?

Ольга пояснює це соціальною нерозвиненістю дітей. Під час занять юних ромів і ромок учать навіть мріяти. Жінка переконана: якщо дитина не має мрії, то впадає в депресію і починає вживати алкоголь або наркотики. Адже стає нецікаво жити. Ольга Петрівна взялася розпитувати ромських дітей про мрії. Мрій у них не було.

— Вони не могли нічого відтворювати, тому що в них немає асоціативного ряду. Що робить аптекар, садівник, будівельник, наприклад? Діти не мали уявлення. Проблема в тому, що вони справді, як у гетто, жили закрито й ні з ким не спілкувалися. Діти говорять циганською, інколи чують російську. Приходять у школу, а там усе українською. Наприклад, заходить шестирічна дитина в школу, і вчителька їй каже: «Вдягніть завтра теплі шкарпетки й візьміть парасольку, бо буде дощ, а ми підемо до міста». Шкарпетки вона ще знає, можливо. Але парасолька? Дитина гадки не має, що це таке, тому що в її домі такого ніколи не було. В їхній уяві немає нічого, крім мами, яка курить і кричить на всіх матами. Коли ми прийшли на табір, то побачили, як діти бавляться. Знаєте, як вони бавилися? Вони брали землю й кидали її одне в одного, — Ольга Петрівна активно жестикулює, намагаючись приборкати емоції. — Це було так давно, аж самій не віриться.

— Як мотивувати дітей ходити до школи, навчити їх порядку й соціалізувати? — питає активістка. — Ось пішла Таня до школи, вона ж відрізняється від усіх, тому привертає до себе більше уваги з боку дітей. А поруч із донькою директора шахти, вдягненою як лялька, ромська дитина почувається зовсім приниженою, зацькованою однолітками. Ромські діти кидають навчання тому, що не мають рівних можливостей з іншими дітьми.

 theukrainians.org

Нині відповідальність батьків за забезпечення якісної освіти дітям значно зросла. Це не означає, ніби всі ромські діти наввипередки побігли до школи так, що їх звідти не дочекаєшся. Утім, є серйозний поступ.

— Потрібно змінювати підхід до надання освіти з боку освітян. Треба зацікавити дитину навчатися, — міркує Ольга.

— Спочатку в мене не вірив ніхто, — мовчить. — Сьогодні ж діти ходять до школи частіше і з більшим бажанням, бо в них уже щось виходить, вони навчені дисципліни, порядку, ввічливості.

Тепер торецькі роми відвідують тренінги, круглі столи, презентації — не лише у своєму місті, їздять і до Києва, Чернігова, беруть участь у проектах міжнародного фонду «Відродження», Української Гельсінської спілки з прав людини. У 2016 році одинадцятеро ромських активісток стали членкинями Гельсінської спілки.

— Як волонтери вони допомагають мені роздавати гуманітарну допомогу, і не тільки ромам. Ми створили циганський ансамбль «Романе ченгеря» та молодіжну ромську творчу групу «Червона троянда». Я переконана, що соціальна нерозвиненість не є провиною ані дітей, ані батьків. Щоб розірвати це порочне коло, треба допомогти новому поколінню. Я достукалася до того, щоб громада звернула увагу на ромську проблематику. Окрім усього, сьогодні в нас є такі роми, які ходять до церкви. Це дуже благородні люди.

Монашка Соня

Один із будинків у таборі акуратно побілений. Усі знають — у ньому живе «монашка». Тут народилася й провела всі свої 62 роки Соня Череповська. Її батьки колись кочували по Харківщині, а згодом перебралися сюди. Незаймана, неодружена жінка. Соня не живе в монастирі, проте веде чернечий спосіб життя: ходить до церкви, дбає про скромне господарство, доглядає за братами з інвалідностями, опікується дітьми свої сестри.

 theukrainians.org

Поки ми сидимо в кухні з низенькою сірою піччю, у кімнату забігають двоє малих — шестирічна Маша й восьмирічна Сабріна. Старша сама пропонує допомогу: «Бабусю, дай поли помию». Чемні, усміхнені дівчата, зовсім не схожі на ромок, яких часто змальовує обивательська уява.

У вбогій, однак чистій кімнатці на столі стоїть самовар і водоочисник.

— Це наша організація «Екологія та соціальний захист» завдяки дружбі з «КримSOS» отримала й роздала ромам гуманітарну допомогу. Спасибі їм, — розповідає господиня.

Злидні в Торецьку подолати важко. Соня, наприклад, отримує щомісяця 900 гривень. А мішок вугілля, якого вистачає на один-два дні обігріву маленького будиночка, коштує 60 гривень. П’ятнадцять днів, навіть не місяць, — і грошей немає. І це лише опалення. Раніше Соня працювала «технічкою» в школі, зараз уже на пенсії, можливостей для додаткового заробітку не має. Багато сімей перебувають на межі виживання. Жінки-годувальниці рятуються чищенням горіхів. Закупляють горіхи по 40 гривень, чистять, продають по 60-80. В інших містах, для порівняння, чищені горіхи реалізують по 170-200 гривень.

— Але, попри злиденні умови життя, роми в Торецьку зараз не жебрають, — каже Ольга Петрівна. — На вулиці ви не зустрінете недоглянуту циганку, яка «вициганює» гроші.

theukrainians.org

За кілька днів у Торецьку таких ромів ми справді не зустріли.

— Бракує грошей на все, — бідкається Соня, — але виживаємо як можемо. Допомагає молитва.

