«Повернуся додому, вклонюся сусідці, яка доглядає за квартирою»: про що мріє переселенка з Алчевська
Ії життя в столиці склалося добре, і все ж таки мріє повернутися у рідне місто - хоч на мить. Про свої причини вона розповіла Свои.City. До речі, спілкується Ірина Іванівна української мовою і каже, що майже перешла на неї й поза роботою.
Одразу піду на могилу батьків. Потім зайду в рідну бібліотеку
Для мене важке питання, чи я повернуся в Алчевськ після звільнення, чи залишуся у столиці. Мені і дома добре було, бо шалено люблю місто за щирість людей, за затишність і компактність. Я народилась там, життя там прожила і жодного поганого слова не можу сказати на адресу будь-кого.
Досі задаюся питанням, як сталося так, що на нашу землю прийшли якісь люди та зруйнували мирне життя. Літо 2014 року пам’ятаю майже напам'ять. Живеш, працюєш, навчаєш, створюєш, а раптом приходять люди зі зброєю. Їх було у місті багато – на вулицях, на ринку, в магазинах, скрізь. Ми з жахом спостерігали за ними, як вони впевнено ходять, спілкуються, ніби вони хазяї.
Як малеча гімн України співала, а знайомі жінки намагалися вигнати “захисників”
Вже в липні у місті стало дуже важко. Лунали постріли, не було підвозу продуктів, вимикали світло, воду, навіть хліба вже ніде було купити. Але ми працювали. В бібліотеку приходили наші читачі, це дівчата та хлопці з 2-го до 5-го класу. Певно, батьки не могли їх вивезти з міста. Ми з ними читали, гралися, плели дівчаткам косички, пригощали чайком з сухариками, які робили із залишків сухого хліба. Аж раптом задзвонив телефон, я пішла до сусідньої зали відповісти на дзвінок, і розмовляючи по телефону, почула, як діти співають гімн України.
Бібліотека у Алчевську
Мимохідь дивлюсь у вікно, а повз нього йдуть у формі зі зброєю чоловіки. Тоді ледве не вмерла від страху за дітей. Кинулась до них, шепочу, тихіше, мовчіть! Я дуже боялася, що почують їх спів «зелені чоловічки» і тоді – наслідки могли б бути для нас усіх непередбаченими…
Влітку 2014-го можу запевнити, що серед мого оточення й мови не було про російські настрої. У людей був тільки великий страх.
Навіть біля будинку, де жили ті ополченці, наклеїли оголошення “йдіть собі, ми не хочемо, щоб ви брали в заручники 100 тисячне місто. Ми любимо Алчевськ, ми будували його не для того, щоб його руйнували”. До них хтось з тих “захисників” вийшов, налякав, на тому справа і закінчилася.
Мені також хотілось зрозуміти, чим же керуються ті озброєні чоловіки, що ходять по вулицям міста. Одного разу наважилася та підійшла. Хлопець років 23-х сидів на лавці поряд з бібліотекою. Присіла поряд, питаю, навіщо ви тут, чи не краще зброю проміняти на мирне життя. Він нормально до мене поставився. Розказав, що не хоче того, що сталося в Лисичанську, сам він з того міста (на той момент туди вже зайшли українські військові). Прийшов захищати від злочинів, які чинять ВСУ і розказав страшну історію, як днями нібито в нашому Алчевську на вулиці знущалися з вагітної жінки. Зі свого боку я намагалася йому довести, що ми одна країна, що не треба воювати.
Тут підійшли ще двоє чоловіків у формі, спитали, хто я така і чого мені треба. Та хлопець відповів, що просто я прийшла поцікавитися їх справами, як мати двох синів. Тобто не викрив мене, що я йому за Україну переконувала. На тому я пішла. Пізніше від подруги, яка працювала в пологовому будинку, дізналася, що такого випадку із вагітною жінкою просто не було.
Тож виходить, що в такій спосіб, розповсюджуючи брехню, вони намагалися завоювати прихильність населення та залякати нібито жорстокими злочинами української армії, яких насправді не було.
Є надія, що закінчиться війна і я побачу своє рідне місто
Але страх оселився саме тоді, як з’явилися люди з автоматами та російськими прапорами. Швидко розповсюджувався новий термін “потрапити на підвал”. Якось після інтенсивного обстрілу, в один день місто спустошилося. На вулицях майже не було машин, не видно дітей, які граються на дворі, панував тільки суцільний страх.
Мій чоловік працював у Києві з 2012 року, винаймав житло і так склалося, що нам з сином, який на той момент закінчив Луганську академію культури і мистецтв, було до кого їхати. Він виїхав влітку, а я ніяк не могла цього зробити. Дуже шкода було і роботу в бібліотеці, в яку вкладала душу, та власну оселю, де нещодавно зробили ремонт.
Моя фортеця - чоловік Олександр
В Києві трохи посумувавши, почала шукати роботу. І ось зараз я завідувачка бібліотеки Дружби народів Подільського району. В нас прекрасний колектив, разом ми організовуємо й проводимо багато цікавих творчих та інформаційних заходів для читачів, бачимо потребу в цьому та зацікавленість людей. Ще веду курси з комп'ютерної грамотності для наших читачів, пишу статті, співпрацюю з громадськими і благодійними організаціями та відправляємо книги військовим. Це й надихає жити далі.
А ще є надія, що закінчиться війна і я побачу своє рідне місто, як димлять труби металургійного комбінату, а надворі голосно сміється малеча. Мрію про те, що міцно обійму тих дівчат і хлопців, які в липні 2014-го співали гімн України в нашій алчевській бібліотеці.
Свої в Telegram 
