«Адамс» був міцнішим за сталь. Олександр Дерев'янко врятував своїх побратимів з оточення у Маріуполі
Лікарі врятували Сашка і його маму
Анна знала, що в неї буде син. Вона завагітніла, коли їй було 17 років. Не готові до цього виявилися майже всі в сім’ї, крім Анни та її батька. Але вона твердо вирішила народжувати, навіть якщо доведеться виховувати дитину самотужки. Під час пологів, приблизно на десятій годині від початку, вона почула, що лікар віддає розпорядження терміново готувати операційну. На запитання Анни він відповів: «У тебе і в дитини майже не б’ється серце, і ти майже не дихаєш – мусимо тебе рятувати».
Олександр Дерев’янко народився о четвертій ранку 23 листопада 1997 року в районній лікарні міста Сміла на Черкащині. У 11 місяців він зробив перші самостійні кроки і почав ходити. Коли Сашкові було півтора року, батьки розлучилися. Його тато нотаріально відмовився брати участь у вихованні сина. Щоб впоратися з розчаруванням, Анна повністю поринула в піклування про сина і за пів року з подивом почула, як він назвав татом хрещеного, який щодня приїжджав із ним гратися. Жінка відповіла згодою на його пропозицію офіційно стати Сашиним батьком і створити сім’ю.
Анна і Олександр
Вже у три роки хлопчик знав напам’ять дитячі вірші й називав динозаврів. Батьки змалку вчили його самостійності та відповідальності. Пояснювали вчинки й їхні наслідки, тому він ріс дуже допитливим і робив дорослі, зважені висновки.
Фанати кіндерів і динозаврів
Назар і Сашко познайомилися, коли їм було 4 і 5 років. Вони були наче брати.
«Саня був бешкетником, шибайголовою таким. Про таких зазвичай кажуть: “відірви і викинь”, але мене завжди вражала його сміливість і жага до якоїсь авантюри, за яку ми “отримували на горіхи”. У нас була спільна любов до іграшкових динозаврів. Ми любили грати у футбол і казали, що станемо футболістами, коли виростемо. Трохи подорослішавши, Сашко постійно хотів показати, який він сильний – часто просив мене з ним поборотися чи побитися в рукавицях. Солодке, я і Сашко – це було одне ціле в дитинстві. Ми дуже любили кіндери – це було як свято, коли мама Аня діставала з якоїсь «схованки» по кіндеру за хорошу поведінку», – пригадує Назарій.
Сторіс Сашка з улюбленим кіндером, всередині якого аніме-іграшка
Тебе кривдять – бий!
Перший молочний зуб Сашко втратив після удару гойдалкою, на яку ненавмисно хтось раптово присів. Тоді він стикнувся з першим у своєму житті конфліктом і першою несправедливістю, загубив літеру «р» і тверду «л», але знайшов перших друзів, з якими пішов у перший клас школи №12 у Смілі.
«У другому класі в щоденнику з’явилося перше зауваження за поведінку і перший виклик у школу. Саша побився з однолітками на перерві і, як потім виявилося, він дав здачі кривднику. Йдучи з ним додому, я просила його більше не битися, але за декілька днів мене знову викликали до школи, бо його образили і він відповів нецензурною лайкою. Йдучи додому, я знову пояснювала йому, що мені дуже соромно і що в нашій родині цього не роблять. На наступний день я пішла в школу сама вже з запитаннями до вчительки і пошуком справедливості. Моїм першим запитанням до неї було: “Як захищати себе, якщо не можна давати ні фізичної, ні словесної здачі, коли тебе б’ють?” і “Чому зауваження отримав мій син, а не хлопці, які його кривдили?”. Більше в школу мене не викликали, а Саші я дозволила битися, якщо потрібно захищатися», – розповіла Анна.
«Я хочу вбивати поганих людей, а за вбивство саджають у тюрму»
Спочатку навчання давалося йому непросто: інколи було нецікаво, інколи він відмовлявся робити домашні завдання і питав: «Чому це потрібно і що буде, якщо цього не робити?».
