День і ніч думаю про Маріуполь. Колекціонер зберіг історію життя у книзі “Славік. Музей в підвалі”
Понад 30 років В'ячеслав Долженко збирав скарби, які інші викидали на смітник: картини й ікони від підлоги до стелі, 150-річне австрійське фортепіано, щелепу 450-кілограмової білуги, кам'яну половецьку бабу тисячолітнього віку — і все це в підвалі власного будинку в Маріуполі. У березні 2022 року снаряд поцілив у будинок Славіка: дім спалахнув, і унікальна колекція згоріла вщент. З палаючого дому Славік виніс найдорожче — 92-річну маму Тамару Павлівну і собаку Асю. Думки про самогубство відступили лише завдяки відповідальності за стареньку матір і вірі в те, що Маріуполь буде деокупований, а музей — відроджений. Тепер ця історія — у книзі-щоденнику «Славік. Музей в підвалі».
Нещодавно з друку вийшла книга-щоденник «Славік. Музей в підвалі». Свої побували на презентації цього лімітованого видання. Ця книга про життя Славіка – від дитинства в післявоєнному Маріуполі, частково зруйнованого німцями, до евакуації з рідного міста, майже повністю знищеного росіянами.
“Цей щоденник – спроба зберегти голос однієї людини, яка фіксувала свої думки, дні, страхи й надії. Це особиста історія, але в ній – відлуння великої спільної буди. Через історію Славіка ми хочемо розказати про знищення цілого міста, про біль мирного населення, яке стало жертвою війни. Це книжка пам’яті. І книжка спротиву забуття”, – написано в анотації до книги.
Навчався на металурга, а працював у драмтеатрі
Славік народився у 1957-му у місті Жданов, так Маріуполь називався у радянський період, з 1948 по 1989 рік. Його родина була великою: батько, мати, молодший брат, дві бабусі і два дідуся. Тепер він залишився удвох з мамою – Тамарі Павлівні зараз 96 років. З вересня 2022-го, відколи волонтери і друзі Славіка евакуювали з окупованого Маріуполя їх разом з собакою Асею, всі разом живуть у квартирі у Києві. Оренду сплачують Юрґен і Людмила, він - німець, вона з України. Подружжя прочитали статтю і побачили сюжет про Славіка і відтоді допомагають, і навіть кілька разів вже приїжджали до них в гості.
В'ячеслав Долженко
Уривок з книги
“А який у мене був батько — красень і розумний! Як багато він читав. Коли йому було 17 років, він пішов в армію. Служив на Далекому Сході, на крейсері «Калінін». Тоді йшла війна з Японією. Прослужив він 7 років. Був учасником бойових дій. У нас усі документи були. Все згоріло. Мама все це берегла. У неї навіть записка була. Коли мій брат Саша народився, тато написав мамі записку в пологовий будинок. Мама зберігала її все життя. У мене було багато фотографій батька з Далекого Сходу. Були грамоти, якими капітан нагороджував мого тата. Я все збирав, беріг. Я щодня про це думаю. Так важко, так боляче”.
Навчався В’ячеслав у металургійному інституті. Тут 48 років пропрацювала його мати.
Уривок з книги
“Студентське життя було хорошим. Вчитися було легко. Моя спеціальність називалася: «Обробка металу тиском». Тобто — коваль. У ті часи більшість людей вступало до вишів, щоб просто мати освіту, диплом. І лише коли я почав збирати ковані речі, я по-справжньому полюбив ковальську роботу. Я закінчив інститут у 1980 році. Мене направили за розподілом у Миколаїв на судноремонтний завод. Нас було троє друзів — я, Сергій і Паша. Ми разом ходили в садок, у школу, в один клас і в інститут. І ми вирішили, що нікуди не поїдемо, залишимось у Маріуполі. Поїхали, взяли відкріплення й влаштувались вантажниками в Маріупольський театр. Тимчасово. Пропрацювали років п’ять монтажниками сцени. Їздили на гастролі. Було дуже добре”.
