Я припинив розмовляти російською публічно, і ось чому. Інтерв’ю з продюсером Ілларіоном Павлюком
Ілларіон Павлюк – людина з багатим життєвим досвідом. Народився в Херсоні, дитинство провів на Сахаліні, навчався та почав працювати у Луганську, був кореспондентом в гарячих точках на Близькому Сході, воював на Донбасі, а зараз живе в Києві. Тепер він – співзасновник кіностудії IVORY Films і автор трьох художніх романів.
Свои.City поговорили з письменником і продюсером про його життя, роботу й мову спілкування.
Хотів переїхати до Львова, а потрапив до Луганська
– У тебе вельми цікава біографія. Можеш розповісти детально, звідки ти, як потрапив до Луганська і чому обрав журналістику?
– Я народився в Скадовську Херсонської області. У 1987 році мої батьки-журналісти через політичні переслідування змушені були поїхати на Сахалін. Їхній колега написав немислиму статтю в місцевій газеті, яка викривала оргії, що влаштовував у саунах 3-й секретар Херсонського обкому партії.
Вночі КДБ вилучив тираж з типографії, всю редакцію звільнили. Батьки пішли працювати на оборонний завод. Вони вступилися за свого друга, автора публікації. Містом пішов поголос, що їх звільнили за антирадянщину, а вони тепер – робочий клас на секретному заводі. Їм сказали: «Якщо не хочете більших проблем, то вам краще поїхати». Вони і поїхали. Батько зумів влаштуватися на біологічну станцію на Сахаліні.
У другому класі я відчув своє коріння, почав вчити мову й хотів їхати до Львова. А в старших класах школи в мене був товариш, який сказав, що в нього є квартира в Луганську і запропонував поїхати туди. Дуже яскраво пам’ятаю, як я дивився на мапу Радянського Союзу – там Україна займала маленький шматочок. І відстань від Луганська до Львова здавалася смішною. Ну я й подумав: яка різниця?
Отже, я поступив на журналістику в Луганський машінститут, який потім став Східноукраїнським національним університетом імені Даля. Під час вступу до вишу тоді ще не обов’язково було складати письмово українську – я б тоді не зробив це.
Перші місяці життя в Луганську я з гордістю намагався розмовляти українською і реагував, коли мені казали: «Бендеровец, едь назад во Львов».
Робота на Близькому Сході: інтерв’ю з терористами і контузія
– Як ти опинився на Близькому Сході? Що було найжахливіше?
– На п’ятому курсі університету я виграв конкурс у Києві на посаду журналіста-міжнародника на телеканал «Інтер». Мене взяли туди з випробувальним терміном. Моє перше відрядження було до Македонії. Воно тривало лише один день. Я включався звідти телефоном і відчував себе на піку кар’єри. Мені був 21 рік. Я дуже мріяв показати себе на телебаченні.
А потім я поїхав кореспондентом на Близький Схід. На найближчі чотири роки це стало моєю темою. Я бачив дуже складний і неоднозначний конфлікт. З обох боків я зустрічав людей, які здавалися мені правими у своїй боротьбі. Траплялися і ті, кого я внутрішньо засуджував, які обрали неприпустимі, на мій погляд, методи досягнення своєї мети.
Ілларіон Павлюк під час роботи в Ізраїлі
У близькосхідному конфлікті є два боки медалі. Один бік – це терористичні атаки. Цей бік жахливий, але зрозумілий, бо мало хто з притомних людей в світі їх підтримує. Наприклад, вчора ти зайшов на ринок та купив собі якоїсь зелені для бутербродів, а сьогодні ти приїжджаєш, а від того ринку нічого не лишилося. Кров на асфальті та поліція навколо. Це хлопець з Палестини взяв вибухівку та прийшов на ізраїльську сторону, вбив купу людей, тому що хтось йому сказав, що це правильно.
З іншого боку – це вбивство терористів. Ізраїльтяни багато років полювали на голову військового крила ХАМАС – бригади «Ізз ад-Дін аль-Кассам», який організовував теракти. Потім його знайшли – точну квартиру, дім – і скинули на нього бомбу. Але в будинку мешкало ще чотири сім’ї. У результаті операції загинули 11 людей.
Я брав інтерв’ю в терористів із зони арабо-ізраїльського конфлікту, які перебувають у розшуку, я спілкувався з духовним лідером ХАМАС, з безпосереднім керівником організації та ще з лідером ісламського Джихаду.
