Це історія україномовних видань, які з'явилися на сході. «Бахмут», «Спадщина», «Бандерівець» та інші
Торік редактор та журналіст Ігор Зоц почав для Свои розповідь про видання Донеччини, які публікувалися українською мовою. До Дня української писемності ми продовжуємо огляд і разом із видавцями інших газет та журналів згадуємо, як це - створювати український контент для жителів регіону, коли це ще не було мейнстрімом.
Бахмут як столиця незалежної преси
Одна з перших в Донецькій області незалежних газет з’явилася в Артемівську, точно перша з контентом двома мовами. «Бахмут» вийшов у вересні 1990 року як газета політичного клубу «Пошук». Відповідальним за випуск, а фактично її творцем, був журналіст Іван Бірчак, і, за його словами, в назві видання крилася мета – повернути місту історичну назву. Але крім матеріалів на цю тему, як, наприклад, «Всесоюзная артемиада», де йшлося про населені пункти з однаковими назвами, газета друкує статті українською в тематичній добірці «Відродження». Так у №2 у вересні 1990 виходять статті «Свята могила», «Не йде апостол правди» і «Шануємо рідну мову», з якої дізнаємося про місце української мови в Донеччині.
З архіву Івана Бірчака
«Хто може назвати в Донбасі ПТУ, технікум, інститут, де предмети викладаються українською мовою? Я такого не знаю, – пише В. Іванисенко і запитує. - Чи з’явилась у нас бодай одна українська школа? Чи може міськвиконком розхвилювався станом справ з українською мовою і прийняв якесь путяще рішення?»
У наступному числі №4 в листопаді 1990 газета друкує текст забороненої радянською владою пісні «Ой у лузі червона калина похилилася», замітку про вихід книги «Ми не раби» про Голодомор в Україні Олександра Михайлюти, заяву письменника Олеся Гончара про вихід з КПРС… На першій шпальті знаходимо нотатки зі з’їзду Руху двома мовами і редакційну статтю, що завершувалася гаслом «Слава демократичній Україні!». В наступних випусках газета виступає проти нового Союзного договору, таврує прокурора УРСР, вимагає від Михайла Горбачова звільнити з СІЗО народного депутата України Степана Хмару.
Перший примірник газети “Бахмут” з архіву Івана Бірчака. Фото Вільного радіо
Це були на той час сміливі статті, бо СРСР, з його репресивною машиною, нікуди не подівся. Івану Бірчаку та іншим активістам погрожували, але вони не припиняли випускати газету.
«Це ж не була робота. Ми нічого за свою працю не отримували… На нас тиснули тим, що відмовлялися друкувати в Артемівську, і тоді ми їздили в Дебальцеве чи в Харків», – пригадує Іван Бірчак.
Іван Бірчак
«Бахмут» виходив ще в 1991 році, друкуючи матеріали двома мовами. А повністю українськомовне видання в Артемівську Іван Бірчак започаткував у липні 1992 році під назвою «Наше слово».
У своєму зверненні до читачів редакція «Демократичного часопису на Сході України» пише про своє прагнення «створити часопис, який з цікавістю читатимуть інтелігенція й робітництво, селяни і бізнесмени, пенсіонери та військові».
В контексті подій 2014-го року актуально читати рядки «Нашого слова» з 1992-го: «Ми будемо протистояти намаганням місцевих сепаратистів відірвати Донбас і Слобожанщину від України, відокремити східну гілку народу від західного. Ми не маємо права забувати нашу трагічну історію, а повинні вчитися на помилках».
Газета "Наше слово" з архіву Івана Бірчака
Ці високі слова не розійшлися зі змістом. На другій шпальті першого випуску йдеться про те, як «члени новоствореного на Донеччині політичного об’єднання «Соборна Україна» прагнуть не допустити на Сході України нового Придністров’я». «Діючи разом ми зможемо запобігти сепаратистським замірам», – цитує газета Олександра Гуленка, голову Донецької міської організації Спілки української молоді.