«У цей період ми почали освоювати комп’ютер – грали в стратегії, вивчали «Англійську з Вінні-Пухом». Згодом з’явилися наші щовечірні ритуали: ігри в StarCraft і Heroes, читання «Володаря Перснів». Це стало для нього мотивацією швидше й краще виконувати шкільні завдання, щоб мати «один рівень і одну главу» перед сном. Тоді я зрозуміла, що Саша має надзвичайну слухову пам’ять, і почала читати йому матеріал із підручників – після цього навчання пішло значно легше. І саме тоді прийшло усвідомлення, що я для нього не лише мама, а й найближчий друг, і цей зв’язок хотілося зберегти назавжди», – поділилася Анна.
Десь у 8 років мати стала помічати зміни у Сашка: часом він ставав замкнутим і нервовим, почав ділити людей на «поганих» і «хороших». Це призвело до того, що одного разу на запитання: «Ким ти станеш і будеш працювати?» він відповів: «Я буду зеком і сидітиму в тюрмі». Анна почала шукати причини, і вони виявилися глибшими – «Я хочу вбивати поганих людей, а за вбивство саджають у тюрму».
Футбол, навчання, Майдан
Згодом – нове розлучення, і Анна із Сашком тимчасово переїхали до Золотоноші. Хлопчик змінювався на очах: ставав самостійнішим, узяв за звичку поводитися як «голова родини, єдиний чоловік у сім’ї», з’явилися фрази: «мама – дівчинка, її треба захищати» і «мама з дитиною – повна родина». Пізніше був ще один переїзд – у село Вознесенське, до батьків Анни.
Сашко
«Ми стали частіше влаштовувати собі вихідні вдвох – їздили в Черкаси або Київ, відвідували стадіони, планетарій, парки і музеї, ходили в кінотеатри. Поступово його захоплення футболом і фізкультурою переросло в тривалі тренування на стадіоні: весь вільний від школи час він проводив, ганяючи м’яча, висячи або крутячи кола на перекладині. Згодом почав грати в шкільній футбольній команді», – згадує мати.
Після закінчення 9 класу Сашко вступив до Черкаського комерційного технікуму на денне відділення. Навчався за спеціальністю «Виробництво харчової продукції». Тоді ж вирішив приєднатися до футбольних фанатів. З початком другого курсу він з головою поринув у студентське життя – навчання і практика, друзі з гуртожитку, футбол. Наближався Новий рік, з яким прийшов «Майдан».
«Ми мали вкрай серйозну дискусію – вирішили, що він залишиться в Черкасах, а на Майдан їздитиму я і бабуся з дідусем. Але він, надягнувши балаклаву, з хлопцями з ультрас-руху таки приєднався до протестів у Черкасах. Я зрозуміла його рішення і підтримала, бо він стримав обіцянку залишатися в Черкасах», – розповіла мати.
«Казімір Черкаський»: «Я як художник хочу малювати на обличчях опонентів»
Навесні стався переломний момент. Похід у продуктовий магазин біля технікуму закінчився бійкою – нетверезі чоловіки напали на хлопців, бо ті не дали їм цигарку. Сашко, залишивши пакети в гуртожитку і крикнувши вахтерці «дзвоніть у поліцію», кинувся захищати друзів. Поліція приїхала, але заяву не оформила – кривдники залишилися без покарання.
Олександр з мамою
«Син нічого не сказав, лише згодом зізнався, що сталося. Коли я приїхала до гуртожитку і побачила його травмованим, одразу повезли до лікарів – зробили рентген, надали допомогу, поставили скобу на зуби», – пригадує Анна.
Після цього випадку у Сашка зламалася віра в справедливість – він замкнувся в собі. За три місяці, ухваливши остаточне рішення приєднатися до сектору вболівальників, він змінив нікнейм у соцмережі на «Казімір Черкаський». Матері пояснив це так: «Я як художник хочу малювати на обличчях опонентів». І запитав, чи може вона оплатити тренування з боксу. Він прийняв рішення «стати сильнішим для захисту і боротися за справедливість».
