Малюнки «Зорана» народилися після Маріуполя й полону. Мар’ян Білокінь перетворює біль на мистецтво
15 травня у Національному музеї історії України в Києві відкриється перша виставка оборонця Маріуполя Віталія Кулагіна під назвою «Закарбовано/Загартовано». Віталій боронив Маріуполь, вийшов за наказом у полон і пробув у ворожих застінках 1067 днів. Там він згадав про своє дитяче захоплення і малював. Це допомагало йому пережити страшні дні катувань у полоні. Там же він вигадав собі творчий псевдонім – Мар'ян Білокінь. А після полону почав малювати своє життя. Так назбиралося картин на виставку.
Історія творчого псевдоніма
Мар’ян Білокінь – це псевдонім, який Віталій Кулагін вигадав собі ще в полоні. Каже, приблизно за пів року до обміну, коли сидів у тюрмі, почав багато думати про те, чим хоче займатися після повернення. Тоді й вирішив присвятити себе творчості – малюванню та розповідям про пережите у полоні.
«Ім’я Мар’ян просто сподобалося, а прізвище хотів саме українське. Білокінь – це давнє козацьке прізвище, що належало моїм пращурам по материнській лінії».
Виставка Мар'яна Білоконя
Останній день народження у полоні
11 квітня Віталію виповнилося 26 років. Востаннє він святкував його ще у 2021 році. Потім був день народження в оточеному Маріуполі, а далі три роки поспіль за ґратами.
«Добре пам’ятаю цей день – 11 квітня 2025 року. Побратими в камері дуже мене підтримали й привітали, навіть ті, з ким останнім часом були не найкращі стосунки. У камері тоді перебували 12 хлопців. Через постійне співжиття між ув’язненими виникали побутові конфлікти, але загалом атмосфера залишалася людяною. Багато хто бажав мені, щоб це був останній день народження в полоні. Хлопці навіть «скинулися» мені хлібом – на сніданок, обід і вечерю. А найбільшим смаколиком став кисіль, який у тих умовах здавався справжньою розкішшю. Саме тому той день усе ж відрізнявся від інших. Хоча життя в полоні мені й усім нагадувало «день бабака», де кожна доба схожа на попередню».
Втім, із тих, з ким «Зоран» сидів у камері, нікого так і не обміняли. Своє виживання він називає долею. Каже, що завжди був фаталістом. Водночас після пережитого на війні та в полоні його ставлення до релігії змінилося. Багато побратимів після пережитого, навпаки, приходили до віри. Та він, бачачи загибель друзів, Оленівку та інші трагедії, почав ставити собі питання: якщо Бог існує, то як таке взагалі могло статися?
Історія України вплинула на вибір пов’язати життя з «Азовом»
Віталій Кулагін народився на Донеччині, у селі Мелекіне, там минули його дитинство та юність. Після школи вступив до Маріупольського державного університету на спеціальність «Історія та археологія». Вступ на історичний факультет спершу був радше практичним рішенням. Хлопець ріс у звичайній родині – батьки були розлучені, а мама сама виховувала його та молодшу сестру. Тому Віталій із самого початку розумів, що має вступити на бюджет і не бути фінансовим тягарем для сім’ї.
«Ще у школі цікавився історією, брав участь в олімпіадах і навіть займав призові місця. Тож добре склав іспити, вступив на бюджет та отримував підвищену стипендію. Під час навчання був старостою групи й намагався максимально бути самостійним та незалежним від матері. Жив у гуртожитку в Маріуполі».
У 2021 році отримав диплом бакалавра. А ще раніше остаточно зрозумів, що хоче пов’язати своє життя з армією та долучитися до захисту країни.
Віталій Кулагін
«Я не надто цікавився політикою чи державотворенням, однак усе змінилося в останні роки навчання. Велику роль у цьому відіграло спілкування з одногрупниками, які були учасниками правого руху та маріупольського осередку «Національного корпусу». Також на мене вплинуло глибше вивчення історії України та багаторічної боротьби українців за незалежність. Саме тоді я усвідомив, що хочу спробувати себе у військовій справі».
За словами хлопця, іншого підрозділу, окрім «Азову», він тоді навіть не розглядав. Вважав його найкращим і найсильнішим, до того ж полк був поруч із рідними місцями. Одразу після завершення університету Віталій почав збирати документи для вступу на службу. У вересні 2021 року приїхав на базу в селище Урзуф – тут проходив військово-лікарську комісію та чекав початку курсу молодого бійця.