Австрійське піаніно з купецького будинку принесли з безхатьками
В’ячеслав працював на “Азовсталі” інспектором у пожежній службі. Все життя він з родиною жив у п’ятиповерхівці на перетині проспекту Миру і вулиці Грецької, це в центрі міста. У підвалі була котельня, коли будинок обігрівався вугіллям. Згодом поруч відкрили газову котельню, а це підвальне приміщення тривалий час залишалося занедбаним. Пізніше Славік приватизував його, коли оголосили закон про приватизацію. Самотужки зробив ремонт, відреставрував старовинний камін тощо. Чоловік уже й сам не пригадає, з якого експоната почалася колекція, та й точну кількість речей назвати не може. Зате навіть через чотири роки після знищення музею, може з точністю розповісти, де саме знаходився той чи інший експонат.
Музей Славіка у підвалі в Маріуполі
На вході – двері з решіткою, які раніше були у магазині “Тканини” – одразу на розі за Театральним сквером і драмтеатром. Потім там відкрили ресторан “Нільсен”. Заходиш усередину музею – там перила 1903 року, на стінах розвішані картини мариупольского художника Леля Кузьмінкова, ярмо, старовинні німецькі каністри, шість старовинних прядок, німецькі каски Першої і Другої світових воєн, старовинний чайник, багато радіоприймачів та інші предмети старовини, яким понад сто років.
Уривок з книги
“У кутку стояло австрійське піаніно 1870 року. Приходить до мене жінка й каже: «Славік, у нас у купецькому будинку стоїть піаніно. Ми зараз будемо завозити меблі. Якщо воно тобі треба — забирай. Даємо дві години. Не забереш — розіб’ємо й винесемо на вулицю!». А мені нема з ким його забрати. На проспекті знайшов двох бомжів. Узяв їх. Побіг разом із ними вниз до будинку. Заходимо — стоїть піаніно, з бронзовими підсвічниками. Почали ми його тягти, а розвернутись не можемо: раніше в купця це була одна велика кімната, а тепер із неї зробили три плюс коридор. Воно не розвертається. Тоді поставили на бік.
Люди кричать: швидше, давайте, зараз меблі привезуть! Бомжі п’яні, муру водять. Я думаю: кину його, хай там що. А потім думаю: ні, будемо боротися до кінця! Ну і виперли ми його втрьох із квартири. Потім я побіг на ринок, узяв велику тачку. На ній привезли. Люди приходили, грали, казали — дуже гарний звук”.
З собакою шукали раритет на смітниках
Славік тричі на день гуляв вулицями міста з собакою — Асю він купив за 10 гривень на ринку. Вона допомогала йому знаходити старовинні речі на смітниках.
Уривок з книги
“Один приймач — 1933 року. Знайшов я його на проспекті Миру, в 42-му будинку. Гуляю з собакою, дивлюсь: стоїть біля смітника. Я таких приймачів ніколи не бачив. Тоді я їх ще особливо й не збирав. Думаю: брати чи не брати? Як собаку тримати? Потім таки взяв його, притягнув у двір. Довго він у мене стояв у запасниках. А потім Георгій Котельников каже: «Це цінний приймач, довоєнний. Таких за все життя я бачив тільки три: у директора «Азовсталі» і ще у когось, уже не згадаю. У Маріуполі їх було штук п’ять до Другої світової війни».
Таким був музей Славіка
Музей Славіка
Антиквари в мене його випрошували. А я ж Плюшкін — нічого нікому не віддавав. Хотів його відновити. Ще казали мені, що коли наступали німці, Сталін і Гітлер віддали наказ: хто не здає приймач — буде розстріляний. Уявіть собі: люди ховали його, не боялися, ризикуючи життям. А діти чи онуки взяли та й викинули.
Через два роки на тому ж місці я знайшов царську супницю. Дореволюційну”.