Заглядати в їхні очі справді страшно. Ці люди готові дуже спокійно і, на їхню думку, обґрунтовано переконувати тебе, що вбити кількох дітей, скоївши теракт, це нормально, бо «кров за кров», «наша земля», «євреїв треба скинути в море».
Перше відчуття ризику з’явилося якраз під час інтерв’ю з уже покійним керівником ХАМАС Абд аль-Азізом ар-Рантісі. Він справив на мене страшне враження – очі холодні та прозорі, як у змії. Він розповідав, чому тероризм – це єдиний спосіб боротьби. Я запитав його: «Це війна за землю чи це війна культур? Чи це війна арабів проти євреїв, або не важливо, хто на тому боці?» Він каже: «У нас немає ненависті до євреїв».
Я чув історію про єврея-журналіста, який приїжджав колись у Газу. Йому палестинці зробили показовий візит – не чіпали, усе показували, продемонстрували гостинність, бо хотіли, щоб він про це розповів. От, я й питаю керівника ХАМАС: «Чи євреї можуть приїхати сюди до вас у Газу?» А він дивиться на мене й каже: «Ти ж приїхав». І мені стало страшно. Бо я думав, що ніхто не бачить по мені мої семітські корні. А позаду мене весь цей час стояли двоє людей з автоматами.
Ми вели зйомку під час бомбардування в Газі. Я отримав контузію і взагалі не знав, що це вона. Я тільки пізніше це зрозумів. Я отримав травму та посттравматичний синдром, від якого страждав кілька років. Я не розумів, що зі мною, бо ми тоді не знали, що таке ПТСР.
Звісно, були речі, що травмують психологічно. Наприклад, у мене в Газі був постійно один і той самий таксист. Я його знав, він мене із задоволенням возив, давав знижку. А потім я його випадково зустрів у погонах і зрозумів, що він офіцер розвідки. Цей чоловік керував загоном людей під час того самого бомбардування. Я кажу: «Раед, це ти?» Він натягнуто усміхається, обіймає мене й на вухо шепче: «Нікому не кажи, що ти мене впізнав». І більше ніколи Раед не працював у мене таксистом.
Одного разу в мене виникли проблеми. Ніч, сектор Гази, я прибув на блокпост, де мала бути палестинська поліція, але замість поліції там якісь стрьомні бойовики, що вимагали в мене шалених грошей, щоб мене кудись відвести. Я зателефонував своєму «таксисту», сказав: «Привіт, це Ілларіон з України, у мене тут проблеми, поговори з людьми». Вони позеленіли, вибачились та безкоштовно відвезли до готелю. Сказали: «Якби ти тільки сказав, що ти друг Раеда...»
Я страшенно страждав, я переживав за смерті, що постійно відбувалися навколо. Теракт на дискотеці «Долфі», у якому загинула купа підлітків. Я жодного з них не знав, але все сприймав, як своє горе. Бажання плакати, відчай. А потім я спілкувався з людиною, яка цей теракт організувала і яка цим пишається. А наступного дня я знімав у Газі дівчинку, яка була поранена, тому що йшла вулицею під час того, як з гелікоптера знищили автомобіль з терористом.
Потім було відрядження до Іраку, яке поставило крапку в моїх поїздках в гарячі точки. Я вирішив: якщо повернусь звідти живим, то досить.
Під час служби на сході найважче було пережити втрату друзів
– Ти брав участь у бойових діях на Донбасі. Можеш розказати, коли та як це було?
– У лютому 2015 року я пройшов співбесіду й потрапив у батальйон «Гарпун». Офіційно це був батальйон патрульної служби міліції особливого призначення. Підрозділ, який виконував особливі розвідувально-диверсійні завдання на лінії розмежування. Зараз цього підрозділу не існує. Його розформували у зв’язку з якоюсь реформою восени 2015 року.
– Чому пішов?
– Я не міг не піти. Є люди, які кажуть: «Де війна і де я?» І, мабуть, вони в цьому праві. А я завжди відчував, що мушу піти. Через те, що я був у різних військових конфліктах і маю хист. Я був у постійному очікуванні, що мене призовуть до армії, а мене не кликали. Я телефонував до військкомату, питав, чи не загубили вони мою справу. Мені відповідали, що там черги з людей.
Потім я дуже боявся, що війна піде широким фронтом і від Броварів, де я тоді жив, нічого не лишиться. Я мусив хоч щось зробити, щоб це зупинити. Мої особисті переживання вилились в те, що я прийшов до свого хорошого знайомого – професійного снайпера – і сказав: «Навчи мене стріляти». Він навчив. Я думав, мені стане легше. А мені стало гірше.
