Монологи

«Повернуся додому, вклонюся сусідці, яка доглядає за квартирою»: про що мріє переселенка з Алчевська

Татьяна СВИДЕРСКАЯ, журналист
19.04.2019 11:49
Ірина Соколова - завідувачка бібліотеки Дружби Народів Подільського району Києва. З рідного Алчевська вона виїхала у жовтні 2014 року. Кожну мить пригадує нібито події відбулися вчора. Як в алчевській бібліотеці, де вона працювала теж завідувачем, малеча співала гімн України, як ділилися з читачами-малюками сухариками хліба, як складно було прощатися з містом.

Ії життя в столиці склалося добре, і все ж таки мріє повернутися у рідне місто - хоч  на мить. Про свої причини вона розповіла Свои.City. До речі, спілкується Ірина Іванівна української мовою і каже, що майже перешла на неї й поза роботою.  

Одразу піду на могилу батьків. Потім зайду в рідну бібліотеку

Для мене важке питання, чи я повернуся в Алчевськ після звільнення, чи залишуся у столиці. Мені і дома добре було, бо шалено люблю місто за щирість людей, за затишність і  компактність. Я народилась там, життя там прожила і жодного поганого слова не можу сказати на адресу будь-кого.

Як тільки буду мати змогу приїхати в Алчевськ, одразу піду на могилу батьків. Потім зайду в рідну бібліотеку. Ну а тоді вже додому, де вклонюся сусідці, яка всі 5 років доглядає за нашою квартирої та дбає про квіти.

Досі задаюся питанням, як сталося так, що на нашу землю прийшли якісь люди та зруйнували мирне життя. Літо 2014 року пам’ятаю майже напам'ять. Живеш, працюєш, навчаєш, створюєш, а раптом приходять люди зі зброєю. Їх було у місті багато – на вулицях, на ринку, в магазинах, скрізь. Ми з жахом спостерігали за ними,  як вони впевнено ходять, спілкуються, ніби вони хазяї.

Як  малеча гімн України співала, а знайомі жінки намагалися вигнати “захисників”

Вже в липні у місті стало дуже важко. Лунали постріли, не було підвозу продуктів, вимикали світло, воду, навіть хліба вже ніде було купити. Але ми працювали. В бібліотеку приходили наші читачі, це дівчата та хлопці з 2-го до 5-го класу. Певно, батьки не могли їх вивезти з міста. Ми з ними читали, гралися, плели дівчаткам косички, пригощали чайком з сухариками, які робили із залишків сухого хліба.  Аж раптом задзвонив телефон, я пішла до сусідньої зали відповісти на дзвінок, і розмовляючи по телефону, почула, як діти співають гімн України.

Бібліотека у Алчевську

Мимохідь дивлюсь у вікно, а повз нього йдуть у формі зі зброєю чоловіки. Тоді ледве не вмерла від страху за дітей. Кинулась до них, шепочу, тихіше, мовчіть! Я дуже боялася, що почують їх спів «зелені чоловічки» і тоді – наслідки могли б бути для нас усіх непередбаченими…

Влітку 2014-го можу запевнити, що серед мого оточення й мови не було про російські настрої. У людей був тільки великий страх.

Але попри це кілька жінок, яких я добре знала, вчинили такий героїчний вчинок, що в мене досі мурахи йдуть по шкірі. Вони пішли до так званої комендатури, написали плакати “йдіть геть, ми вас не кликали”.

Навіть біля будинку, де жили ті ополченці, наклеїли оголошення  “йдіть собі, ми не хочемо, щоб ви брали в заручники 100 тисячне місто. Ми любимо Алчевськ, ми будували його не для того, щоб його руйнували”. До них хтось з тих “захисників” вийшов, налякав,  на тому справа і закінчилася.

Мені також хотілось зрозуміти, чим же керуються ті озброєні чоловіки, що ходять по вулицям міста. Одного разу наважилася та підійшла. Хлопець років 23-х сидів на лавці поряд з бібліотекою. Присіла поряд, питаю, навіщо ви тут, чи не краще зброю проміняти на мирне життя. Він нормально до мене поставився. Розказав, що не хоче того, що сталося в Лисичанську, сам він з того міста (на той момент туди вже зайшли українські військові). Прийшов захищати від злочинів, які чинять ВСУ і розказав страшну історію, як днями нібито в нашому Алчевську на вулиці знущалися з вагітної жінки. Зі свого боку я намагалася йому довести, що ми одна країна, що не треба воювати.

Тут підійшли ще двоє чоловіків у формі, спитали, хто я така і чого мені треба. Та хлопець відповів, що просто я прийшла поцікавитися їх справами, як мати двох синів. Тобто не викрив мене, що я йому за Україну переконувала. На тому я пішла. Пізніше від подруги, яка працювала в пологовому будинку, дізналася, що такого випадку із вагітною жінкою просто не було.

Тож виходить, що в такій спосіб, розповсюджуючи брехню, вони намагалися завоювати прихильність населення та залякати нібито жорстокими злочинами української армії, яких насправді не було.         

Є надія, що закінчиться війна і я побачу своє рідне місто

Але страх оселився саме тоді, як з’явилися люди з автоматами та російськими прапорами. Швидко розповсюджувався новий термін “потрапити на підвал”. Якось після інтенсивного обстрілу, в один день місто спустошилося. На вулицях майже не було машин, не видно дітей, які граються на дворі, панував тільки суцільний страх.

Мій чоловік працював у Києві з 2012 року, винаймав житло і так склалося, що нам з сином, який на той момент закінчив Луганську академію культури і мистецтв, було до кого їхати.  Він виїхав влітку, а я ніяк не могла цього зробити. Дуже шкода було і роботу в бібліотеці, в яку вкладала душу, та власну оселю, де нещодавно зробили ремонт.

Моя фортеця - чоловік Олександр

В Києві трохи посумувавши, почала шукати роботу. І ось зараз я завідувачка бібліотеки Дружби народів Подільського району. В нас прекрасний колектив, разом ми організовуємо й проводимо багато цікавих творчих та інформаційних заходів для читачів, бачимо потребу в цьому та зацікавленість людей. Ще веду курси з  комп'ютерної грамотності для наших читачів, пишу статті, співпрацюю з громадськими і благодійними організаціями та відправляємо книги військовим. Це й надихає жити далі.

 

А ще є надія, що закінчиться війна і я побачу своє рідне місто, як димлять труби металургійного комбінату, а надворі голосно сміється малеча. Мрію про те, що міцно обійму тих дівчат і хлопців, які в липні 2014-го співали гімн України в нашій алчевській бібліотеці.