День, коли згорів музей і Славік з мамою дивом вижили
Улюбленим експонатом Славіка була кам’яна баба, яку він називав «рибонькою». Щодня обов’язково обіймав і цілував її. Половецька баба знайшлася в городі, в селі неподалік Маріуполя. Про це чоловік дізнався від знайомого таксиста. І вже наступного дня був на місці й за допомогою трактора з ковшем завантажив кам’яну статую у автівку. Коли музей горів, то від високої температури баба розсипалась на дрібні каміння.
Половецька баба в музеї Славіка
Уривок з книги
“Я не пам’ятаю чисел. Але коли почався обстріл мого дому, я з мамою був удома. У моєму музеї ховалися люди, понад 20 осіб, серед них були діти. Вони й ночували там, і їли. Ми готували на вогнищі у дворі, а поруч, бувало, вибухали снаряди, кулі пролітали над головами й били по стіні, з якої сипалася цегла. У музеї ми всі вікна заставили мішками з піском. Діти плакали. Я час від часу бігав то в музей, то в квартиру, де лежала мама. Вона без моєї допомоги не може пройти й десяти кроків.
Під нашою квартирою, у моєму музеї ховалися люди, а я з мамою лежав удома на дивані. Снаряди вибухали за 50 метрів від нас. Під нашими вікнами стояли розбиті й спалені машини, були вирви. Усе палало. Я час від часу визирав у вікно (усі наші вікна вже були вибиті). Пам’ятаю, визирнув, дивлюсь: сусідній будинок горить. Тільки прибрав голову — прилітає снаряд і руйнує мій туалет і дах (частину дому). Моя голова вже була за кутом вікна, і тому я залишився живим. А туалет і дах — зруйновані.
На моїх клумбах поховано чотири людини. Так вийшло, що наш двір опинився просто в центрі обстрілу. Наші стріляли з «Азовсталі», а по вулиці вже бігали люди з «днр». Чути було все дуже добре — вони буквально за десять метрів від нас. І перегукувалися по рації. Я чую: вони підійшли до входу в мій музей і кричать: «Выходите!». Що мені робити? У мене був люк, він знаходився біля туалету. Я зробив його давно: раніше відкривав люк і спускався сходами в кімнату, що прилягала до музею. Але потім закрив люк і прибрав сходи, бо вони загнили від сирості. І от у мене було хвилин п’ять, аби врятуватися.
В'ячеслав із мамою у Києві
Я відкрив люк, а там глибина метри чотири, внизу — металеві паркани, з них металеві піки стирчать, усе завалене. Я при світлі ледь-ледь там пролазив у іншу кімнату. Почав кидати вниз у люк ковдри й подушки, стягнув увесь одяг із шафи й теж кинув туди. Коли накидав велику купу, підтягнув маму до люка й скинув її вниз, у кімнату, де в будь-якому місці вона могла зачепитися за арматуру. Потім кинув туди собаку, а сам, тримаючись за мотузку (яку прив’язав до унітаза), спустився вниз. Уявіть: унизу все завалено металевими парканами, я беру матір і намагаюся витягнути її в музей. А вона ж ледве ходить. Тільки Господь міг нас урятувати, більше ніхто. Це був такий жах! Дихати нічим. Дим уже був у музеї. Але вогню не видно. Я тягну маму до виходу. Підтягнув, а по сходах витягнути не можу. А зверху люди кричать: «Швидше, бо зараз дах завалиться!» Я вискочив на вулицю й кричу, щоб допомогли витягнути. Люди спустилися й витягли її нагору. Мама лежала на асфальті в одній нічній сорочці, без взуття. А надворі холодно”.
Із тисяч експонатів уціліли лише старовинні ваги. А про той день, який міг стати для них останнім, нагадує нічна сорочка – на ній залишилися чорні плями смоли, що, палаючи, капала на стареньку маму Славіка.
