«Азовець» Дмитро Бабіч загинув на «Азовсталі». Він ще у 2014 стояв проти сепаратистів у Запоріжжі
Дмитро Бабіч був одним із тих, хто 12 років тому в рідному Запоріжжі зупинив «російську весну». І як тільки почалася війна, він вступив до лав тоді ще добровольчого батальйону «Азов». Дмитро сповідував рідновірство, вшановував Перуна і Велеса. Позивний «Величар Запорожець» – це ім’я, яке він отримав під час посвяти у рідновіри і якого дотримувався з 2005 року. На початок повномасштабної війни Дмитро був начальником шифрувального та оперативного зв’язку. Загинув «Величар» 15 квітня 2022 року в одному з бункерів на «Азовсталі» – російський літак скинув тритонну авіабомбу. Воїнові був 41 рік.
Для Свої спогадами про Дмитра поділилися його мати Наталія, волхв рідновірів Світовит Пашник, побратим «Малік» і посестра «Мата».
Мати забороняла читати
Дмитро народився 12 лютого 1981 року в Запоріжжі. У чотири роки він пішов до дитячого садка: не плакав і не просився додому, але всім своїм виглядом показував, що йому там не подобається. Мати Наталія згадує, що якось вихователька сказала їй: «З нього щось буде: всі діти гасають на ділянці, а він сидить біля мене і все розповідає та розповідає».
У дитинстві у Дмитра практично не було друзів, хлопчик захоплювався читанням і навчанням. Книги були по всій квартирі.
Дмитро Бабіч
«Якщо інших батьки змушують читати, то у нас було навпаки – я забороняла читати дуже рано й пізно ввечері. Якось на свято, ввечері після роботи, я подарувала Дмитрикові книгу “Робінзон Крузо”. Наступного дня приходжу й питаю, чи сподобалася, а він каже – вже прочитав. Я почала розпитувати сюжет – бачу, справді прочитано. Зателефонувала своєму батькові, він був викладачем, і запитала, чи може дитина так швидко прочитати, адже Діма тоді навчався лише у п’ятому класі. Батько відповів: так, це швидкочитання», – розповіла Наталія.
Був рідновіром і любив Хортицю
Підлітком Дмитро зацікавився історією України, зокрема УПА та визвольного руху, а також історією воєн і озброєння. З 2005 року сповідував рідновірство – духовний світогляд, що базується на зв’язку з предками, повазі до природи та збереженні традицій свого народу. Воно підкреслює цінність роду, внутрішньої сили й відповідальності перед своєю землею та спільнотою.
На святі з рідновірами
«Дмитро був організатором богославень і свят рідновірів на Хортиці. Саме острів має особливе значення для послідовників рідновірства, адже це місце вважається одним із духовних центрів української історії та козацької традиції. Тут рідновіри багато років проводять обряди, вшановують предків і природні стихії, святкують давні свята, зокрема Коляду, Купала, Спаси. Син був переконаний, що тілом можна навчитися керувати й змусити його не відчувати болю. Якось на одному з рідновірських свят він босоніж пройшовся по розбитому склу й не пошкодив ноги. Цікавився старослов’янськими оберегами. Розробляв срібні обереги за археологічними зразками, а виготовляли їх ювеліри.
Вже під час АТО почав працювати з гільзами: вирівнював їх і наносив руни та символи. Такі вироби здебільшого робив із латуні, як і самі гільзи. Їх можна було придбати під час різних заходів і свят на острові. Замовлення надходили також від іноземців із різних країн світу. Для мого сина Хортиця – це був простір сили, де поєднувалися історична пам’ять, природа і духовний пошук», – розповіла Наталія.
За словами Світовита Пашника, волхва рідновірів і наставника Дмитра, «Величар» мав багато гарних рис – був чесним і щирим. Але головною його рисою була відповідальність: на нього завжди можна було покластися.
На Хортиці під час свята
«Якщо він казав, що зробить – це було виконано на сто відсотків. Сам брався за підготовку до народних свят і богославень на Хортиці. Приходимо на святилище, а вогнище вже зібране, бо “Величар” приходив раніше за всіх», – розповів Світовит Пашник.
На острові Хортиця Дмитро згуртував навколо себе місцеву молодь – навчав, тренував, передавав досвід. Він проводив військові вишколи, поєднуючи сучасну підготовку з козацькими практиками, де головними були витривалість, дисципліна та вміння діяти в команді. За словами матері, постійно займався самоосвітою: читав Карнегі та іншу подібну літературу.