«Наступного дня він уже мав перший абонемент на місяць у зал. Гуляючи торговим центром, ми придбали двосторонню блакитно-жовту куртку, а в спортивному відділі обирали перші бинти і капу – вони є в мене й досі», – пригадує Анна.
Олександр Дерев'янко
Першим його залом стала «Бомба», створена Юрієм Кошиком – тренером і викладачем фізкультури в школі у Вознесенському. За рік другим залом став «Дніпрянин» у Черкасах, на базі якого згодом створили AmbrosCrossFight. Також тренувався в ACHILLES та Grizzly MMA. Тренери й досі згадують талант Сашка і дивуються швидкості, з якою він розвивався, виборюючи перемоги в тих, хто мав багаторічний досвід.
Друзі об’їздили автостопом пів країни
Влітку 2016 року Олександр розповів матері, що хоче приєднатися до азовського руху і піти служити. Але вона вмовила сина довчитися останній курс у технікумі, а потім повернутися до цієї розмови і прийняти зважене рішення. Він погодився.
Почався третій курс – практика, лекції, тренування, сектор. Ближче до зими весь вільний час Олександр проводив у спортзалах у Черкасах: до боксу додалися кросфіт, бойове самбо та панкратіон. Тоді ж Сашко вирішив «пробити золотий» за ФК «Дніпро-Черкаси», подорожуючи містами України автостопом. Десь посеред сезону він травмував правий лікоть на тренуванні й майже решту виїздів відкатав з загіпсованою рукою.
«Я пам’ятаю дзвінки його мами під час «золотого сезону», а також її слова, що вона спокійна, адже ми разом. І як ми без грошей об’їздили пів України, досі не розумію. Ця авантюра, яку я придумав, стала найміцнішим фундаментом нашої дружби. Сварки та пригоди за сезон стали найкращим злагодженням і перевели для мене статус «дружби» у «братерство». А наші поїздки на музичні фестивалі – це веселощі, жарти, музика та драйв. Повноцінне знайомство в нас відбулося, коли я збирав компанію на фестиваль у Холодному Яру, і Сашко написав та попросився зі мною. Тоді, до речі, я навчив його автостопити. Зараз я остаточно зрозумів, що найціннішого спогаду про Сашка у мене немає, адже ми були рідними душами. Наші розмови, авантюри і спільна діяльність створили для мене дуже близьку людину, з якою я йшов по життю», – розповів друг Сірий.
Хоробрий і справедливий
«Казімір» для Андрія був справжнім прикладом. Вони познайомилися в одній із соцмереж, коли Олександру було 19 років, а Андрію – 14.
«Ми десь перетиналися, віталися, але близько не спілкувалися. Дуже хотів із Санею подружитися. Я був на нього підписаний, додався в друзі, і він прийняв заявку. Зважився і написав, що хочу піти з ним на тренування. І Саня взяв мене з собою. Добре пам’ятаю це дитяче відчуття: я йду на тренування разом зі старшим, тоді, ще просто знайомим, але вже крутим хлопцем у нашому місті. Мої однолітки, чесно кажучи, навіть трохи заздрили, коли дізналися про це. Ми тренувалися, розмовляли про життя, про різні філософські речі. Саня ставив мені глибокі запитання, ніби придивлявся, намацував, наскільки зі мною можна говорити, хоча я був значно молодший – між нами була різниця у п’ять років. Але це спілкування від самого початку було дуже теплим і щирим», – згадує Андрій.
Андрій і Олександр
Для нього «Казімір» був прикладом і досі ним залишається.