Врятовані з музею старовинні ваги
Ми повернемось, чуєш, завчи ці слова, як вірш!
Ідею створення книги запропонувала маріупольська поетеса Оксана Стоміна. Вона хотіла зберегти історію В’ячеслава не лише як колекціонера, а передусім як людини, що пережила блокаду, окупацію та втрату дому.
“Це справді була моя ідея з книжкою. Але коли її запропонувала, я ще не уявляла кінцевого результату. Для мене важливішим був сам процес. Ми всі втратили наше місто і ті сенси, які мали в житті до 2022 року. І мені дуже хотілося, щоб Славік зміг відновити для себе цей сенс. Я говорила йому: можна знищити артефакти, і це боляче, але історію неможливо забрати. Ми вже не можемо доторкнутися до того, що було у нього в підвалі. Але історію не відбереш, якщо ми самі її не віддамо. А ми не віддамо. Наші хлопці захищають її на передовій, а ми всі можемо захищати її по-своєму. І Славік зробив це саме так”, – сказала Оксана.
Оксана Стоміна (ліворуч) і Алевтина (праворуч) в музеї Славіка
При кожній зустрічі з поетесою В’ячеслав запитує у неї, чи повернуться вони у рідний Маріуполь? У відповідь Оксана написала вірш, він має назву “Ми повернемось”.
Чому книга вийшла пізніше, ніж планувалося?
До друку книгу готували працівники Маріупольського краєзнавчого музею за підтримки Маріупольської міської ради. Автор щоденника – В’ячеслав Долженко, укладачі – Владислав Васильченко та Алевтина Швецова.
“Спочатку була лише ідея і жодного фінансування. У пошуках можливостей я поїхала на європейську резиденцію у Чехію. Але довелося відмовитися від участі, бо серед учасників виявилася команда з Росії. Це була спроба організаторів “подружити” нас під час творчої роботи в резиденції. У них нічого не вийшло і вже за кілька днів я повернулася в Україну. Тому вихід книги затягнувся майже на рік. Але для нас видання щоденника стало справою честі. Зрештою проєкт вдалося реалізувати – книгу видав Маріупольський краєзнавчий музей”, – розповіла Алевтина.
До повномасштабного вторгнення на Маріупольському телебаченні була програма “Місце сили”, ведучою якої була Алевтина Швецова. Інтерв’ю з В’ячеславом Долженко в його музеї. Програма вийшла 7 лютого 2022 року.
В березні 2022 року Алевтина Швецова разом з сином Глібом змогла вирватися з Маріуполя. Зараз вони живуть у Львові. Алевтина - активістка, одна з організаторів акцій на підтримку полонених та зниклих безвісті військових Маріупольського гарнізону.
“Зараз ми часто говоримо про нові символи міста, але рідше згадуємо, яким Маріуполь був у 70–90-х роках. А Славік про це говорить. Через свої спогади, через історії. Наприклад, як з братом робили кришталь, як це колись було символом достатку, як продавали, як жили. І водночас як усе втратили”, – каже Алевтина.
Уривок з книги
“У нас у Маріуполі на «Азовсталі» був кришталевий цех. Мій братик ходив туди, придивлявся, як усе робиться. А щоб почати власну справу, треба було 40 рублів: мотор (10 руб.) від пральної машини «Донбас», алмазний круг (10 руб.) і змінну передачу (20 руб.). Наш знайомий Володя дав ці гроші. Ми закупили все на заводі «Медобладнання». Я встановив те все у ванній. А братик Саша поїхав до Москви й привіз два ящики стопок з пресованого кришталю (одна штука по 22 копійки).
Тепер треба було наносити малюнок. Крутиться алмазний круг, на нього з відра тече вода — змиває кришталевий пил. Перші лінії виходили кривими й негарними. Але з кожним днем чарочки ставали все красивіші. Братик казав: «От якщо ми ці два ящики зробимо й продамо, то це будуть двоє джинсів!».