Свято на Хортиці
Велику увагу приділяв фізичній підготовці – тренувався сам і вимагав цього від інших. «Величар» брав участь у патріотичних таборах, де формував світогляд молоді: повагу до історії, розуміння своєї ролі та готовність захищати країну. За словами друзів, до війни з Росією Дмитро готувався ще з 2005 року. Це був свідомий і тривалий шлях – через самодисципліну, навчання і постійну роботу над собою.
Затятий націоналіст і непересічна особистість
За плечима Дмитро мав вищу освіту – закінчив Бердянський педагогічний інститут за фахом «Комп’ютерні енергозберігаючі технології». Працював енергетиком у комп’ютерній академії «Шаг». У вільний від роботи час займався громадською діяльністю – з 2011 року в Запоріжжі очолював Всеукраїнське громадське об’єднання «Патріот України». Він багато подорожував Україною, особливо Західною, де сильні традиції та історична пам’ять про рух УПА. Відвідував місця, пов’язані з цією історією, зокрема краївки – облаштовані землянки, де в умовах підпілля жили повстанці. Брав участь у фестивалях «Лисоня», «Бандерштат», «Гурт» та інших патріотичних заходах. Із початку 2000-х років був членом Молодіжного націоналістичного конгресу.
Друзі згадують, що у розмовах із «Величаром» і в його вчинках відчувалася справжність.
«Своєю зовнішністю, своїм виглядом він намагався бути дуже закритою людиною. Однак коли підпускав ближче, коли починалися розмови, ти розумів, що перед тобою непересічна особистість – не “патріот”, яких мільйони, а воїн, людина, яка чітко знає, чого хоче. Ми не раз опинялися в досить непростих ситуаціях, ще відколи боролися з кучмізмом. Але я знав – на цю людину завжди можна було покластися. Він знаходив вихід навіть із найскладніших обставин», – розповів про знайомство і співпрацю з Дмитром його друг «Цвях», пише «Націоналістичний портал».
У 2014 році він змінив історію Запоріжжя
Дмитро брав активну участь у мітингах, патріотичних заходах і вишколах. Був активістом Революції Гідності в Запоріжжі, а також їздив до Києва. Став одним з організаторів спротиву створенню так званої «Запорізької народної республіки» у квітні 2014 року.
13 квітня 2014 року – дата, яка увійшла в історію України як «Яєчна неділя» у Запоріжжі. Того дня на Алеї Слави впродовж шести годин тривало протистояння між учасниками Запорізького Майдану та проросійського мітингу. Події транслювали в прямому ефірі, і підтримати проукраїнську акцію прийшло багато містян.
13 квітня 2014 року, Запоріжжя
Запоріжжя, 13 квітня 2014 рік
Під час протистояння запоріжці закидали яйцями та обсипали борошном учасників Антимайдану – звідси й назва «Яєчна неділя». Після цих подій масові виступи прихильників «русского мира» у місті фактично припинилися, писала «Радіо Свобода».
«Рушійною силою українських патріотів був “Величар”. Він був не просто активістом, а організатором. На мітингу біля обласної адміністрації начальник ГУ МВС України в Запорізькій області сказав не йти на бульвар Шевченка й не провокувати. Але вони вишикувалися і пішли. Попереду був Дмитро. Тож без перебільшення саме “Величар” повів їх. Він змінив історію Запоріжжя, а разом із нею – і частину історії України», – сказав заступник командира запорізького осередку «Патріот України» у 2014 році «Русин».
З інтерв’ю «Русина» для «Радіо Свобода»:
«Було внутрішнє відчуття, що саме зараз відбувається вибір, куди піде Запоріжжя. Ми вимагали, щоб вони віддали всі свої стяги – імперські, радянські прапори. У кількох наших бійців були важкі травми: одному міліціонер зламав дубинкою ключицю, в іншого була розбита голова. Ми потім не зверталися до лікарні, нічого не документували, були налаштовані на силове рішення. І ми його здійснили. Тоді було відчуття, що тут пишеться історія, що саме в ці моменти визначається, куди піде Запоріжжя. Насправді тоді могла спокійно утворитися “Запорізька народна республіка”. Якби не було цього зіткнення, усе могло закінчитися дуже погано, зокрема і для всієї України».
Його називали «азовець-характерник»
Дмитро Бабіч вважав захист країни своєю місією, тому з початку російсько-української війни добровольцем пішов на фронт. У травні 2014 року вступив до лав тоді ще батальйону «Азов». Як технічний фахівець відповідав за зв’язок. У підрозділі Дмитра знали як «Величар Запорожець» – це ім’я, яке він отримав під час посвяти у рідновіри.
Відтоді, як Дмитро вступив до лав «Азову», він уже не повертався до цивільного життя, вважаючи захист країни своєю місією. Він мав гострий розум і звичку глибоко аналізувати все, що відбувається. Говорив небагато, але в будь-якій темі був обізнаний.