Від КМБ на Азовському узбережжі до великої війни в Маріуполі
Курс молодого бійця Віталій проходив наприкінці 2021 року. Згадує, що найважчими були погодні умови на Азовському узбережжі: постійний вітер, холод, дощі та сніг. Новобранці мерзли, фізично виснажувалися.
«А ще постійно хотілося їсти. Особливо складними були ранкові підйоми та пробіжки по багнюці, глині й розбитих дорогах. Під час випробувань потоваришував із хлопцями, зокрема з моїми земляками з Донеччини».
Сьогодні з тих хлопців «Зоран» підтримує зв’язок із побратимом на псевдо «Демос», якого також вдалося повернути з полону у липні 2025 року. Частина рекрутів, з якими він проходив випробування, загинули. Серед них Дмитро Губарєв з позивним «Слендер» – він поліг 15 квітня 2022 року. Віталій Литвин на псевдо «Кадет» був убитий в Оленівській колонії в ніч на 29 липня 2022 року.
Після КМБ минуло зовсім небагато часу до початку повномасштабного вторгнення. Віталій згадує, що за цей період лише кілька разів встиг з’їздити додому. Востаннє в Мелекіному був 18 лютого 2022 року. Каже, тоді багато хто ще не усвідомлював масштабів майбутнього вторгнення.
«Я теж відчував тривогу, хоча до кінця не вірив, що все буде настільки масштабно. Попереджав друзів і рідних, що може статися щось серйозне, однак більшість не сприймала це всерйоз. Навіть близькі друзі заспокоювали мене й казали, що нічого не буде. Згодом ситуація ставала дедалі напруженішою: заяви Путіна, новини, постійне загострення. Але навіть тоді я не міг уявити повного масштабу війни. Максимум, що приходило в голову – повторення чогось на кшталт обстрілу мікрорайону «Східний» у Маріуполі в 2015 році. Та коли російські ракети полетіли вже по всій країні, стало зрозуміло – почалася велика війна».
Офіційно «Зоран» служив помічником кулеметника в «Азові», хоча фактично був звичайним піхотинцем. Каже, що цей підрозділ обрав ще до служби – стежив у соцмережах за бійцями «Азову», зокрема за «Маркусом», «Фростом», «Хіміком», «Алві» та іншими. Вони закликали новобранців долучатися до їхнього підрозділу. Саме це остаточно переконало Віталія, куди він хоче потрапити.
«Згодом я зміг переконатися, що з вибором не помилився. Особливо після початку вторгнення, коли побачив різницю між рівнем підготовки та організації в різних підрозділах. У «Азові» була помітна згуртованість колективу, взаєморозуміння та чітке усвідомлення того, що треба робити в бойових умовах».
Бій на Лівому березі – «Зоран» був упевнений, що це останні хвилини його життя
Перші важкі бої для нього почалися вже на початку весни. 8 березня росіяни пішли на штурм позицій, де перебував підрозділ «Зорана». Українські бійці відступали від блокпоста у бік селища Моряків і водночас вели бій. Під час обстрілу Віталій отримав поранення – поруч вибухнув снаряд, а уламок пройшов навиліт через плече.
«Мене евакуювали до третьої лікарні Маріуполя. Там я став свідком одного з найвідоміших злочинів росіян – авіаудару по пологовому будинку. Я лежав під крапельницею, коли поруч пролунав потужний вибух. Від ударної хвилі повилітали вікна та мішки, якими вони були закладені. Я тоді просто вирвав крапельницю й побіг у підвал разом з іншими. Згодом поранених почали евакуйовувати на «Азовсталь»».
Пораненого «Зорана» відвезли у шпиталь на металургійному заводі, який оборонці між собою називали «Железяка». Каже, у лікарнях міста тоді вже було небезпечно, а на заводі були підземні укриття. Там Віталій пробув приблизно до кінця березня. Поранення ще повністю не загоїлося, але він вже міг нормально рухатися, бігати та носити бронежилет.
Потім його відправили на Лівий берег Маріуполя, де він продовжив воювати до Великодня. 25 квітня 2022 року його підрозділ відступив на «Азовсталь» – вони були серед останніх, хто зайшов на територію заводу.
