Хто у серпні 1991 року вийшов за Україну на Донеччині. Реальні спогади учасників подій
Серпневий путч 1991 року не лише не вберіг СРСР від розпаду, а несподівано стрімко пришвидшив цей процес. Про те, як у містах Донецької області влада і жителі реагували на інформацію з Москви і ким були ті донбасівці, які в цей час підтримали Україну, журналіст Ігор Зоц наживо поспілкувався з активними учасниками історичних подій. А деякі свідчення, оприлюднені в медіа раніше, наводимо з посиланням на першоджерело.
Проголошений у Москві так званий "ГКЧП" (Державний комітет надзвичайного стану - Свои) вже в перші дні не знаходив підтримки в республіках. Але якщо в Києві центральна влада вичікувала, то 19 серпня в Донецькій міській раді депутати засудили путчистів у своєму зверненні. В той день свою позицію висловили рухівці. Потужно пролунав на захист демократії голос страйкових комітетів і Незалежної профспілки гірників: 80 шахт Донбасу призупинили роботу. На третій день, тобто 21 серпня, переворот провалився. Це стало поштовхом до проголошення Верховною Радою 24 серпня Акту про Незалежність України.
Депутати Донецької міськради зняли вивіски партії, яка втратила владуФото: Фото Геннадія Гордієнка
Як депутати подолали свій страх і хто хотів їх арештувати
На “Радіо Свобода” 25 серпня 2016 року пролунала передача “Донбас 91”: яку роль зіграв Донбас у становленні Незалежності України?”, з якої оприлюднюємо фрагменти спогадів на той час депутатів Донецької міськради Сергія Зікєєва (1952-2020) і Сергія Фурманюка, активіста Ігоря Розенка з Костянтинівки.
“Мені зателефонували вранці 19 серпня і сказали одну фразу: “Включи телевізор, - згадує Сергій Зікєєв.- Там повідомляли про створення ГКЧП… Я вийшов на балкон. Внизу стояла машина КГБ (Комітет державної безпеки вживаємо в російській абревіатурі - Свои). Біля неї - два співробітники, які дивилися на мене знизу вгору. А я ні них - зверху вниз. Я поїхав на роботу. Підійшов до цих КГБшників і сказав: хлопці, я їду громадським транспортом, машина вам не знадобиться. Вони - без коментарів. Нічого не сказали”.
“Я дружину попросив, щоб вона не турбувалася, але все ж про всякий випадок зібрала сумку з речами. Згадав 37-й рік, що там у людей було в тривожних валізках... Це було дійсно дуже страшно. Я їхав тролейбусом, і всі люди були напружені. Коли я приїхав до міськради та побачив своїх однодумців, то стало якось легше, попри те, що у дворі стояло два автобуси міліції – “омонівський” загін, а також 3-4 порожніх автобусів. Тобто за нами, за депутатами, вже приїхали”, - згадує Зікєєв.
Навколо міської ради ОМОН Усередині загальне сум'яття. Ініціативна група з п'яти депутатів, серед яких Сергій Зікєєв, стала писати проєкт заяви Донецької міськради з приводу того, що відбувається в країні.
“Я пам'ятаю, як приїхав Рибак Володимир Васильович (за часів президента Януковича спікер Верховної Ради - Свои) Він тоді був головою виконкому одного з районів Донецька. Рибак трусив заявою ГКЧП (напевно, стенографістки вже зафіксували по радіо або по телевізору) і кричав: “Ось тепер буде порядок!” Бігав Микола Янович Азаров. Вони все гуртувалися окремою групою - активісти КПРС”, - говорить Сергій Зікєєв.
“Пам'ятаю, як Азаров бігав по сесійній залі з папером в руках. Це виявився список депутатів, які повинні були потрапити під перші арешти у зв'язку зі змінами в країні”, - доповнює Сергій Фурманюк.
У таких обставинах міська рада намагається прийняти заяву з приводу подій в Москві. А в документі - ніякої дипломатії: в ньому сказано, що стався антиконституційний державний переворот, що міська рада вимагає повернути Горбачова, не підкоряється ГКЧП і переймає на себе всю владу в місті.