Дмитро Бабіч на березі Азовського моря
«Син захоплювався козацтвом та історією. Десь у 2015 році в соцмережах траплялися згадки, де Дмитра називали «характерником» і радили звертатися до нього як до «азовця-характерника». Тоді це сприймалося радше як образне порівняння, пов’язане з козацькою традицією. Для мене тоді «характерник» асоціювався, зокрема, з козацьким полководцем Іваном Сірком. Після загибелі сина, переосмислюючи ці спогади й прочитане, я почала помічати, що деякі риси й підходи справді перегукувалися з уявленням про характерників. Можливо, саме тому такі слова тоді й з’являлися. Здається, він і сам цікавився цим образом і намагався розвиватися в цьому напрямку, наскільки міг», – розповідає Наталія.
В полку відповідав за технічний напрямок
Посестра на псевдо «Мата» познайомилася з Дмитром у 2016 році, коли прийшла на службу в «Азов». Тоді підрозділ базувався в Маріуполі – на базі, яку військові називали «школою». «Величар» відповідав за технічний напрямок: обладнання, радіостанції, перепрошивку, облік. На базі був великий склад, і фактично все трималося на ньому.
Під час служби в "Азові", "Величар" третій зліва
«У 2017 році нас перевели в село Юр’ївка, де розміщувалося управління полку. Там із нашого підрозділу зв’язку сформували польовий інформаційно-телекомунікаційний вузол. Ми працювали в одному кабінеті: у кожного був свій стіл і свої завдання. Я була діловодом підрозділу. Дмитро налагодив системний облік, відповідав за видачу обладнання, радіостанції, інтернет-зв’язок і багато інших процесів не лише в підрозділі, а й по всьому гарнізону. І під час перебування на пункті постійної дислокації, і під час виїздів величезний обсяг відповідальності лежав саме на ньому», – розповіла «Мата».
Вони часто могли цілий день проводити поруч і майже не розмовляти. Дмитро був людиною тихою, зосередженою, заглибленою у свою роботу.
«Він не конфліктував, не займав багато простору, але водночас був надзвичайно глибоким і цікавим співрозмовником, коли розмова все ж починалася. Дуже талановитий технічний спеціаліст, який постійно розвивався. Його цікавили нові технології зв’язку, зокрема супутниковий зв’язок, і він намагався впроваджувати ці рішення, вдосконалювати систему, ставати ще кращим у своїй справі», – розповіла посестра.
Зранку до ночі працював, у відпустку їздив дуже рідко
За її словами, Дмитро працював із неймовірною віддачею.
«Я часто приходила на чергування до центру бойового управління. Наприклад, о сьомій ранку, він уже був на місці й працював. А коли приходила о десятій вечора, Дмитро все ще залишався в кабінеті. Він буквально жив службою. Його було важко відправити у відпустку – навіть додому, до Запоріжжя, він майже не їздив. Хлопці жартували, що командиру доводилося мало не особисто відвозити його на вокзал у Бердянську, щоб він виїжджав хоч на кілька днів. У побуті ми інколи говорили, що було б добре, якби в нього з’явилася дівчина чи родина. Згодом він почав частіше брати відпустку, і ми думали, що, можливо, в його житті хтось з’явився. Але виявилося, що він просто робив ремонт удома. І все одно було добре знати, що він хоча б інколи відволікається від служби», – каже «Мата».
Паралельно зі службою «Мата» і «Величар» разом навчалися в Бердянському педагогічному університеті, який він успішно закінчив. Згодом отримав офіцерське звання – штаб-сержант.
"Величар" на службі
У полку його вважали дуже хазяйновитим. Дмитро постійно збирав амуніцію, готувався до війни – у нього було буквально все необхідне. Побратими і посестри жартували, що «Величар» здатен пережити навіть ядерний вибух.
«Окремою його пристрастю була зброя. У нього була помпова рушниця, і, здається, вони з побратимами навіть ходили на полювання в степах на фазанів. Він цікавився зброєю глибоко і серйозно. Після його загибелі друг намагався зберегти його карабін, але під час виходу довелося здати всю зброю, і вона залишилася на заводі», – поділилася «Мата».
Наталія каже, що у сина було три одиниці особистої зброї – дві довгоствольні рушниці і пістолет. Усе залишилося на «Азовсталі», вдома збереглися лише коробки. Він серйозно цікавився темою зброї й поступово до цього прийшов: спочатку вступив до спілки рибалок і мисливців, а з часом усе більше заглиблювався в цю сферу.