Надалі «Наше слово» послідовно відстоювало неподільність країни.
Фундатор газети Іван Бірчак в той час очолював в Артемівську осередок Всеукраїнського товариства «Просвіта», він пригадує, що наклад видання досягав понад 10 тисяч примірників, її розповсюджували у Харківській і Луганській областях.
«Проте, через брак коштів не змогли втримати «Наше слово», – із сумом розповідає пан Бірчак. – Щоправда у травні 1996 вдалося відновити випуск, це був №16 від початку створення, і ми з надією повідомляли, що тепер газета виходитиме постійно. Авансом подякували владі і грантодавцям, але ті слова не дотримали, і фінансування ми так і не дочекалися».
Просвітянський часопис в Артемівську припинив існування, а його автори Іван Будз, Світлана Решетова, Іван Колесник, як і раніше без гонорару, на волонтерських засадах, продовжили співпрацю з іншими виданнями.
Між тим і в новому тисячолітті видавець незалежних газет Іван Бірчак продовжив традицію спецвипусками газети «Бахмутський край». Один із них від 25 січня 2005 року присвячений перемозі Віктора Ющенка на президентських виборах і очікуванням змін на краще.
Колишній фундатор незалежних газет і на заслуженому відпочинку не стоїть осторонь подій у місті, що тепер називається Бахмут – як і газета, яку він створив 31 рік тому в іншій державі.
«Наразі маємо Закон про державну мову, який в місті абсолютно не виконується, а сама українська не використовується», – каже на завершення Іван Бірчак.
Як Горлівка Донбас Українізувала
У 1993 році в Горлівці почала виходити українська газета «Спадщина». Засновниками патріотичного друкованого видання стали ВАТ «Хвиля», яке орендувало Горлівський міськводоканал, і експериментальна творча фірма «Східна Україна». Першу очолював Борис Іваненко, другу – митець-скульптор Петро Антип.
Журналіст Михайло Губаш очолив редакцію «Спадщини» коли вона вже виходила певний час, але саме з його участю газета пережила свій найбільший злет, здобула визнання в читачів не тільки в Горлівці, але й в інших містах області.
– Наше щотижневе видання досягло тиражу майже 10 тисяч примірників, бо попит на неї був, крім Горлівки, ще й в Дзержинську, Єнакієвому, в шахтарських селищах. Для нас важливо, що в цих містах на пошті і в кіосках газеті палиці в колеса не вставляли.
Все це доводить, що попит на українськомовну пресу на Донбасі був. І неабиякий. Люди, які купляли «Спадщину» ставилися до нас прихильно.
– Тобто український контент був цікавим?– запитую пана Михайла.
– Так. Це був час коли люди почали цікавитися своєю історією, її трагічними сторінками, особистостями. Ми відповідали на цей запит. Друкували статті про українських діячів, яких ще вчора радянська пропаганда таврувала як ворогів. Йдеться про Степана Бандеру, Романа Шухевича, Євгена Коновальця… Започаткували колонку з продовженням, де розміщували дослідження колишнього радянського дисидента, політв’язня Петра Лавріва «Історія Південно-Східної України».
– Пригадується, пан Петро тоді жив у Донецьку і писав для всіх патріотичних видань області – його статті з історії друкували і «Донеччина» зі «Світлицею», і «Східний часопис»… А місцевий вчитель і краєзнавець Анатолій Шевченко теж був позаштатним автором?
– Так, його цікаві краєзнавчі статті та дописи знаходили своє місце на сторінках «Спадщини», як і ще одного горлівського вчителя і краєзнавця Петра Яковенка.
– Цікаво, як реагувала влада в Горлівці на патріотичну позицію видання? Адже на сторінках газети, пригадую, була критика не тільки міської ради, а й центральних органів і обраного в 1994році Президентом України Леоніда Кучми? Ви не мали через це проблем?