За збігом обставин, коли я прийшов зі співбесіди, отримавши шеврон, дізнався від дружини, що вона вагітна. Це був складний вибір. Я переконував її і себе, що йду в батальйон прес-секретарем. Але поки я оформлювався, батальйон засекретили. Формально нас не існувало, а отже і прес-секретаря не було. Виходячи з бази, треба було знімати шеврони.
– Скільки врешті-решт ти був на війні?
– Пів року з однією ротацією. Важко сказати, це багато чи ні. Я думаю, що чимало, бо за одну таку ротацію у нас загинуло двоє людей. Одного з них я встиг назвати своїм другом і дуже тішився й дивувався, що в такому віці знайшов таку близьку собі за духом людину.
– Наслідки, як після Ізраїлю або Іраку, були?
– Я набагато більше себе контролював. Було легше й краще, але були нюанси. Смішні дрібниці – ти повертаєшся у мирне життя й тобі здається, що неймовірно важливо ходити на роботу в тактичному одязі. А в чому ж іще? Це ж так зручно! Ти не усвідомлюєш, що твої зручні берці, куртка та штани в цивільному житті виглядають трохи дивно.
Мені друг казав: «Ти прикольно вдягаєшся на роботу, але це кльовий одяг як для рибалки». І от минає рік, тебе відпускає і ти такий: «Я у всьому цьому ходив на роботу?!» (посміхається) Зараз я це все надягаю з дітьми в ліс.
З побратимами зараз ми весь час на зв’язку. У нас є чат, де ми пишемо всяку фігню. Ми знаємо, що ми готові зібратися у будь-який момент, якщо лунає заклик. Коли мені телефонують та називають мій позивний, а не ім’я, то це якісь особливі відчуття. Я все кину й помчусь.
Перейшов на українську, коли народився перший син
– Коли почав розмовляти українською мовою уже у дорослому житті?
– Системно – після народження першого сина. У мене дружина з Миколаєва, російськомовна. І тут у 2007 році у нас народжується син. І я розумію, що він може рости, не знаючи рідної мови. На той момент я ставився до цього як до must be (це повинно бути. – Свои). Спочатку було важко. А потім переключився. Зараз ловлю себе на думці, що з будь-якими дітьми переходжу на українську.
Можу переходити на російську тільки з дружиною та старими друзями. Як я казав, ще в дитинстві я відчув себе українцем. Допомогли однокласники, які казали, що я хохол (посміхається). Я ж приїхав з України і на Сахаліні відчував себе трохи іншим.
Я бачив, що в культурі Росії доволі важливо хто ти, звідки ти. У них немає такого зв’язку, як-то – ти громадянин Росії, то, значить, росіянин. Якщо ти по крові «не русский», то ти «хохол», «чурка», «хач», «азер». Там є спеціальні слова для кожної національності.
Я спілкувався з росіянином, який приїхав в Україну в 2014 чи 2015 році. Він пояснив мені, що навіть якщо твоя родина мешкає в РФ чотири покоління, то ти все одно «не русский». Це відгукнулось з моїм дитинством, і я зрозумів, що там нічого не змінилось.
В Україні такого зараз немає. Людина азіатської зовнішності може сказати мені: «Я українець!» Я їй відповім: «Я теж». І дисонансу не буде. Це сучасне політичне розуміння нації, а там – досі етнічне.
Пише фантастику, засновану на подіях з життя
– У тебе вийшло дві книги. «Білий попіл» – нуарний детектив про початок ХХ сторіччя, «Танець недоумка» – наукова фантастика, яку ти писав майже сім років, торік увійшла до топ-10 українських книг від ВВС. Про що третя?
– Третя – це містика. Є думка, що книгу потрібно визначити як містичну драму. Також є думка, що можна обмежитися визначенням «містичний роман». А можна назвати це «містичним детективом». Це історія, в яку я заклав певну філософію. І, як на мене, це – трилер. Як і попередні книги. Це знов закручена історія із загадками й таємницями, але цього разу герой потрапляє в прокляте місто. Дуже похмуре, яке живе за своїми незрозумілими законами. Там усі люди нещасні й у всіх мільйон скелетів у шафі. Мій герой, поліцейський консультант, мусить врятувати маленьку дівчину, яка зникла. Він приїхав, щоб допомогти її знайти.
– Що, крім жанру трилеру, поєднує твої книги?
– Я люблю копирсатися в мотивації вчинків – хороших і поганих. Наприклад, людина, яка робить найгірші речі, про себе думає, що вона хороша. Виникає диявольський ланцюг виправдань. Людина сама собі пояснює, чому вона скоїла якусь жахливу річ і чому після цього вона ще здатна називати себе хорошою людиною. Це найцікавіше.
