Російська ракета вбила матір. Син і батько 15 кілометрів йшли пішки з Костянтинівки, щоб врятуватись
Сім місяців у пеклі
Родина Надів жила у Костянтинівці у районі «Шанхай», ближче до Бахмута, тобто ближче до фронту. З літа 2025 року у місті не стало світла, газу, води і зв'язку. Виживали на запасах — консервах, картоплі з підвалу, і на тому, що вдавалося привезти з Дружківки.
«Хтось їздив за продуктами у Дружківку, купував і привозив щось. Ну, били, страшно, звісно, але виїжджали, пенсію отримували. Сиділи чекали, бо господарство: собаки, коти, гуси, кури. Запаси, що готували: консерви усілякі, картопля у підвалі, ми заощаджували, їли по трохи», — розповів Олексій.
Олексій Надь
Дрони не давали навіть вийти у двір. Люди ховалися під навісами, чекали тиші, а потім бігли. Тих, кого вбивали, ховали прямо в городах: везти на цвинтар не було як і нікому.
Валентин Надь за ці місяці перетворився, за його ж словами, на людину з бронею замість нервів — допомагав сусідам, витягував скло з поранених, носив воду. Але не плакав.
«Це зараз у мене сльози, а за сім місяців у мене організм — ось я розмовляв з Олегом психологом — як броню поставив. Скільки людей перепоховав, скільки витягнув скла з ніг, поранення всі, допомагав людям: носив воду, і не сльозинки не пробилось», — розповів він.
Разом із родиною Надів у тому самому будинку переховувалися сусідки. Чоловік однієї з них також загинув від російської атаки.
«Вбило — похоронили, речі зібрали, вирішили виходити»
28 березня російська ракета влучила у будинок. Дружина Валентина — мати Олексія, загинула. Після цього зволікати більше не було сенсу.
Валентин Дань
«Сиділи в одному будинку вп'ятьох, прилетіла ракета — вбила мати. І одразу вирішили виходити, сиділи теж до останнього, думали якось обійдеться. Вбило — похоронили, речі зібрали, вирішили виходити. Тільки кинули речі, пішли у сусідній будинок, там теж руїни, але більш-менш переночувати, а зранку йти. Тільки пішли, і знову дрон туди ж, у будинок, прилетів. Забрали речі і вийшли о п'ятій ранку», — згадав Олексій.
Дорогою до Дружківки, а це понад 15 кілометрів, довкола лежали тіла вбитих. Валентин гнав усіх уперед, не дозволяючи зупинятися.
«Я їх гнав, як пастух, кажу: "Дівчата, давайте, бо будь-яке зволікання — життя вартує". Вони кажуть: "Уже не можу". Коли вийшли на Олексія Тихого, там вже офігіли. Я не звертав уваги на людей, які лежали, на трупи. Я оце, що потрапляло під ноги — переступав. Розумієте, стояв — ні краплі (сліз — ред.), просто стресовий стан. Я на себе у дзеркало не дивився, за сім місяців ні разу не подивився», — розказав Валентин.
Дрон, поранення і чотири години ходу
Майже біля самої Дружківки Валентина атакував російський дрон. Врятувало те, що чоловік встиг відскочити.
«Головне, було тихо, а потім чую: "Жух". Я обертаюсь, і він метра три і вже йде на зниження. Це, мабуть, "ждун" стояв, бо він підіймається тихо. Я кинув "кравчучку" в бік, і підстрибнув. Слава богу, що уламків не було. Але дірки набив, одразу з п'яти дірок — струменем кров. Я притиснув, із сином замотали рушником і еластичним бинтом», — розказав він.
Весь шлях зайняв близько чотирьох годин. Олексій згадує, що місто, яке вони залишали, вже майже не існувало.
«Ми в дев'ять чи о пів на десяту прийшли до Дружківки. Ми йшли, все побито, все місто. Там узагалі немає цілих будинків, усе стирають, страшне».
В Олексієво-Дружківці на евакуйованих чекали поліцейські. Звідти — Краматорськ, потім волонтери доправили до транзитного центру у Лозовій на Харківщині. Далі — Харків, де родичі мають допомогти з житлом і роботою.
Годував покинутих котів і собак
Навіть покидаючи місто, Валентин до останнього піклувався про тварин, яких залишили евакуйовані сусіди.
«Тварини теж хочуть їсти, не кинеш же їх, всі коти навколо, усі до мене годуватись (приходили — ред.). Дві каструлі по 25 літрів варив, і одна "десятка", і це тільки для собак. Коли приходить кіт чи собака — ну, як не нагодувати? Він же дивиться тобі в очі. Я їм насипав і вони ж приходили більше, більше і більше», — пригадав Валентин.
Свої в Telegram 