«Найстрашнішим моментом за всі 86 днів оборони Маріуполя для мене став бій на Лівому березі на початку квітня. Тоді російський танк майже впритул розстрілював наші позиції. Я сидів в окопі біля дороги, а снаряди пролітали просто над головою. Від вибухів земля й повітря буквально вібрували. За спиною стояв будинок, і я був упевнений, що це останні хвилини мого життя. Думав, що після танка піде піхота і шансів вижити вже не буде. Але згодом росіяни раптово відступили».
В Оленівці вбили побратима – він чекав на обмін і зустріч з дівчиною
У полон «Зоран» вийшов 18 травня 2022 року. Після етапування до Оленівки військовополонених розселили по бараках. Там він зустрів багатьох знайомих побратимів, зокрема «Кадета», з яким у полоні вони стали ще ближче спілкуватися. Віталій згадує, що той дуже чекав на обмін і постійно говорив про свою дівчину, мріяв якнайшвидше повернутися додому.
Перші дні в Оленівці
«Незадовго до трагедії «Кадета» перевели до барака, який згодом став місцем масового вбивства українських військовополонених. Я перебував в іншому бараці. Серед ночі спочатку почув звуки роботи РСЗВ (реактивної системи залпового вогню) неподалік колонії, а потім – потужний вибух. Після цього здійнявся дим, почали бігати російські військові, лунали крики, але ніхто не розумів, що сталося. Лише наступного дня між бараками почала поширюватися інформація про вибух і загиблих. Так я дізнався про смерть побратимів».
«Нам показували пропагандистські фільми, в яких звинувачували у вбивстві цивільних і руйнуванні Маріуполя»
27 вересня 2022 року Віталія вивезли з Оленівки до Таганрога. Там він був понад рік – до грудня 2023-го. Потім його етапували до Кіровської колонії на окупованій Донеччині, поблизу Шахтарська, де він провів ще рік. Наприкінці 2024 року «Зорана» перевели до колонії в Кизилі, звідси його повезли на обмін. Найважчим місцем полону Віталій називає Кіровську колонію та застінки у Пермському краї, бо там був особливо жорсткий режим і постійний тиск на полонених.
«До нас, “азовців”, у полоні було окреме, значно жорсткіше ставлення. Пояснити це можу багаторічною російською пропагандою, яка нав’язувала образ “Азову” як “нацистів” і звинувачувала нас у руйнуванні Маріуполя та вбивствах цивільних. Нам постійно показували пропагандистські фільми про “Азовсталь” та “Азов”, де бійців зображували жорстокими злочинцями. Також росіяни поширювали вигадані історії про те, що “азовці” нібито змушували інші українські підрозділи воювати, розстрілювали своїх і використовували їх як “загородзагони”. Саме через ці нав’язані міфи ставлення до бійців “Азову” у російських тюрмах було особливо жорстоким».
До останнього не вірив у звільнення
Свій 25-й день народження Віталій «відсвяткував» у полоні. Тоді він навіть не здогадувався, що вже за тиждень опиниться вдома. У колонії, де перебував «Зоран», полонених майже не виводили з камер – лише перевірки та повна ізоляція. Саме тому дивною здалася раптова увага з боку оперативників.
«Приблизно за десять днів до обміну мене викликали на розмову, де детально розпитували про родину, друзів, соціальні мережі та навіть вимагали паролі від акаунтів. Потім взяли мазки ДНК, а ще через кілька днів після повного огляду сфотографували з усіх боків. Інші полонені почали припускати, що це може бути підготовкою до обміну, але я до останнього не вірив у звільнення. Я все одно перед сном лежав і думав: може, справді обмін? А потім сам собі казав: ні, цього не може бути».
У колонії виграв конкурс – зліпив дракона зі снігу та льоду
Творчість повернулася в життя Віталія ще задовго до полону. У дитинстві він любив малювати, навіть переміг у конкурсі дитячого малюнка та їздив на нагородження до Донецька. Проте підлітком закинув це захоплення. Під час пандемії COVID-19 хлопець почав займатися різьбленням по дереву, захопився слов’янською та скандинавською міфологією, вирізав фігури Перуна й Одіна. Уже після вступу до «Азову» він купив професійні інструменти та продовжив творити.
