Із заходу на схід. Що жителі Сонячного згадують про вимушене переселення в п'ятдесятих
Що згадують про життя після переселення люди, яких цілими селами у 50-х роках минулого століття радянська влада вивезла на Донбас? До Дня пам'яті українців-жертв примусового виселення Донеччина TV опублікували документальний фільм про жителів селища Сонячне Волноваського району Донецької області. Сюди виселили більше сорока родин.
Михайло Жуковський, 1935 року народження, пригадує:
– На заході в нас був свій ліс, майже два гектари. А грибів скільки було! Це з весни розпочиналось та до пізньої осені. Тільки на одних грибах жили. Нас агітували залишитись, бо Жуковський – то польське прізвище, але от батько вирішив інакше. Сюди приїхали, а тут голі стіни (селище зруйноване ще під час війни – Свои).
Михайло ЖуковськийФото: Телеканал Донеччина TV
Ганна-Галина Новицька (у дівоцтві Мураль), 1939 року народження:
– Нас переселили у 1951 році. Батько у Кривому Розі працював, а як німців вигнали, залишились два командири. І один до матері говорить: «Маріє, ти не пиши чоловіку, щоб він повертався, нехай вас до себе забере, бо ми вас будемо висиляти». Так і вийшло. Тут нас не відразу прийняли. Багато хто називав «бендерами»… Ми приїхали сюди – хати в нас не було. А вже вересень місяць. То тут, то там винаймали житло. Пам’ятаю, як батько вже під Новий рік сидів, та дах робив. Морози були, сніги – страшне.
Ганна-Галина НовицькаФото: Телеканал Донеччина TV
Радянська пропаганда вкладала у свідомість східних українців побоювання та підозру до західних українців. Мовляв, вони всі – націоналісти та жорстоко ставляться до тих, хто вважає інакше. Ставлення до своїх громадян самої радянської, що викинула їх з домівок, не обговорювалось.
Стефанія Прунчак (у дівоцтві Мураль), 1947 року народження:
– Пам’ятаю добре, як нас висиляли: на станції люди голосили страшне, діти плакали корови ревли. Як приїхали сюди, то трудно було дуже. У нас інша була культура, звички. Віталися «Слава Ісусу Христу» відповідали «Слава Богу навіки». Коли ти йшов, а хтось на городі робив, то казали «Дай боже щастя». Ще в нас багато польських слів. Не казали що пішов у відпустку, а казали «пішов на ворлюб», «пацята» – свині, «пацьорки» – намисто, «пилихатий» – не причесаний… Що ще було? А тут ще почалися крадіжки – то магазин, то ще щось. І списували все на наших. Ми ж понаїхали тут «бандити-бендери». А потім, як їх половили, виявилось, що всі вони місцеві.
Стефанія ПрунчакФото: Телеканал Донеччина TV
Іван Шевчик, 1936 року народження, розповідає, як пішов вже у школу на новому місті – сумки в нього не було, то ходив із залізним ящиком від патронів, що залишився від німців. Обувка була дерев’яною, обшитою матерією зверху.
Іван ШевчикФото: Телеканал Донеччина TV
– Пам’ятаю, як з шістьома рідними братами їхав на виселення у товарних вагонах. Везли із собою також свій інвентар. Його у Дніпропетровську відчепили та більше ми його не побачили. Коли приїхали у селище побачили лише голі стіни…
ДОВІДКА
Лише за офіційними даними на територію УРСР було депортовано 482,8 тисяч осіб. Деякі історики вважають, що реальна кількість вигнаних українців була більшою.
Необхідність територіальних коректив пояснювали «економічною доцільністю». Як результат – десятки тисяч українців та поляків позбавили рідної землі. Креслення остаточної нової межі радянського кордону відбувалося шляхом довготривалого переговорного процесу.
Уряди СРСР та Польщі починаючи ще з 1944 року укладали міждержавні угоди. Території відходили разом із майном, що було на них розташоване, а мешканці підлягали переселенню. Польща отримала нафтогазові промисли і 97 свердловин, а СРСР залізничне сполучення та нерозроблені пласти кам’яного вугілля. Так розчерк пера у Москві й Варшаві «подарував» тисячам людей раптову зміну місця мешкання, втрату господарства, роз'єднання родин.
Свої в Telegram 
