«Коли отямилася, вже нічого не боялась». Історія Олени Пех, яка вижила в російському полоні
Як працівниця музею опинилася в катівні
Після утворення у 2014 році так званої «ДНР» Олена з донькою Ізабеллою виїхали до Одеси. Та через два роки в матері Олени стався інсульт, і жінка почала регулярно їздити на окуповану територію, щоб доглядати за рідною людиною. Під час одного з таких візитів її викрали окупанти й звинуватили у співпраці з українською владою.
Слідство тривало два роки. Тричі змінювали статтю, бо ні шпигунства, ні зв'язків зі Службою безпеки України довести не змогли. Зрештою «пришили» зраду батьківщини й винесли вирок — 13 років позбавлення волі. Свободу Олена отримала на шість років раніше, завдяки обміну полоненими 28 червня 2024 року.
Олена Пех до полону, 2018 рік
«У полоні я спостерігала за власним переродженням. Коли тебе хапають посеред вулиці — ти ще наївна людина з широко розплющеними очима. Живеш собі у своїй країні, де тобі усміхається сонце. І раптом потрапляєш до темних сил і усвідомлюєш, що кожен день може стати для тебе останнім», — розповідає Олена.
Струм у багажнику й цвяхи в колінах
Те, що сталося з нею в перші місяці після викрадення, складно навіть переказувати. Її катували систематично, з холодним розрахунком людей, які точно знають межу болю. Спочатку йшов струм, потім — протигаз без доступу повітря, потім — фізичне насильство, і все, щоб зламати.
«Вони возили струм із собою навіть у багажнику машини. У цей момент тебе трясе, ти кричиш, очі вилазять з орбіт від болю. Відчуття, ніби тебе розриває зсередини. Але їм цього мало — вони одягають на тебе протигаз, перекриваючи доступ повітря. Я не знаю, як у чоловіків, але у мене після катувань струмом відкривалася кровотеча. Кров просто текла по ногах. В організмі відбувалося щось страшне: кров була майже чорна, згустками», — згадує жінка.
Були й сексуальні приниження — здирання одягу, обмацування. До туалету вона ходила в камері, у душ її не виводили. Словесні образи лунали щодня. Двічі її разом з українським військовополоненим виводили до стінки й відкривали кулеметну чергу над головами.
«Обов'язковими були словесні образи — "українська підстилка", "жидівська тварюка", "тебе вбити тільки за те, що ти хохлиха". Вони — садисти у школі катувань. Знають, як знущатися, як виривати нігті, вії, куди вдарити, щоб людину ще можна було пересувати, а куди — щоб не могла ходити. У мене досі залишилася звичка втягувати плечі, сидячи розкачуватися. Так я себе заспокоювала», — розповідає Олена.
Камера №7
Найважчою стала одна ніч. Після чергового допиту слідчий пообіцяв: «Завтра ти нам все розкажеш. Або тобі буде дуже погано». Олена зрозуміла, що більше витримати не зможе. Того вечора охоронець несподівано приніс шматок хліба й маленьке яблуко. Вона його так і не з'їла — лише нюхала, бо хотілося відчути запах звичайного фрукта.
Жінка попросила відро води — нібито помитися. А за батареєю в камері знайшла плаский шматок металу: скобу, яку хтось до неї зняв і вирівняв. Спочатку думала повіситися — не вийшло, бо ноги діставали до підлоги. Тоді обрала інше.
«Я взяла з-за батареї цю металеву штуку й прийняла рішення: сьогодні я поріжу собі вени. Метал був тупий. Я шкребла шкіру, доки дісталася вен. У зачиненому вікні залишалась вузька щілина, через яку на підлогу падав місячний промінь — туди, де я сиділа. Я взяла відро з водою. Щойно пішла перша кров — тримала руки так, щоб вона текла. На мить я втратила свідомість, прийшла до тями і продовжила. Потім опустила руки у воду, щоб кров не зупинялася. Сіла під стіну і стала молитися. Я — татова донька. Я зверталася до батька й просила: "Тату, якщо ти мене чуєш — прийди й забери мене звідси. Просто візьми за руку. Я піду з тобою"», — згадує Олена.
Уранці вона почула крики: «Сімка розкрилася». Це була її камера. Волосся прилипло до підлоги від крові, сил підняти голову не було. Чергові викликали швидку, але потім зрозуміли: приїзд медиків — це фіксація і стаття. Машину на територію не пустили. Олену перетягли в іншу камеру, перев'язали руки, облили водою.
«А вони, як відчули, перестали вивозити мене на допити. Минав тиждень, другий. Ніхто не з'являвся. Але ні, це не був кінець, бо одного разу вони знову прийшли за мною й вивезли у ліс», — каже жінка.
У лісі катування продовжилися — струм, протигаз, ніж біля горла. Один із садистів пообіцяв порізати її на шматки й розкидати в кущах, щоб ні хреста не лишилося, ні могили.
Зрада матері й сестри
Найболючіший удар чекав не від тюремників. Через два роки слідства адвокатка (місцева, з переконаннями «ДНР», але саме вона стала містком між полоном і волею) дала Олені ознайомитися з матеріалами справи. Серед них були свідчення проти неї — від рідної мами й сестри.
«Коли я прочитала свідчення — земля пішла з-під ніг. Там було написано, що я — за Україну, а мама із сестрою — за Росію. Що нібито я жодного разу не займалася здоров'ям мами. Що це робив її брат. Я попросила адвокатку, щоб вона зробила запит на лікарню, куди я регулярно возила маму. І там підтвердили, що впродовж двох років контактували виключно зі мною», — пригадує Олена.