Віталій займався різьбленням по дереву
Вироби з дерева
«У полоні мистецтво стало для мене способом втечі від реальності та внутрішнім порятунком. У Кіровській колонії вдалося дістати папір і олівці, робив перші замальовки. Там же стався незвичний епізод: між бараками організували конкурс снігових фігур. Я сказав, що вмію малювати, і мене разом з іншим полоненим відправили робити скульптуру. Ми ліпили величезного дракона зі снігу та льоду. На вулиці температура була –16 градусів. Робили дерев’яний каркас, щоб трималися крила. Інші хлопці допомагали носити воду й обливати фігуру на морозі. Скульптура вийшла приблизно 2,5 метра заввишки. Інші бараки теж робили цікаві роботи: хтось зліпив сфінкса, хтось – ведмедя чи іглу. Але в нас була складніша робота, це було схоже на різьблення по дереву, тільки по снігу. І ми перемогли. Цей конкурс став для мене чи не єдиним моментом, коли творчість бодай ненадовго дозволила відволіктися від реальності полону».
Пермська колонія, приниження і шлях до мистецького самовираження
Під час перебування у колонії в Пермському краї Віталій зрозумів, що хоче після звільнення займатися мистецтвом. Саме там народилися більшість ідей майбутніх робіт, а також його творчий псевдонім – Мар’ян Білокінь.
«У колонії в Пермському краї були постійні приниження – моральні й фізичні. Саме там у мене з’явилася невідворотна ненависть до всього російського. І тоді я пообіцяв собі: якщо звідси вийду, то покажу все це на папері. У мене було не тільки бажання повернутися до творчості, а й через мистецтво розповідати про долю українських військовополонених та умови, в яких їх утримують у російських тюрмах».
Малюнок Віталія
Першою роботою після звільнення став малюнок козака та українського герба. Каже, після полону дуже хотілося малювати саме українське. А згодом він почав переносити на папір образи, які народилися ще за ґратами. Одну зі своїх перших серйозних робіт Віталій описує як метафоричне зображення російської тюремної системи.
Козак
«Я намалював ката з сокирою та великими ключами. Позаду – паркан із колючим дротом, а на ньому висить український військовополонений у тюремному одязі. Він весь обмотаний дротом, а обличчя – без рота. Бо в полоні ти не маєш права голосу й власної думки».
Віталій працює переважно чорними лінерами. Раніше малював олівцями, але саме лінери, на його думку, найкраще передають контраст чорного й білого – атмосферу полону, темряву та безвихідь. Лише в одній роботі він використав колір, щоб зробити важливий акцент. Решта – чорно-білі, схожі на тюремні замальовки.
«Спочатку малював звичайними чорними ручками, а вже згодом перейшов на професійні японські лінери. Вони дорогі, але саме ними можна досягти потрібної деталізації та глибини. На серію робіт пішло приблизно півтора набору лінерів. Частину ілюстрацій спершу створював у вигляді чернеток, адже деякі образи, які виникали в голові, потрібно було спочатку перенести на папір і побачити візуально».
Тюремники у вигляді чортів: більшість малюнків Мар’яна Білоконя про пережите у буцегарнях
Наразі у нього вже 17 робіт. Частина з них присвячена обороні Маріуполя та «Азовсталі», гелікоптерній спецоперації «Небо», але більшість – саме полону, Оленівці та російським колоніям. Всі свої роботи він створює у метафоричному стилі. Каже, для нього важливо не просто показати події буквально, а змусити людей вдумуватися в сенси зображеного. Саме тому кожна картина матиме окремий підпис та пояснення.
Серед своїх робіт Віталій виокремлює кілька улюблених. Одні – через сенс, який вони несуть, інші – через техніку виконання та візуальний вигляд. Особливо йому запам’яталася робота, де тюремників він зобразив у вигляді чортів. Каже, зробив це свідомо, бо після пережитого в полоні не хотів зображати їх людьми.
«За кілька днів до виставки домальовував крайню роботу. Багато дрібних деталей, тому було важкувато, до того ж ідеї приходять уже під час процесу. Для цієї роботи я надихнувся гравюрою Дюрера «Чотири янголи смерті». Янголи та демони – це найбільш влучний приклад для зображення добра та зла. І саме через цю боротьбу я метафорично зобразив оборону Маріуполя. “Есхатон” – назва цієї картини».
Есхатон
Про плани на майбутнє Віталій говорить обережно. Зізнається, що поки не має чіткого бачення свого життя після війни й полону, але хоче розвиватися у творчості. Каже, сподівається продовжити виставки, створювати нові роботи й, можливо, у майбутньому видати книгу, адже формат його ілюстрацій добре підходить для такого задуму.
Свої в Telegram 