Події в Донецьку 19 серпня знайшли своє відображення в республіканській газеті «Комсомольское знамя» 21 серпняФото: Зі сторінки в Фейсбук Іллі Шутова
“Заява була підготовлена. Всі сиділи в залі. Я її зачитав і запропонував депутатам підписати, - каже Сергій Зікєєв. - Ніхто не ворухнувся. Я розумів, що мені потрібно першому зробити цей крок - поставити свій підпис. Я відчував, що мої ноги буквально вросли в підлогу. Я не міг рушити. Такий тваринний страх! Я не знаю, як зробив ці кроки, але підійшов до столу, взяв ручку - а рука трясеться! Поставив підпис. Напевно, 5 секунд було тихо. А потім, і я згадую це з гордістю, депутати Донецької міської ради встали та пішли підписувати цей документ!”
Проти путчистів висловилися в ці дні багато міст України, але заяву з такими словами - антиконституційний державний переворот - не прийняв більше ніхто, крім Донецька.
19 серпня посилає свою позицію до Києва навіть маленька Костянтинівка - демократичні активісти міста пишуть телеграму Голові Верховної Ради Леоніду Кравчуку про непідтримку ГКЧП.
“Підписали всі, віднесли на пошту, щоб відправити, з цим теж були проблеми, адже такі телеграми були важкувато відправляти, але у нас на пошті були свої люди. Телеграму все-таки відправили, - згадує костянтинівський рухівець Ігор Розенко. Він після 2014-го як воїн АТО пройшов майже всі “гарячі точки” Донеччини.
Варто пам'ятати, що все це відбувалося в умовах ще тієї, радянської дійсності.
Цими днями Сергій Фурманюк, який тоді був заступником голови фракції “Демократична ініціатива” в Донецькій міськраді, зробив важливі доповнення про події 19 серпня.
За його словами, кворуму для проведення сесії все-таки не було і правильніше називати засідання зібранням депутатів. За відсутності голови міста Махмудова, головував його заступник Бичков, а текст звернення готували керівниця справами виконкому Ірина Зоря, Борис Бронфман, Геннадій Сидоров.
“Сам текст невеликий за обсягом: ми називаємо дії ГКЧП антиконституційними, засуджуємо їх і закликаємо дончан зберігати спокій і порядок у місті, - розповідає Сергій Фурманюк. - Не підписали звернення депутати Азаров, Ландик, Ковальчук з ДАІ та деякі інші представники так званої партноменклатури. Депутат Верховної Ради УРСР Юхим Звягільський перед підписанням якось непомітно зник із зали. Текст в той же день відправили до редакції газети “Вечерний Донецк”, де він і був надрукований 20 серпня. А я з однодумцями по фракції та активістами відправився ввечері 19-го на площу імені Леніна спілкуватися з людьми, роздавати листівки та роз’яснювати нашу позицію”.
Сергій Фурманюк, був депутатом Донецької міськради в 1991 р.
Цікаво також було запитати про список від Миколи Азарова з кандидатами на арешт.
“Ніхто з нас його в руках не тримав, але хтось угледів що в ньому 15-20 осіб депутатів та активістів, під номером три була Євгенія Ратнікова, Фурманюка невідомі записали під п’ятим номером… Хотів би зазначити, що в ті кілька років Донецька міськрада була однією з найдемократичніших в країні нарівні з Львівською і Київською…Нашій фракції “Демініціатива” не соромно за пройдений шлях”, - сказав Фурманюк.
Протест рухівців проти ГКЧП на вулиці Артема в ДонецькуФото: Фото Геннадія Гордієнка
Самостійній Україні московська хунта не указ
Своєю чергою Ілля Шутов, на той час юрист і активний діяч Крайової організації Народного Руху, наполягає, що вчинки рухівців у ті дні мали значний вплив на перебіг подій у Донецьку. Йдеться про акцію в центрі міста 19 серпня 1991 р.
“У той день о 14.00. донецькі рухівці Мефодій Бондарук, Геннадій Бутко, Валерій Волохов, Всеволод Гаркуша-Божко, Дмитро Жувак, Микола Захаров, Володимир Мазанов, Василь Савчук, Микола Тищенко, Сергій Целінський, Ілля Шутов пікетували сесію Донецької міськради з вимогою не визнавати та не виконувати розпорядження ГКЧП і керуватися у своїй діяльності Декларацією про державний суверенітет України”, - згадує Микола Тищенко, один з очільників Руху, науковець.