«Він показував, що таке хоробрість. І хоробрість – це не відсутність страху. А коли ти, попри страх, тримаєшся, не показуєш його – ось це і є хоробрість. Бо страх є у всіх, але коли ти намагаєшся тримати марку, тримати обличчя, коли тобі страшно, то це і є справжня хоробрість. І саме своїм прикладом Саня це мені показав. Маючи 68 кілограмів ваги і невисокий зріст, він міг битися з ким завгодно і коли завгодно. І ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість. Іноді говорили не слова, а його кулаки», – розповів Андрій.
Фраза матері, яку Сашко закарбував у татуюванні на грудях
Влітку 2017-го Олександр з головою поринув у пошуки роботи і спорт. Брав участь у всіх змаганнях з єдиноборств у Черкасах – майже всі завершувалися нагородою за перше місце. Приєднався до «Юнацького корпусу» в Черкасах. Сашко з мамою годинами міг обговорювати ідеологію, націоналізм і патріотизм, він вірив в «Ідею Нації». Анна впевнена, що саме в цей період остаточно сформувалися його особистість і шлях.
«Син почав займатися ММА, і постійно ходив у клуб «Reconquista» в Києві. Знаючи про наш фізичний і ментальний зв’язок, він заборонив мені бути на боях за його участі, хоча був упевнений, що я обов’язково дивитимуся пряму трансляцію онлайн, і, називаючи мене «тіньовим тренером», щоразу після виступу телефонував із запитанням: «Ти дивилася? Що скажеш?», і ми розбирали весь бій по моментах. Йому було важливо, чи відчула я мить перед перемогою або поразкою і де саме він спрацював на повну або наполовину. Після першої поразки, як зазвичай розібравши бій, він був пригнічений, бо суперник дійсно був сильнішим. Тоді я сказала йому фразу, яка згодом стала татуюванням на його торсі – «крепче стали», бо «перемагає не сильніший фізично, а той, у кого міцніший (сталевий) дух», – зазначила Анна.
Тату
Виховник та інструктор з самооборони в дитячому таборі «Азовець»
Олександру виповнилося 18, і, будучи в «Юнацькому корпусі», що був молодіжним крилом «Національного корпусу», він знову повернувся до розмови про службу і участь в АТО у складі «Азову». Мати з сином довго обмірковували всі за і проти, але крапку в цьому питанні аж до 2020 року поставив друг «Сліп», військовослужбовець Дмитро Кухарчук. Саме тоді відкривали спортклуб «AmbrosCrossFight» на честь загиблого «азовця» Сергія Амброса, і «Сліп» запропонував Сашкові стати одним із двох адміністраторів залу. Він погодився. За декілька місяців йому запропонували працювати виховником і інструктором із самооборони в дитячому таборі «Азовець» у Києві.
«Після першої зміни в таборі Саша сказав: «Мам, я тут дійсно щасливий, я залишаюся». Спочатку на всі зміни, а потім працювати в осередку в Києві. Восени вступив у «Національні дружини», періодично приїжджав у Черкаси на сесії. Син тоді навчався в Черкаській філії «Європейського університету» на заочному відділенні, здобував ступінь бакалавра за спеціальністю «Менеджмент». У столиці тренувався, брав участь у змаганнях з єдиноборств (хортинг, бойове самбо, ММА, тайський бокс), у багатьох виборював першість. Після ФК «Дніпро-Черкаси» приєднався до фанатів київського «Динамо» у складі колективу «Albatross». Майже рік додатково працював у доставці «Glovo», катаючись Києвом спочатку велосипедом, а потім мопедом», – розповіла мати.
На початку 2020 року Олександр травмував великий палець лівої руки, і це могло вплинути на його подальшу спортивну кар'єру.
Після травми Олександр міг припинити займатися боксом
Його прооперували, а далі була реабілітація, під час якої Олександр вирішив пройти ВЛК і психологічні тести в Києві, курс молодого бійця (КМБ) для служби в «Азові». Анна підтримала сина.