– Я прочитав твій другий роман, він мене вразив простотою сприйняття. Потім я майже закохався у головну героїню. Як ти розробляв персонажів, чим і ким надихався?
– Усе береться з досвіду, з якихось моїх суб’єктивних вражень. Я нічого не копіюю з реального життя, але певні деталі запозичую. Кожен персонаж – це зазвичай багато людей в одному.
У другій моїй книзі головна героїня говорить «чому – мараму». Це я почув в реальному житті, як одна дівчина говорить «потому что – мараму что». У ще одного героя «Танця недоумку», Алекса, є реальний прототип – він з Королівської морської піхоти Великобританії. Дуже кльовий дядька, який розмовляє англійською мовою на жахливому арґо (говірка певної соціальної групи. – Свои). Я додав своєму герою сленгову манеру спілкування. А взагалі вся ця фантастика зліплена з правди.
Про родину, політику і те, як стати успішним
– Ти є співвласником кіностудії IVORY Films. Розкажи, як ви її створили.
– Нас троє друзів. Ми втрьох подружилися на одному проєкті та вирішили разом працювати далі. Разом колись ми йшли на «1+1», потім разом звідти пішли відкривати власну студію. Придумували, з якими проєктами стартувати, ходили до різних продюсерів і показували їм. Раптом нам запропонували взяти участь у виробництві ток-шоу. Складність була в тому, що лишалось півтора місяці до запуску знімального процесу та два місяці до ефіру. Це супершвидко.
Співзасновники IVORY Films Ілларіон Павлюк і Володимир Рибась та оператор Костянтин Воробйов
Ми взялися, тому що це був виклик і шанс одночасно. Так з’явилась IVORY Films. У нас у всіх різна спеціалізація. Я відповідаю за креативну складову та журналістські проєкти. Другий з трійці гарно знається на техніці, взагалі він режисер. А третій, на мою думку, геній підприємництва. Він у нас в ролі бізнес-локомотиву. Ось так ми один одного доповнюємо.
– Звідки в тебе взагалі час із чотирма дітьми?
– Ну, як звідки? Дружина. Вона дуже багато часу приділяє дітям, працює мамою. Ще вона компенсує мою відсутність на роботах та зануреність у книжки.
– Можеш назвати чотири основних тези про свою родину?
– Родина – це головне. Діти народжені бути вільними. Коли галасно – це прекрасно! Я дуже щасливий з ними.
Ілларіон Павлюк з дружиною та дітьми
– Чи митець може бути осторонь політики?
– Нема такого «осторонь політики», це самообман. Ніхто не може бути осторонь. Що таке політика? Це керування суспільством. Що таке держава? Це спільнота людей, які разом виробили правила й за ними живуть. Бути поза політикою – це бути поза державою. Чи можна так? Та можна – в лісі або на острові. Там ти поза державою, доки вона тебе не знайшла й не запитала, що ти там робиш.
Ілюзія, що ти поза політикою, виникає в дуже розвинених країнах, де все дуже добре, а ти безвідповідально живеш на допомогу з безробіття. Або в тоталітарному суспільстві, де тебе не питають, а кажуть: «Бери сапку та йди саджай рис».
Але ми всі в політиці. Просто вона набуває різних форм – податки, свобода або несвобода щось говорити, війна або мир, рівень медицини. А митці – в першу чергу не поза політикою, бо вони впливають на людей.
– У тебе є рецепт успіху? Які його інгредієнти, окрім того, що потрібно багато й важко працювати?
– Рецепт є. Головний інгредієнт – це щастя. Я переконаний: щасливі люди здатні змінювати світ і створювати щось вартісне. Ти мусиш любити те, що робиш.
Моя покійна теща останній рік працювала в Броварах двірником. Їй подобалась ця робота. За кілька місяців вона стала улюбленицею двору. Мешканці навколишніх будинків, які ходили через той двір, казали, що там в житті не було так чисто. Це успіх. У дрібній та непопулярній роботі. Але вона її любила й тому робила це найкраще. Вона приходила додому задоволена. Певно, це було важко, вона втомлювалась, я боюся, що це підірвало її здоров’я. Але перш за все вона була від цього щаслива.
Це працює скрізь! Якщо ти робиш щось через силу, то твої шанси зробити це добре тяжіють до мінімальних. Якщо ти щось любиш робити, тоді слова «важко» й «багато» стоять десь позаду. Тоді у тебе є шанси. Ось це справді рецепт успіху.
Свої в Telegram 