Ніхто не знав чим усе могло закінчитися. Збереглося історичне фото Геннадія Гордієнка пікетувальників, на яких чітко видно гасла, за які ще кілька років тому радянський режим карав ув’язненням. Між тим Володимир Мазанов тримав плакат із написом “Не дамо московській хунті запрягти Україну в фашистське ярмо!”, Валерій Волохов – “Самостійній Україні московська хунта не указ!” Ще хтось тримав плакат “Не дозволимо 37 року!”.
За словами співорганізатора акції Іллі Шутова, після пікетування, яке завершилося мирно, частина рухівців перемістилася до приміщення міськради, а сам зайнявся роз’яснювальною роботою серед служб виконкому щодо необхідності бойкоту ГКЧП. Пан Шутов стверджує, що Микола Тищенко теж долучався до підготовки тексту звернення, яке депутати підписали 19 серпня.
Як опломбували донецький обком партії
22 серпня в Донецьку опломбували приміщення однієї з найбільших в СРСР партійних організацій - обком.
КПРС припинила своє існування на Донеччині. На рівні країни це сталося 25 серпня, на наступний день після проголошення незалежності.
“Зранку 19 серпня мене не було в Донецьку, але в другій половині дня і вночі у страйкомі ми обговорювали ситуацію. Не тільки донеччани, підтягувалися представники з інших міст. Вирішили на знак протесту проти ГКЧП закликати шахти зупинитися, не підкорятися розпорядженням з Москви. Ми написали звернення до Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука про свою непокору ГКЧП і це була підтримка Києва. В ті дні вже страйкували 80 із 200 шахт Донбасу і їх кількість могла різко зрости. Я так скажу: в той період страйкоми були реальною владою на шахтах”, - згадує Микола Волинко, на той час член Донецького міськвиконкому, один із лідерів страйкового руху на Донбасі в 1989-91 рр., наразі голова Незалежної профспілки гірників Донбасу “Солідарність”.
“19 серпня в страйком приходили з обласних управлінь КГБ й МВС з погрозами: “Ми вас не будемо арештовувати, ми вам дамо чайку попити – будете все життя горобцям дулі крутити”. Було страшно, так, адже перебудова освіжила в пам’яті радянські репресії 1937 року, а з іншого боку ми відчули себе сильними та готові були битися”, - говорить Волинко.
Він також згадує, що події розгорталися настільки стрімко, що вже точно не пригадати якого вечора – 21 чи 22 Миколу Волинко від страйкому, а Сергія Зикеєва від міської ради відправили опломбовувати приміщення обкому партії.
“Я запросив приєднатися журналіста “Комсомольской правды” Віктора Косяка і той не приховував своєї радості від такої місії. Зустрів нас Петро Симоненко і майже всю ніч в очікуванні першого секретаря обкому ми спілкувалися на диктофон. На моє запитання чому жоден з 18 мільйонів комуністів не вийшов захищати Горбачова, відповіді не було, та це і не мало вже жодного значення”, 0 розповідає Волинко.
Тим часом приміщення обкому були опломбовані, а працівники змогли прийти й забрати свої особисті речі.
Микола Волинко (на фото зліва) в Донецьку під час святкування Дня Незалежності України 24 серпня 2012 р.Фото: Зі сторінки в Фейсбук М.Волинка
“Я мимоволі згадав 2014-й: перед тим як бойовики “Оплоту” увійшли в Донецьку міськраду – співробітників попередили за три дні та вони повиносили не тільки особисті речі, але й комп’ютери, оргтехніку. А якби так було в 91-му”, - додає Микола Волинко.
Ситуація в місті після провалу путчу змінилася кардинально, комуністи реагували на втрату влади страхом.
“Були перелякані, боялися, що з ними зроблять те, що нам обіцяли: вила і Сибір… За півроку багато з колишніх компартійних функціонерів почали повертатися в керівні крісла під прапором незалежної України, але то вже інша історія”, - розповів Волинко.
Погрожували «босиком погнать в Сибирь»
“Прийшовши 19 серпня 1991 року в першу зміну на роботу, тоді працював машиністом підйому горизонту 380 метрів шахти імені Димитрова, я довідався про події в Москві", - говорить Анатолій Тищенко, депутат міськради Димитрова (Мирноград) на початку 90-х років, шахтар, ветеран праці.
За його спогадами, люди зустрічалися різні, говорили інколи жорсткі слова.