«Лавруха» і «Адамс»: побратими, друзі, спортсмени
«Лавруха» вперше побачив «Адамса» на КМБ у «нульовий день». Тоді зібрали новеньких, усі ще були одягнені «по гражданці». Спілкуватися хлопці почали вже після першого тижня, тим паче їм було про що поговорити, бо обидва займалися спортом, зокрема боксом.
«Після КМБ поїхали на базу в Маріуполі. Він був у третій роті першого батальйону, я – в першій, але бачилися часто. Згодом разом ходили на тренування з кікбоксингу до «Пістона» (старший лейтенант Максим Кагал поліг у Маріуполі 25 березня 2022 року, Герой України посмертно – ред.), а ввечері ще й самі збиралися боротися. Часто тренувалися разом: я, «Адамс», «Гайдамак», «Каштан». Атмосфера була дуже тепла і дружня», – розповів «Лавруха».
"Лавруха" і "Адамс"
Ще сильніше побратими зблизилися, коли поїхали на два з половиною місяці на виїзд. Постійно разом: тренування, розмови, жарти і, звісно, підтримка один одного.
«З «Адамсом» любили підколювати один одного: він мене через straight edge, у мене є татуювання – два X на ногах (це символ відмови від алкоголю, наркотиків і куріння; тверезий спосіб життя, самоконтроль і вірність своїм принципам – ред.), а я його – через те, що дивиться аніме. Ми реально були на одній хвилі. Я в ньому багато в чому бачив себе», – зазначив «Лавруха».
Чудовий воїн, справжній патріот та щирий побратим — саме таке враження склалося у «Камікадзе» після знайомства з «Адамсом». Таким воно і залишилось. Хлопці разом служили, були в екіпажі бронетранспортера «Спартан»: «Камікадзе» – за кермом, «Адамс» – кулеметником.
На базі "Азову"
«Він ставив цілі та завжди досягав їх. Часто посміхався, мав добрий характер, що не завжди здавалося на перший погляд. Адже він часто брав участь у змаганнях з боксу та різних спортивних заходах, тож здавалося, що і характер має бути суворий. Але насправді Сашко був добряком», – запевнив «Камікадзе».
«Лавруха» згадує перші змагання з боксу – хлопці тоді потрапили у різні категорії. «Адамс» ще «ганяв вагу», йому було непросто.
Переможець боксерського турниру серед азовців
«У підсумку Сашко взяв третє місце, у першому бою його трохи засудили. Я тоді переміг. Були й інші змагання. А останні – 12 лютого 2022 року. Це був боксерський турнір у пам’ять про «азовців», які загинули під час Павлопіль-Широкинської наступальної операції 2015 року. Я у своїй категорії зайняв друге місце, а Сашко — перше. Це була його остання перемога…», – сказав «Лавруха».
Врятував від смерті свого командира в Маріуполі
За словами побратима на псевдо «Білий», Олександр завжди відгукувався допомогти — навіть там, де зовсім не розумівся, він хотів бути корисним.
«Пам’ятаю, як він був засмучений, коли під час оборони Маріуполя загинули наші хлопці в «Спартані» (4 березня 2022 року підсилення знадобилося бійцям, які тримали оборону в районі Калинівки – це за 1,5 км на північ від мікрорайону «Східний». Групі швидкого реагування Степана Чуйка з 1-го батальйону «Азова» поставили завдання висунутися у бік ворога. Коли бронеавтомобіль «Спартан» перебував уже за 100 метрів від Калинівки, ворожий танк неочікувано зайшов з флангу і пострілом знищив машину разом з екіпажем – 8 бійців підрозділу – ред.).
Я тоді просто обійняв його, намагаючись заспокоїти. Потім я побачив «Адамса», коли він привіз свого командира «Камікадзе» з кульовими пораненнями і знову в нього були сльози на очах. Так сильно він переживав за своїх друзів. Як виявилося, він дуже злякався, бо з «Камікадзе» вони були також дуже близькі. І, незважаючи на те, що він не мав досвіду у водінні авто, тим паче великої броньованої техніки, він усе одно сів за кермо «Спартана» і евакуював «Камікадзе» з-під вогню, тим самим врятувавши його від загибелі», – розповів «Білий».