– Після чергового нашого «наїзду» на Кучму, зателефонували з міськвідділу СБУ і з відповідним «акцентом» попередили: «Михайле Михайловичу, не забувайте, що ми є вашими найуважнішими читачами». Були й безпосередні «виховні» бесіди, і, навіть, погрози. Та ми їх ігнорували і не ображалися, вважали, що люди відпрацьовують свій хліб.
– Приємно було зустріти згадки про «Спадщину» і її редактора в книжках. Так у бібліографічному покажчику «Василь Стус» (2002) йдеться про статтю Михайла Губаша «Народе мій, до тебе я ще верну» (№28, 17-23 грудня 1993), а в книзі Тамари Пішванової «Донецька Шевченкіана» (2014) написано, що в березні 1994 року часопис «Спадщина» друкує статтю донецького краєзнавця Петра Лавріва «Світова велич генія Тараса». Хотів би запитати, яка Ваша стаття в рідній газеті найбільш пам’ятна?
– За майже три десятиліття в журналістиці написав не одну тисячу статей і дописів. Тож важко щось виділити.
– «Спадщина» припинила свій вихід у 1997 році, Ви перейшли до «Кочегарки», де були одним із облич популярного видання. Події 2014 року перевернули життя всіх наших колег з Донеччини. Як Вам вдалося не втратити себе і продовжити свій творчий шлях в журналістиці?
– Вдалося це завдяки чудовому високопрофесійному і патріотичному колективу газети «Сільські вісті» на чолі з її головним редактором Василем Івановичем Сподаренком. Працюю тут журналістом і заввідділом ось уже сьомий рік поспіль. Та, на жаль, не все так безхмарно. З сумом і гіркотою відзначаю, що українська за духом і буквою газета викликала у представників влади злобу й роздратування не тільки в середині 90-х років на Донбасі, як «Спадщина», а й у наш час, коли чинна влада руками Фонду державного майна України (ФДМУ), керівництво яким здійснює Кабмін і Президент України, через суд виселила «Сільські вісті» з помешкання «Преси України», де редакція розміщувалася протягом десятків років… Хіба можна назвати таку владу українською?
Кого налякав «Бандерівець»
«Бандерівець» – так назвали газету, вихід якої в Донецьку пов’язують з Марією Олійник, кандидатом фізико-математичних наук, головою обласного осередку Конгресу українських націоналістів, заступницею голови обласної «Просвіти». Ось що Марія Василівна розповіла:
«Газету випустили в 1994 році до 35-х роковин убивства Степана Бандери. Ми робили тоді конференцію до тієї дати. Просувати газету з такою назвою було непросто!
Потім Ковальов (директор видавництва «Донеччина» – Свои) відмовився друкувати, але Щербань заставив. Потім відмовилися брати в кіоски по області і тут Щербань допоміг… А коли через місяць принесли списаних 13 примірників, директор обласного «Союздруку» сказав, що такого в його практиці не було».
За словами Марії Олійник, перший випуск «Бандерівця» розійшовся тиражем 10 тисяч примірників. Усього було сім чисел.
На жаль, у відкритих джерелах не вдалося знайти ні згадки про донецьку газету з ім’ям лідера українських націоналістів, ні її фото. Але ця публікація, можливо, допоможе повернути «Бандерівця» із забуття! В кого збереглася газета – відгукніться!
Журнали українською
«Схід» – інформаційно-аналітичний регіональний журнал українською мовою, який з’явився в Донецьку в 1995 році. Одним із фундаторів його створення була Світлана Єременко. За її словами, ідея видання нової донецької еліти належить доктору технічних наук Володимиру Білецькому, а перші кроки в створенні часопису випало робити журналістці. Ось що розповіла Єременко:
«Організаційні процедури щодо реєстрації довелося проходити мені і це займало чимало часу. Була мета створити редакційну колегію, склад якої відповідав ідеї журналу – об’єднати діячів науки, освіти, культури для перетворень. З приємністю пригадую, що таких науковців, як академік НАН України Микола Чумаченко, філософа Ігоря Паська, докторів наук Василя Пірка, Ігоря Сороку, Романа Ляха і переконувати особливо не довелося. Ці відомі вчені та інші професійні люди підтримали ідею і увійшли до редколегії.
