Досвід студента з Донецька: як я навчався в Польщі, та чому, врешті-решт, навчився
Війна кардинально змінили життя. В травні 2014 року я навчався в Донецькому політесі на економічному факультеті. Разом з батьками довелось тікати в Дніпро. В Гірничому університеті побачив в одному з корпусів вивіску «Центр польської мови». Вартість навчання була низькою, а викладачка – корінною полькою. Це мене підкупило, і через півроку я перетнув кордон з Євросоюзом, щоб рік навчатись в університеті Щеціна.
Три місяці у прострації
В перші дні я ідеалізував Польщу: рівні дороги, сучасні гуртожитки, можливість дешево помандрувати в будь-яку країну ЄС…
Але не все виявилося таким рожевим.Перші три місяці стипендію ми не отримували; курсів польської не було, адміністрація казала «почекайте», а ми знаходилися «у прострації», в той час як наші друзі в Познані і Кракові вже поринули в навчання.
Пізніше все стало зрозуміло: цю програму створили, щоб вивезти якнайбільше молоді з охопленого окупацією і війною Донбасу. Але людей з Донбасу серед 600 стипендіатів було мало: наприклад, в Щеціні - двоє з десяти. З іншого боку, до Польщі поїхали дійсно амбітні і голодні до нового студенти з усієї України.
Щоб почати вільно розмовляти польською, треба уникати українців
Коли курси польської мови почались, мила жіночка-викладач замість підручника запропонувала розмовник під назвою «Польська мова за 4 тижні».
Наш подив був ще більшим, коли ми почали спілкуватись на парах українською! Виявилось, що професорка була за фахом викладачем української і не могла впустити можливість попрактикуватися з нами. В другому семестрі ми зрозуміли: щоб почати вільно розмовляти польською, треба уникати українців. Разом з тим усвідомили, що занурення у мовне середовище – це, скоріше, не спосіб вивчення нової мови, а можливість її практикувати, так що не варто очікувати, що ваші помилки хтось буде виправляти.
Ставлення до українців – різне
Дехто заздрив, що, на відміну від поляків, ми отримували стипендію, а хтось жахався – як можна вижити на 900 злотих. У 2015 році це складало 225 євро, що менше прожиткового мінімуму. Хтось кожного тижня тягнув нас з собою до костьолу, а дехто не хотів навіть розмовляти з нами. Комусь не подобалась «навала» українців, а хтось казав: «Краще такі українці, ніж деякі поляки». Загалом, нормальна, навіть очікувана реакція.
Український прапор над польским містом Щецін, де навчався Богдан
Що дійсно збентежило, так це вмовляння не повертатись в Україну і щире нерозуміння: «Тобі що, настільки не сподобалося у Польщі?»
Як ви ставитесь до Бандери?
Два найбільш типових питання до українців: «Чому ви розмовляєте між собою російською?» та «Як ви ставитеся до Бандери?» Відповідаючи, відчуваєш, що ти не «сам по собі», а амбасадор України за кордоном. Про щось варто змовчати, а щось конче треба уточнити.
Наприклад, на питання про Бандеру треба одночасно і висловити свою думку, і не образити співрозмовника, для якого Бандера – ледь не головний ворог.
Втрати та здобутки
Висновок з мого навчання у Прльщі наступний: отримати якісну освіту тут можна виключно в рейтингових університетах. А середньостатистичний польський університет відрізняється від українського хіба що наявністю сучасних корпусів і відсутністю корупції. Викладачі так само можуть не прийти на пару, поставити оцінку «зі стелі» та читати лекції з підручника.
Моя коліжанка, на той час студентка Могилянки, після перших місяців заявила, що вона тільки витрачає час, і достроково повернулась до Києва.
Разом з тим, навчання навіть в такому виші мало сенс. Наприклад - річну національну візу, з якою можна було дешево подорожувати Шенгеном. Я побував не тільки в польських містах, але й Данії, Фінляндії, Швеції, Нідерландах та у інших державах ЄС. Там є достаток і відчуття безпеки, там люди більше довіряють один одному. Наприклад, абсолютно нормальною є ситуація, коли ти безкоштовно зупиняєшся на кілька днів в людини, з якою домовився на Couchsurfing, він дає тобі ключі від власної квартири, пригощає вечерею і показує місто…
Будь-яке перебування за кордоном змінює людину
Звичайно, більша частина українців, які вступають до польських університетів, зараз не планують повертатись. Але я впевнений, що хтось з них точно змінить свою думку. Як на мене, будь-яке перебування за кордоном змінює людину і збагачує її не тільки в матеріальному, але й в світоглядному плані.
Поживши рік в Польщі, зрозумів, що успіх і щастя окремої людини є складовою успіху суспільства в цілому. Після такого досвіду можна піти трьома шляхами:
- емігрувати з України «з кінцями», ставши новим громадянином Польщі/Чехії/Америки;
- зрозуміти, що жити набагато краще за кордоном не вийде, бо треба працювати/вчити мову/платити податки тощо – повернутися додому та їздити на заробітки;
- побачити, якою може бути якість життя і повернутися, щоб будувати таке життя вдома.
В мене з’явилась амбіційність - «будувати Європу в Україні»
Врешті-решт, я обрав третій варіант і після року навчання повернувся до України, хоча дехто обрав перший, і не шкодує. Я вступив до Києво-Могилянської Академії, познайомився з великою кількістю молодих українців, які роблять реформи в різних сферах, і сам долучаюсь до цього процесу.
Але разом з тим, тепер я більше розумію емігрантів – різниця між якістю життя в Україні і у країнах ЄС є відчутною. Також я розумію, що можна жити за кордоном і залишатися українцем – маю з десяток знайомих, які за кордоном роблять для іміджу України в рази більше, ніж деякі дипломати.
Моє річне навчання в Польщі безумовно стало «чарівним пенделем» для того, щоб розширювати горизонти. З’явилась амбіційність до того, щоб «будувати Європу в Україні».
З іншого боку, я перестав ідеалізувати європейські країни. Прийшло розуміння того, що в Європі можуть бути ті самі проблеми, що й в Україні: питання в тому, як вони вирішуються. І це розуміння тільки підтвердилось під час мого другого року за кордоном – в Португалії. Але це тема для іншої розповіді.
Свої в Telegram 