“Мені, як депутату, неодноразово доводилося виступати як на шахтарських, так і мітингах Народного Руху України. Спілкувався на зустрічах з виборцями, мешканцями вулиць, інтереси яких представляв у міськраді. Допомагав літнім та багатодітним людям, сприяв благоустрою вулиць мого виборчого округу. Напевно, що публічність та моя українська мова найбільше дратувало нащадків тих, кого завезли з Росії у хати й будинки померлих від голоду українців на початку тридцятих, а також уральців та сибіряків, що понаїхали сюди у кінці 60-70 років. Одні з насмішкою запитували: “Как ты? Очко играет?”, інші з іронією казали: “Мне тебя жаль”. Один із парторгів шахти в минулому, пенсіонер зустрів мене запитанням “Товариш Тищенко, как себя чувствуете”? На це я відповів, що він мені ніякий не товариш. І почув у відповідь: “Смотри мне. Босиком погоним в Сибирь!”. Ось так було”, - розповів Тищенко.
Анатолій Тищенко був депутатом міськради Димитрова (нині Мирноград)Фото: з соціальних мереж
А вже 4 вересня над куполом Верховної Ради у столиці замайорів національний синьо-жовтий стяг.
“Того пам’ятного дня я не був у Києві, але все те дійство спостерігав по телебаченню. Відчуття радості і гордості за Україну переповнювали. Відразу дзвоню секретарю міськради Григорію Нікітенко і запитую чи дивиться він ТБ та чи знає, що відбулося в столиці. Чую стверджувальну відповідь і пропоную підняти на будівлі міськради синьо-жовтий прапор”, - пригадую ті дні Тищенко.
Наступного дня вони принесли власний прапор.
“Вранці 5-го вересня ми, Станіслав Лущан, Сергій Фомін і я, відшукали драбину в підвалі міської ради, вийняли із флагштока на фасаді міської ради прапор уже неіснуючої УРСР, і вставили туди древко національного синьо-жовтого стяга. Так Димитровська міська рада стала першою в Донецькій області, над будівлею якої замайорів український прапор”, - Анатолій Тищенко.
Неформали у рваних шкарпетках перемогли
“Я був депутатом на той час. Путч був у понеділок 19-го, а в середу призначили сесії міськради. Я прийшов на сесію, до мене підходили, руки тиснули якісь директори, які раніше особливо не віталися. До цього ми були в очах загалу і міської ради "неформали у рваних шкарпетках" і тут за один-два дні все змінилося. Вони дивилися на нас знизу до гори! Путч показав, що "Пошук" працював недаремно, неформали у рваних шкарпетках перемогли”, - зазначив Володимир Березін, журналіст, засновник політичного клубу "Пошук" і депутат Артемівської міськради в 90-х роках минулого століття в інтерв’ю Громадському медіапорталу Бахмут IN.UA.
Володимир Березін був депутатом Артемівської міськради в 1991р.Фото: Бахмут IN.UA
Він вийшов і запропонував провести референдум для повернення місту його історичної назви.
“Це було дуже ситуативно. Я наполягав на тому, що треба писати не перейменування, а повернення. Голова міста Олексій Рева сказав: давайте демократично спитаємо людей. Всі одноголосно проголосували "за". Вони боялися, що будуть репресії до комуністів як у Москві. Все перевернулося – нас тоді боялися. Через три дні зрозуміли, що путч, це там десь у Москві, а тут усі комуняки залишилися”, - зазначив Березін.
“Коли сталося ГКЧП, мені сказали в міліції, що в СІЗО готують камери, я був серед десяти людей, яких мали арештувати. Ми випускали тоді незалежну газету "Бахмут", сиділи в мене, працювали. Мені дзвінок з КГБ: "Ну що догралися?" Колега Борис Синіцин каже: "Нічого в них не вийде!" А на душі дуже тривожно було. В будинку культури міста якраз виступав народний депутат і директор заводу "Перемога праці" Іван Марченко на підтримку ГКЧП”, - пригадує Іван Бірчак, журналіст (Бахмут).
В 1991 р. очолював обласну організацію “Демократична партія України”.
“Мені показали стенограму, там, де були заходи на підтримку ГКЧП. І вже почалися репресії проти журналістів, які говорили про цю стенограму. Беру текст, їду в Донецьк, де мені вперше в житті довелося виступити в прямому ефірі обласного телебачення. Говорив про те, що було б країною, якби перемогли путчисти. І хоча вже проголосили незалежність України, приходили співробітники КГБ, питали, де я взяв стенограму. Довелося вигадувати. Така була інерція, що радянська система не поспішала йти в минуле”, - говорить Бірчак.
Свої в Telegram 