Журнал "Схід"
Щодо приміщення довелося поклопотатися перед міським головою Володимиром Рибаком, якого теж залучили в лави наших спільників і потім він ще допомагав журналу. Але питання з фінансуванням ніяка влада вирішити не могла і була надія лише на грант. Пишаюся, що і це вдалося – проекту, який ми подали, відмовити було неможливо… Згодом ми навчилися самі заробляти і показали колегам на Донбасі, що українськомовне видання може бути конкурентним на ринку медіа. Але щось не пригадаю більше жодного журналу українською, крім «Сходу».
За словами Світлани Єременко, журнал розширював свою діяльність і особливо запам’яталося, як у 2003 році їй вдалося переконати тодішнього ректора Таврійського університету імені Вернадського піти на співпрацю і зробити спецвипуск до 85-річчя вишу. Той ректор, у минулому глава компартії Криму, довго не міг повірити, що «Схід» видається в Донецьку українською і його читають.
Світлана Єременко в 2004 році попрощалася з журналом у зв’язку з переїздом до Києва і новою роботою.
Незмінним шеф-редактором «Сходу» залишається Володимир Білецький, який зумів відновити випуск журналу після вимушеного виїзду з Донецька в 2014 році. У 2018 році журнал перереєстровано і співзасновниками є Київський національний університет імені Бориса Грінченка і Український культурологічний центр. Редакція, як і сам центр, знаходяться в Маріуполі.
«Схід» виходить один раз на два місяці і поширюється в наукових колах. Власне і в Донецьку журнал був знаний, передусім, у вищих навчальних закладах і в кіосках преси не реалізовувався.
Серед започаткованих у Донецьку на зламі тисячоліть журналів є і «Кальміюс» – український літературно-мистецький альманах, засновником якого став письменник і науковець Олег Соловей. Перші чотири числа вийшли як машинописний самвидав у 1998 році, а в 1999 альманах видавався у поліграфічний спосіб накладом до 100 примірників. Автори, які друкувалися в «Кальміюсі», згодом видавали окремі книжки, зокрема і незмінний редактор альманаху Олег Соловей. Наразі він працює в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, є кандидатом філологічних наук.
Окремо варто згадати видавничі знахідки відомого письменницького журналу «Донбасс». На початку 90-х, цей двомовний часопис видав кілька спецвипусків українською. Один із них був присвячений долі і творчості репресованих письменників – земляків, серед яких Іван Дзюба, Василь Голобородько, Олекса Тихий, Василь Стус, Микола Руденко та інші. Окреме число було присвячене літературному краєзнавству й етнографії краю.
Період 90-х на Донеччині був урожайним на появу нових медіа. Так, за офіційною статистикою, станом на 1 лютого 2001 року в області було зареєстровано 699 видань, з яких постійно виходило 437.
Щодо мови ЗМІ, то вдамся до формулювання, яке народилося в Донецькій ОДА в 2001: «Завдяки вжитим заходам протягом трьох років кількість періодичних друкованих видань, що використовують українську мову зросла на 28% і склала 438, що становить 62% від загальної кількості».
Тобто, якщо газета до 99% контенту російською додавала одну замітку українською, то за версією донецьких чиновників це видання вже поліпшувало статистику. Водночас виходили 60 видань, засновниками яких були органи виконавчої влади, але тільки двоє з них – «Донеччина» і «Світлиця» постійно друкувалися українською. Причому, тільки до останнього з видань влада долучилася як співзасновник, бо решта 59 газет під іншими назвами виходили ще в радянській країні. Таким чином ніякої українізації Донбасу не було зовсім, ні в перше десятиріччя незалежності, ні далі.
Свої в Telegram 