Навпроти неї висить календар з образом Богородиці. Як у багатьох інших домах цього табору.

Поза часом

Відвідуючи один за одним ромські будинки, щоразу відчуваю, ніби заходжу на якусь неторкану територію. Якби не супровід фотографа й Ольги Петрівни, я, мабуть, теж боялася б. Може, міцніше притискала б до себе фотоапарат, ховала б гроші у внутрішні кишені, озиралася б, чи хтось не йде слідом. Можливо, боялась б дивитись у вічі. Адже всі знають: «Тільки в очі не дивися». Стереотипи породжують реальні страхи.

— Треба перестати боятися, — каже Ольга. — Треба їх прийняти і йти на контакт.

Справді, як громада може інтегруватися в суспільство, якщо на неї реагують: а) зі страхом, б) зі зневагою, в) з ненавистю? Життя цих людей, ніби на безлюдному острові, протікає поза нашим часом. Ще донедавна в ромських будинках не було годинників. Тут не буває ділових зустрічей, термінових справ, дедлайнів. Коли діти не ходили до школи, навіть прокидатися рано не було потреби.

 theukrainians.org

Тепер підйом рівно о сьомій. О пів на восьму вже треба бути в класі.

— Мені треба ще раніше прокидатися, щоб піч розпалити, — каже Крістіна Гордієнко, ромська лідерка. — Не завжди є дрова. У нас закриті шахти, вугілля немає. Копанки позакривали. Як обігріти будинок? Як зібрати дитину в школу?

На стіні в Крістіни висить годинник. Уже три роки як. Підступно цокає, підганяє. У домі солістки ансамблю «Романе ченгеря» саме зібралася вся родина. Соня, Ляля, Шура, Таня, Заріна, ніби гріючись одна об одну, сидять разом. Поруч Юлія. У неї є кінь, єдиний у таборі, на ім’я Татарка.

— Найголовніше, що ми зрозуміли, — каже Крістіна, — це те, що, крім свого дому, є ще щось. Ми зайнялися громадською роботою. Тяжко під час війни. Родини багатодітні, продажу горіхів як додаткового доходу немає, дитячі виплати затримуються до шести місяців — як жити, як виживати? Я знайшла спосіб. Ми запропонували владі прибирати місто від сміття, а влада розраховувалася гуманітарними продуктовими пакетами. Ольга Петрівна каже, що тоді в місті стало чисто як ніколи.

 theukrainians.org

— Раніше з установ мене виганяли, — зізнається Крістіна. — Нічого не вирішували, не відповідали. Тепер усе змінилося на краще. Якщо бачу, що чиновники не хочуть щось робити згідно з законом, кажу: «Зараз подзвоню Ользі Петрівні». І одразу знаходиться вихід із ситуації.

Жінка сміється.

— Зараз діти на першому місці. Бідність, але дивіться, всюди порядок.

На підлозі — вичищені килимки, на вікнах — новенькі штори з органзи. Хоча видно, що в домі багато чого бракує. Дітей тут троє, а ще після обстрілів сюди переселився з Луганщини брат з інвалідністю, однак у будинку є лише один стілець, один диван і одне ліжко. Комусь доводиться спати на кріслі. У багатодітних ромських сім’ях немає пральних машинок. Немає прасок і грошей на побутову хімію. Часом доводиться вибирати: купити хліба чи прального порошку?

Завдяки Ользі Петрівні в таборі вже не лишилося ромів без документів, а матері отримали посвідчення багатодітної родини й пільги. Також активістка знаходить небайдужих для надання гуманітарної допомоги. Віднедавна роми мають можливість пройти медичне обстеження, четверо отримали громадянство, ромські творчі колективи проводять культурні заходи. Близько ста тридцяти родин отримали по двадцять курей і кошти на корм.

Добро, зроблене для інших, повертається:

— Коли я хворіла, ромки-дівчата приходили до мене додому провідати й допомогли помити підлогу, прибрати в кімнатах. Каструлі блищали на кухонних полицях, як новенькі в магазині. Мене це розчулило, бо це і є дружба.

До гідного життя

— Прорив був тоді, коли ми провели свято матері «Щаслива в дітях». Кожній ромській мамі ми казали добрі слова, слова пошани й поваги. Дякували за те, що ромська жінка — героїня для своїх діточок завжди. Дякували за те, що кожна мама бажає своїй дитині щастя, а це постійна відповідальність за її майбутнє. І в кінці ми подарували ромським матусям квіти. Вони плакали. Тому що вшановували їх так за все життя вперше, — згадує правозахисниця.

— Моя мрія з 2013 року — щоб у Верховній Раді було п’ятеро ромських депутатів, — ділиться Ольга. — Мене питають, а чому роми? Я відповідаю: вони вчетверо кмітливіші порівняно з іншими народами. Кажуть учені, а може, мені так хочеться... — сміється. — За п’ять років чого в нас тільки не було: і доброго, і не дуже. Про все не напишеш, але ми живемо на лінії фронту не війною, а готуємося до гідного життя на рідній українській землі після перемоги.

 theukrainians.org

Поки ми сидимо вдома в Крістіни, дівчата розповідають ще всіляке: про традицію викрадати наречених перед одруженням, про те, що найбільший сором у таборі — обрізана коса.

— А барон? Барон у вас є? — питаю.

— Барон? Барон — Ольга Петрівна!

Придбати книгу "Наші інші" можна у видавництві «Човен».