«Брате, я тебе дуже люблю, бережи себе»
У пеклі Маріуполя «Адамс» хвилювався, але не за себе – він хвилювався за інших.
«Коли я отримав поранення, він евакуював мене та піклувався про мене більше, ніж про себе. Я мав за честь бути поряд із ним», – сказав «Камікадзе».
"Адамс" у Маріуполі, весна 2022 року
«Лавруха» з «Адамсом» у Маріуполі перетнулися лише двічі – на командно-спостережному пункті.
«Я дуже зрадів, коли його побачив. Сказав: «Брате, я тебе дуже люблю, бережи себе». Попрощалися швидко, навіть не обійнялися. Він тоді сказав: «Ще побачимось». А згодом я дізнався, що його не стало. Цю новину було дуже важко прийняти. Я сидів на позиції й не міг зрозуміти, чому війна забирає найкращих…», – поділився «Лавруха».
3 квітня 2022 року лікар на «Залізяці» сказав: «На жаль, «200»…
Побратим на псевдо «Южний» останнім бачив Сашка. Його з іншим пораненим хлопцем лікарі заносили на «Залізяку», у шпиталь в одному з бункерів «Азовсталі».
«Коли їх заносили, я запитав: «Хто це?». Мені відповіли… Я одразу зірвався й побіг у кімнату, де їм надавали допомогу. Забігаю, а там усе в крові. Мені одразу сказали: «Не дивись, не дивись». Медики знали, що ми з однієї роти. Хтось із них крикнув: «Южний», вийди, не заважай». Я лише встиг побачити, що два молоді хлопці, два друга лежать поруч… і мене вивели. Потім вийшов лікар і сказав, що один, на жаль, «200», а одного вдалося врятувати. Я його відштовхнув, забіг у кімнату, побачив, що Саню накривають, а над іншим побратимом ще працюють – трубки, крапельниці. Його вдалося врятувати. Він досі у полоні…», – поділився він.
«Южний» пам'ятатиме «Адамса» дуже стриманим та виваженим – таким, яким і має бути справжній спортсмен.
«Він брав активну участь у житті підрозділу. До Сашка зверталися, незважаючи на його вік. «Адамс» був дорослий не за роками, у нього вже була певна мудрість», – зазначив побратим.
Хотів прожити життя гідно і залишити пам’ять у серцях і думках людей
Якось у розмові з другом Андрієм сказав, що хоче прожити життя гідно, так, щоб після нього залишилася пам’ять у серцях і думках людей, з якими він перетинався і на яких вплинув.
«І це стало для мене одним із життєвих принципів. Я часто згадую ці слова. Жити гідно – це робити так, щоб люди після зустрічі з тобою могли з гордістю сказати, що знали тебе. І навіть по собі я це відчуваю. Те, як я пам’ятаю Саню, той слід, який він залишив у моєму серці й у моїй голові – це щось дуже сильне. Можливо, мені не вистачить слів, щоб передати це повністю, але це справді круто», – сказав Андрій.
Олександр за свої 24 роки прожив дуже яскраве життя і, за словами друга, встиг натворити багато яскравих речей.
"Адамс"
«Деякі люди проживають ціле життя – 60, 70, 80 років, але так яскраво можуть не всі. І якщо порахувати його КПД – якщо так можна сказати, то за свої 24 роки, а фактично за свідомі 10-16 років, він зробив дуже великий внесок у життя, у серця людей, у своє оточення. У всіх, із ким він перетинався, залишив сильний слід. І це круто. Саня міг побитися, міг посваритися, міг бути для когось ворогом, але я не бачив жодної людини, яка б ставилася до нього погано. Колись він у бійці розбив комусь губу чи голову, вже точно не пам’ятаю. Але навіть ця людина після його смерті згадувала це з певним хвилюванням, навіть із гордістю, що мала з ним такий момент у житті», – пригадав друг.
