Ми запитали у донеччан, за яких обставин вони вирішили залишити свої міста в Донецькій області і поїхати до Європи, а також про те, чи планують повертатися додому

Як Яна Дубровіна змінила професію і з якими викликами її родина зустрілася у Польщі у перші місяці після переїзду

У 2013 році, згадує Яна, через інтернет познайомилася з поляком Яреком. Він має українське коріння і почав цікавитися життям в Україні. Від нього горлівчанка дізналася про те, що у Донецьку є костел і польське товариство, де можна безкоштовно вчити польську мову.

• За півроку до війни ми з чоловіком з’явилися на порозі цього товариства, - згадує Яна Дубровіна. - Того ж дня у коридорі я зіткнулася зі священиком костелу, який спочатку пройшов повз мене, а потім повернувся, взяв за плече і сказав: “Бог любить тебе”. І пішов. Той момент я запам’ятала, пізніше багато разів знаходила йому підтвердження.

Після цього Яна почала вивчати польську культуру, відвідувати різні заходи. Коли восени 2013 року почалася Революція Гідності, з’явилася надія, що все в країні може змінитися, що не обов’язково шукати кращої долі у Європі.

• Надії рухнули із захопленням Криму і коли на донецькій землі з’явилися найманці. Навесні 2014 року на запрошення Ярека ми поїхали до Кракова. Там зареєстрували фірму. Чим будемо займатися, не знали точно, тому у документах вказали 50 видів діяльності. Під час поїздки я дізналася про вбивство депутата Горлівської міської ради Володі Рибака, з яким я була знайома особисто. Ця новина вразила мене, у мене сформувалося чітке розуміння, що місто стало нам чужим і жити там я не зможу.

У червні 2014 року родина Дубровіних за ніч зібрала речі і вирушила у бік Києва. Яна пригадує, як зраділа, коли на блокпостах побачила українські прапори, адже Горлівка на той час вже була окупованою.

• Українські військові на блокпостах зустрічали тих, хто виїжджає з Донбасу, без особливої радості, обшукували речі, перевіряли, чи немає слідів пороху на руках. Але нашу машину обійшли, подивилися лише документи, - згадує Яна.

У Києві родина Дубровіних продала автомобіль, ці гроші були їхнім бюджетом для переїзду до Польщі. На вокзалі Києва сіли в маршрутку, що повезла їх до нової країни і нового життя.

Першу ніч ночували на вокзалі у Кракові на валізах, зранку попросилися до родини, з якою вчили у Донецьку польську мову – вони переїхали тижнем раніше до Кракова. Кілька днів семеро людей жили в одній кімнаті, яку орендували їхні знайомі, поки не зняли квартиру окремо.

Перші спроби налагодити бізнес були невдалими, українські партнери виявилися шахраями, говорить Яна. Її родина жила скромно, на харчі не вистачало.

• Наш бюджет на день складав 5 злотих. За ці гроші можна було купити 1 кг стегон курятини і картоплі чи макаронів до неї. У школі дітям безкоштовно давали маленькі пакети молока. Син збирав ці пакети у дітей, які не хотіли його пити, і щодня приносив додому по 2-3 пакетики.

Згодом Яна влаштувалася на дві роботи – нянею та прибиральницею. Чоловік поступово налагодив бізнес у продажу виробів з деревини. Пригадує, як завдяки невідомому чоловікові з Нідерландів родина отримала карту поляка.

• Ми подавали документи, щоб оформити вид на проживання. Для цього потрібно було довести, що наша фірма має інвестиції, інакше нам би відмовили. В останній день сталося диво: один з потенційних клієнтів з Нідерландів перевів на наш рахунок 10 тисяч євро. Ми казали йому, що зараз не можемо поставити товар, треба зачекати, він погодився. Ми показали ці гроші як інвестиції і отримали очікувану карту. Врешті, бізнес з тим чоловіком не вийшов, гроші ми йому повернули, але вдячні за той щасливий випадок, - каже Яна.

За чотири роки життя у Польщі родина Яни зустріла багато людей, які відгукувалися на прохання і допомагали у звичайних буденних речах.

Два роки тому жінка відкрила власний салон краси, усі її працівниці – з України.