Однак це не допомогло Олені. Окупанти дали їй 13 років. Коли після вироку їй дали можливість сказати останнє слово, Олена не була багатослівною.
«13 років — за що? Я не говоритиму останнє слово, бо воно завжди за Богом. А коли ви там будете, він вам про мене і розповість», — сказала тоді жінка. Через рік суддя помер.
Чотири роки в Сніжному
З в'язниці Олену перевели до табору в Сніжному, це на межі Донецької та Луганської областей. Там не катували — там добивали інакше. Постійно вигадували безглузду роботу: то траву днями рвали, то каміння із землі викопували. Але справжньою зброєю була медицина, точніше її відсутність.
«Добивали повною недоступністю ліків. До санчастини пробитися було неможливо. У колонії не було навіть тонометра. Єдиний градусник зберігався у столі старшого чергового штабу. Якось в однієї жінки була кілька днів температура 38-39 градусів, але її вивели на роботу. Виявилося, що у неї двобічна пневмонія. Дивом врятували. Через несвоєчасне надання медичної допомоги за чотири роки мого перебування у таборі померло десять засуджених жінок», — констатує Олена.
Триматися допомагала любов до доньки. Десятихвилинні дзвінки — завжди при адміністрації, із кнопкою обриву зв'язку напоготові. П'ять хвилин ішло на те, щоб додзвонитися. Решту часу Ізабелла плакала.
«Донька постійно казала: "Мамо, я більше не можу. Мамо, в мене опускаються руки. Мамо, мене ніхто не чує. Я стукаю в усі двері, про вас забули". А я відповідала: "Я теж тебе дуже люблю. Якщо я витримала те, що пройшла — повір, навіть через 13 років я все одно дійду до тебе"», — розповідає Олена.
Жінка не бачила новин про Україну. Дивилася лише сюжети про Європу, а коли в російських репортажах на мить миготіли українські танки чи прапор, ловила ці секунди як подарунок.
«Помилувана Путіним»
За кілька днів до обміну Олену викликали в бібліотеку колонії й наказали написати прохання про помилування на ім'я Путіна. Вона почала тремтіти, питала: «Це обмін?» — їй не відповіли. Через три дні після вечері пролунало: «Від імені президента Російської Федерації Володимира Володимировича Путіна ви помилувані. У тебе 20 хвилин на збори».
Але коли її вивели за межі табору й знову одягли мішок на голову та наручники, Олена вирішила, що її обманули. Дев'ять годин шляху від Сніжного до Москви. Ніч в одиночній камері. Уранці — автобус, мінне поле, наказ бігти.
«У мене трохи зсунулася пов'язка. З'явилася маленька щілина, через яку я помітила чорний мікроавтобус та автомати з глушниками. Подумала: от і все, везуть на розстріл. Але незабаром росіяни зникли, і я почула українською: "Скажіть, будь ласка, ваше прізвище та ім'я. Ви вже вдома". Повертаю голову в один бік — Білорусь. В інший — Волинська область. По дорозі був маленький місток. Під ним — струмок. Я попросила почекати. Зупинилась і дивилася на воду і траву. І так було на душі спокійно», — згадує Олена.
Олена Пех у перші хвилини після полону говорить з донькою
У Києві чоловік із Координаційного штабу накинув їй на плечі український прапор. Вона розплакалася. А потім їй дали телефон — на тому боці була донька.
Нове життя
Сьогодні Олена живе в Німеччині — її історією зацікавилася польсько-німецька режисерка Ельвіра Нєвєра, яка знайшла лікаря для відновлення пошкоджених у полоні суглобів і родину, готову прийняти. Дві операції на ногах, реабілітація, мовні курси. З понеділка по четвер — заняття, Олена готується до іспиту з німецької.
Полон змінив її назавжди. Замість колишньої комунікабельності — добровільне усамітнення, дерева як співрозмовники, шкатулки, що їх Олена робить руками, бо це заспокоює. Сни про полон повертаються. Колись у Парижі, побачивши пів сотні поліцейських у балаклавах, вона почала тікати. Донька наздогнала її й заспокоювала.
«Я знаю, що це ПТСР. Було кілька спроб працювати з психологом. Я поважаю психологів, але я сама збираю себе по крихтах, як розбиту вазу. Переглядаю комедії, які ми дивилися з донькою, коли та ще була маленькою. Вони викликають у мене сміх, який йде зсередини. Ніби щось, що було зламане й затоплене, починає підніматися з глибини», — ділиться Олена.
Олена Пех
Найболючіше — питання, яке нещодавно поставила їй німкеня на одній презентації: чи можлива дружба України з Росією?
«Я нікого не закликаю до ненависті. Висловлюю виключно позицію людини, яка бачила цих упирів на власні очі. Хочете — танцюйте з ними, співайте, водіть хороводи. Але для мене людина з Росії — нерукопожатна. І навіть своїм майбутнім онукам я говоритиму: "Не товаришуй з росіянином"», — категорична Олена.
У Олени часто питають, про що вона мріє.
«Я дуже хотіла б, щоб Господь вимкнув у людей здатність створювати зброю. Щоб у момент, коли хтось захотів створити автомат чи ракету, руки йому відмовляли, мозок не слухався. Що ж стосується моєї особистої реальної мрії, то моє щастя — у щасті моєї дитини», — говорить Олена.
Свої в Telegram 