Експонати з музею
Музей у підвалі
Коли я всі склянки огранив, їх треба було полірувати в кислоті. На заводі це робили у хімічній лабораторії: там підбирали точний склад. А ми все робили «на око». Братик бере одну бутлю — виливає, другу доливає на око (плавикова і сірчана кислоти). Якщо переборщиш з однією чи другою — стопки мутні. Скільки ми їх зіпсували! Бо ж лабораторії не мали. А вони повинні сяяти! Ми працювали в протигазах, на вулиці, у сильний вітер (на «Азовсталі» це робили в спеціальних витяжних шафах). Здоров’я братик на тому й підкосив.
Продавати ми почали. І кришталь з першого ж магазину розмітали. Санька заходив, казав дівчатам: «Дівчата, кришталь треба?». А вони: «Звичайно!». І весь одразу забирали. Він виходив і казав: «Ось гроші, неси ще!». Ми самі почали робити все більше. Бувало, я за день робив по 220 чарок. Навчилися полірувати. Копійка пішла гарна. Уявіть: якщо в 23 роки після інституту я мріяв мати джинси й збирав пляшки в сквері, то вже у 25 у мене були «Жигулі» шостої моделі шоколадного кольору, джинсовий костюм і все, що треба. Майже всі гроші клали на ощадкнижку. І всі вони там пропали в 1991-му”.
“Я день і ніч думаю про Маріуполь. Живемо лише надією повернутися додому”
Втрата дому, колекції, сенсу, неможливість повернутися до могил рідних. Але попри це Славік не зламався. Навпаки – мріє повернутися, відновити музей, передати його місту. І цією вірою заряджає інших. У Алевтини інколи саме завдяки йому з’являється відчуття, що все ще може бути добре.
В'ячеслав Долженко підписує книгу
“У ньому є ця тяглість — відчуття історичної справедливості. Він говорить про місця, про пам’ять, про те, що має бути відновлено так, як було задумано колись. І в цьому він трохи як провідник — людина, яка несе сенс. І водночас він дуже простий у спілкуванні. До нього можна прийти, випити чаю, поговорити — і ніби доторкнутися до живої історії. Він не робить це заради роботи чи статусу. Він робить це з чистої любові до міста. Він такий, який є — без пафосу, без штучності. І в цьому його сила. І ще важливо: Славік завжди був про справедливість. Виходив на мітинги, відстоював місто, не мовчав. Завжди був чесним і саме цим притягував людей. До нього приходили випадково і залишалися, бо відчували щось справжнє”, — поділилася вона.
За словами Алевтини, історія В’ячеслава Долженка — це не лише про нього. Це історія Маріуполя і маріупольців загалом. У кожного своя трагедія, але його приклад показує: треба триматися, знаходити сенс і рухатися далі.
“Він і сам, мабуть, не думав, що його записи стануть книгою. Але це сталося завдяки людям поруч. Тим, хто підхопив, допоміг, підтримав. І це теж про нас усіх — про єдність. Славік сьогодні — це справжній амбасадор Маріуполя. Він говорить про місто всюди, з усіма, навіть у випадкових розмовах. Він не про себе — він про Маріуполь, про пам’ять, про повернення. І саме тому він такий сильний”, – зазначила Алевтина.
Уривок з книги
“Я день і ніч думаю про Маріуполь. Живемо лише надією повернутися додому. Не знаю, де ми житимемо, якщо повернемося. Але я вірю, що коли Маріуполь звільнять, інші країни допоможуть нам відбудовувати місто. Може, Господь допоможе, і настане час, коли ми знову житимемо у своїй квартирі, а я відновлюватиму наш музей. Тільки цим і живу. Дуже важко, але так хочеться жити”.
Наклад книги лише 50 екземплярів, їх передадуть у бібліотеки та культурні інституції. Але книгу можна прочитати в електронному варіанті в бібліотеці Маріупольського музею.
Свої в Telegram 