Її досі дивує простота поляків, у першу чергу чиновників, активність польських чоловіків у вихованні дитини (вони це роблять нарівні з жінками). З України Яна хотіла б принести швидкість в ухваленні рішень і високий рівень послуг.

Її родина вже не планує повертатися в Україну, адже почала нове життя у Польщі. З рідними, що лишилися в окупованих нині містах Донеччини, підтримують зв'язок телефоном.

• Ми одразу сказали, що не ступимо на донецьку землю, поки там не буде українського прапора, - говорить Яна Дубровіна. - Моя мама приїжджає до нас раз на два роки, з батьком, рідними чоловіки ми не бачилися 4 роки. Решта родичів надивилася російської пропаганди і бояться Європи, як вогню. Контактів з колишніми друзями зараз немає. У кожного з нас почалося нове життя.

Як учителька Ганна Василевська з Шахтарська стала журналісткою в Ольштині

Родина Василевських виїхала з окупованого Шахтарська у січні 2015 року під час евакуації групи етнічних поляків. Мама Ганни – полька, родина мала документи, що підтверджують це. Рішення про те, щоб виїхати, ухвалювали під вибухи снарядів.

• Тоді фронт був дуже близько від нас: стріляли з Кіровського , недалеко Широкине, де було дуже гаряче. Під вибухи гранатометів ми щоденно збиралися на роботу і до школи, - згадує Ганна Василевська події зими 2015 року. - Їхали до сусіднього Тореза, де ми працювали, а діти вчилися. Я працювала вчителькою українською мови і літератури , а чоловік вже був без роботи. Автоматично втратив її із закриттям банків на окупованій території ( він працював юристом в банку). Ми розуміли, що майбутнього в тих обставинах для нашої родини немає, тому рішення було однозначне — їхати заради дітей.

До Польщі разом з іншими емігрантами прилетіли військовими літаками. Українців поселили у спеціальному центрі, там родина Василевських жила півроку. Їх за програмою польського уряду мали забезпечити житлом і роботою. Але роботу Ганна знайшла швидко, щойно до центру приїхали польські медійники. Журналістка з обласного радіо шукала колегу для роботи у редакції.

• З’ясувалося , що в нашому регіоні мешкає кілька тисяч українців — нащадків акції “Вісла” 1947 року. Для української меншини на польському радіо випускають спеціальні передачі. Власне тепер їх роблю і я. Потрапивши на радіо, я здійснила свою давню мрію — працювати журналісткою, - розповіла Ганна про своє працевлаштування.

Згодом адміністрація міста Ольштин виділила родині комунальне помешкання. Діти пішли до школи. Ганна вчила мову в процесі роботи, діти в школі, важко було чоловікові Вадиму. Згодом він відкрив невелику фірму – багетну майстерню, де робить рами для картин, а також має невеличку галерею картин. Доньки Ганни навчаються у різних школах.

• Старша дочка потрапила до школи, де вчителі й учні одразу поставилися до неї тепло і з розумінням. Були в захваті від її здібностей і поведінки, - каже Ганна. - З молодшою донькою було інакше. Вона замкнулася серед шумних дітей, розгубилася, боялася відповідати на уроці, щоб не сміялися діти. Боялася сказати вчительці, що чогось не розуміє Цього року я перевела її до іншої школи , що позитивно вплинуло на неї загалом. З’явилися подружки, краще стала вчитися.

За словами Ганни, діти швидко почали розмовляти польською мовою, зараз навіть не чути акценту.

Зараз родина Василевських адаптувалася до нових умов життя. Мають нових знайомих, хоча друзями їх не називають. Трохи не вистачає українських домашніх продуктів, бо норми Євросоюзу забороняють їх вільний продаж.

З рідними щодня спілкуються скайпом, але з 2015 року жодного разу в Україні не були. Ганна каже, що їхній дім вже тут, у Польщі.

• Нині працюємо , навчаємося , подорожуємо Європою — живемо повноцінним життям. З оптимізмом дивимося у майбутнє . Старша дочка визначається із профілем ліцею — наступного року вступ. Співає у шкільному хорі. Молодша старається у новій школі, ходить на заняття до театру танців і на акробатику, - говорить Ганна Василевська.

Разом з чоловіком вони активно подорожують Європою За три роки життя у Польщі побували у Франції , Іспанії , Німеччині та Італії.