В пам’ять про друга Андрій після його загибелі написав пісню «Крепче стал».
«Пісня писалася від душі, був сильний внутрішній порив, хотілося, щоб про Саню залишилася пам’ять і в такій формі. Я не сидів довго над текстом, він дався легко, ніби сам написався», – сказав Андрій.
Тіло «Адамса» – полотно, на якому безліч татуювань
Олександр вважав своє тіло полотном. На ньому було безліч татуювань. Більшість були пов’язані з подіями в житті. Він був фанатом «Сімейки Адамс», тому майже всі персонажі з цього серіалу були на його тілі, і позивний в «Азові» він взяв відповідний. Багато татуювань були пов’язані зі спортом і ультрас-рухом.
Триголову пантеру на животі називав «котики», бо обожнював котів. На нозі було татуювання з позивним «Сірий» і сердечко з написом «Мам». Було багато мультяшних персонажів, серед них Стіч, Міккі Маус, Білий Кролик, Пікачу тощо. Ще був равлик на лівій нозі, і такого самого на тому ж місці Анна набила і собі. Звісно, що вже після того, як Сашка не стало.
Портрет сина і його фраза з глибоким сенсом закарбована на руці Анни
Друг Назарій згадував, що вони з Сашком любили «кіндери», і тому обидва зробили татуювання цих солодощів.
«Це про пам’ять про класне дитинство і жагу помститися за друга. Сподіваюся, що, якщо той бік річки і є, ми ще зустрінемося і обов’язково з’їмо по «кіндеру» і бахнемо «Живчика», – сказав Назар.
Тату Назарія
В пам’ять про друга Назарій написав пісню «В строю».
«Написав її вже у Краматорську, готуючись до своїх перших боїв. Писати було важко, це тривало з квітня, як тільки дізнався про смерть друга, і до червня. Дуже важко давався кожен куплет», – сказав він.
Друг Сірий впевнений, що час не лікує, а сум та біль за рідними нікуди не зникає. З часом ми лише навчаємось жити з цим болем.
«Я пам’ятаю Сашка, він закарбований в мене на тілі та серці, а біль по його втраті супроводжуватиме мене все життя», – сказав Сірий.
У Анни на лівій руці є татуювання, яке вона зробила після загибелі сина. Це портрет Сашка і текст:
«We are in each others head in the first place :) and thats the most important thing»
(«Ми насамперед є в думках одне одного :) і це найважливіше»).
Татуювання у Анни на руці з портретом сина і його важливим повідомленням
«1 серпня я зробила татуювання з його портретом і текстом повідомлення, хоча запис у мене був пізніше. Так вийшло, що ми помінялися датами запису до майстра з Оксаною Коцуконь, бо ввечері напередодні її відкликали в Київ на впізнання «Арса» (старший солдат Олександр Куцоконь на псевдо «Арс» загинув 22 березня 2022 року в Маріуполі; Анна і Оксана є організаторками акцій на підтримку військовополонених в Черкасах – ред.), і вона попросила мене її замінити. А наступного дня мене викликали в Київ на впізнання. 3 серпня 2022 року я востаннє бачила свого сина, але остаточно, що це саме його тіло, підтвердив тест ДНК за п’ять місяців, 30 грудня», – розповідає Анна.
Це татуювання її заспокоює: щоразу, коли вона починає нервувати, то одразу його гладить і згадує, що син у неї в голові, і від цього Анні стає легше.
«Цю фразу син написав в одному з месенджерів за добу до повномасштабного вторгнення. В повідомленні нагадав, що я в його голові, і це найважливіше. Щоб я слухала свою голову і його в ній», – пояснила вона.
Олександр і Анна були дуже близькими, намагались проводити якомога більше часу разом. Постійно підтримували зв'язок, разом ухвалювали важливі рішення та підтримували одне одного.
Свої в Telegram 