Як людина – добрий, як професіонал – унікальний
«Малік» прийшов у підрозділ у 2018 році. З перших днів познайомився з усіма і одразу помітив «Величара» – він був дуже замкнений, тримався осторонь, майже ні з ким не спілкувався. Сам по собі: поставили задачу – він її виконує.
«Як спеціаліст був дуже сильний, але комунікації між нами майже не було. Згодом зв’язківці стали однією маленькою родиною, і Дмитро потроху почав відкриватися. Ми вже розуміли, який він, коли до нього можна підійти, а коли краще не чіпати – це читалося навіть по погляду і міміці. За характером він був спокійний, але до певного моменту. Коли йшлося про роботу, про виконання задач, міг сильно занурюватися в процес, щось продумувати в голові, будувати свій план. І якщо хтось робив інакше, ніж він собі уявляв, це його дратувало – міг різко відреагувати. Але з часом став більш відкритим і простішим у спілкуванні. Він навіть ділився планами – казав, що хоче купити будинок неподалік Маріуполя, думав про майбутнє, про те, що не можна все життя провести лише на службі», – поділився він.
"Величар" і "Малік"
«Малік» каже, що «Величар» як людина був дуже добрий – завжди допомагав і ніколи не відмовляв. Як професіонал – унікальний.
«Якщо з’являлося нове обладнання, він міг сидіти цілодобово, розбиратися, вивчати. Раніше робив це сам, але з часом почав передавати досвід – проводив заняття, пояснював, разом відпрацьовували на практиці», – розповів побратим.
Підрозділ у Маріуполі гостро відчув втрату Дмитра
Під час повномасштабного вторгнення «Малік» і «Величар» часто були поруч. Дмитро здебільшого перебував на командному пункті – відповідав за технічний стан обладнання і всю документацію. У нього все було ідеально впорядковано: де яка радіостанція, яке майно, за ким закріплено – він знав усе до дрібниць.
«Він був дуже прискіпливий до порядку. Навіть у бойових умовах намагався все систематизувати. Спочатку багато тримав у голові, але згодом почав усе детально документувати, щоб ця інформація була доступна не тільки йому», – зазначив «Малік».
Останні дні свого життя Дмитро провів на «Азовсталі»: з квітня 2022 року металургійний комбінат став осередком спротиву Маріупольського гарнізону проти російських військ. 15 квітня російський літак скинув на завод тритонну авіабомбу, яка влучила в один із бункерів – там розміщувався командний пункт «Азову». Від численних поранень «Величар» загинув разом із понад десятьма побратимами.
Останнє фото "Величара" на "Азовсталі"
За словами «Мати», втрата Дмитра стала дуже відчутною для підрозділу в Маріуполі, адже значна частина зв’язку трималася саме на «Величарі» – на його знаннях, відповідальності й повній самовіддачі службі.
«Для мене було важливо дізнатися, як загинув син. Побратими розповіли, що це було пряме влучання авіабомби. Коли загиблих вивезли з “Азовсталі” й обміняли тіла, їх фотографували в морзі. Потім ці фото показали родичам для впізнання. Я подивилася і впізнала форму носа та ніздрів. Але все ж була надія, що це якийсь зліпок, фотошоп або якась конспірація і в морзі не мій син…», – згадує мати Наталія і додала, що згодом ДНК-експертиза показала збіг.
«Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя»
Прощання з «Величаром» відбулося 1 вересня 2022 року в київському крематорії. У рідному Запоріжжі є вулиця на честь оборонця Маріуполя – вона веде на Хортицю. Дмитра поховали 19 вересня на закритому кладовищі на острові. Волхв Світовит Пашник провів духовний обряд поховання.
Кремація "Величара" по рідновірському обряду
Пам’ятник Дмитру встановили так, що він спрямований у бік святилища, яке мало для «Величара» особливе значення і з яким він пов’язував своє життя. Для напису на надгробку мати Наталія обрала шрифт із візитівок Дмитра. На плиті викарбувано: «Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», це рядок із вірша «Можливо, знову загримлять гармати» Василя Симоненка. На пам’ятнику також зображений коловрат – давній образ сонця у язичестві (або «Чорне Сонце», у 2014-2015 роках воно було складовою частиною нарукавної емблеми полку), меч із рунами на руків’ї.
До останнього подиху «Величар» жив як воїн, присвятивши своє життя боротьбі за вільну Україну. За життя Дмитро Бабіч був нагороджений пам’ятним знаком «Захисник Маріуполя», нагрудними знаками «За відзнаку в службі», «За доблесну службу», відзнакою Президента України «За участь в АТО», медаллю «За військову службу Україні». Посмертно його відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Свої в Telegram 
