Про що писали українськомовні газети Донеччини на зламі століть. Нотатки редактора Ігоря Зоца
Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років українськомовних газет у Донецькій області видавалося більше, ніж зараз. Ігор Зоц, який тривалий час був головним редактором однієї з них – «Донеччини» – пригадує, про що писала така преса на зламі століть.
Українськомовні газети Донецької області
Теза про те, що українськомовні газети у Донецькій області нібито не видавалися, – це міф. На межі 20 і 21 століть їх було навіть більше, ніж тепер. Це підтверджують дані про передплатні тиражі, які обласна газета «Донеччина» надрукувала в одному з перших своїх випусків у січні 1997 року. До переліку увійшли тільки україномовні видання, за винятком близько десятка місцевих газет – в основному міськрайонних. Ось цей список:
«Світлиця» – 4482 примірники
«Донеччина» – 2863
«Сільські вісті» – 1640
«Освіта» – 821
«Голос України» – 759
«Східний Часопис» – 743
«Літературна Україна» – 275
«Рідний Край» (альманах, додаток до «Донеччини») – 143
«Україна молода» – 126
«Українська газета» – 81
Краєзнавча «Донеччина»
У порівнянні з накладом російськомовних газет «Донбасса» чи «Акцента» тираж «Донеччини» був просто мізерний. А якщо скласти докупи тираж усіх україномовних газет регіону того часу, то вийде 11933 примірники. Це втричі менше, ніж разовий тираж російськомовної газети «Жизнь», головного рупору Донецької облдержадміністрації.
Справедливо буде нагадати, що облдержадміністрація теж долучилася до числа співзасновників «Донеччини», що й знайшло своє відображення на сторінках газети.
Одні лише заголовки номера від 1 червня 1995 року передають атмосферу тієї епохи: «Приватизація – реальність сьогоднішнього дня» (з прес-конференції у Донецькому відділенні фонду Державного майна), «Треба бути оптимістом» (інтерв’ю з головою колгоспу «Україна» Олександрівського району Володимиром Рашевським), «Україна – Росія: газ-труби», «Яка доля чекає Чорноморський флот»… У світлі останніх подій цікаво прочитати репортаж спеціального кореспондента «Донеччини» Олександра Романька на фестивалі «Червона рута-95» у Криму під назвою «Севастополь – місто мирне».
З-поміж інших газет «Донеччина» вирізнялася своєю літературною, освітньою та краєзнавчою спрямованістю. Так, у січні 1994 року газета започаткувала тематичну сторінку «Рідний край» і видавала її щомісяця майже 20 років зусиллями журналіста Валерія Шептухи і науковця Валерія Романька зі Слов’янська, який згодом очолив обласну організацію Національної спілки краєзнавців України. Газета системно розповідала про видатних людей, чиє життя пов’язане з Донеччиною. А їх було чимало, бо за радянських часів багато імен замовчувалося.
Так, під заголовком «Забутий співець рідного краю» (12 червня 1997 року) вийшла стаття Сергія Татаринова з Артемівська (тепер Бахмут) про репресованого сталінським режимом Миколу Чернявського, який наприкінці 19 століття видав у Бахмуті «Донецькі сонети». Деякі краєзнавці, зокрема Анатолій Шевченко з Горлівки, називає це видання першою книгою Донбасу.
Повернення імені ще однієї відомої людини – вченого і політика, активного діяча Центральної ради Микити Шаповала теж пов’язане з нинішнім Бахмутським районом і селом Сріблянка, де земляки встановили йому пам’ятник («Донеччина», 2 липня 1993 року).
«Селом знаменитостей» називає Званівку в своїй публікації директорка школи Любов Нагорна, адже історія цього села пов’язана з іменами письменників Всеволода Гаршина, Микити Шаповала і Володимира Сосюри («Донеччина», 22 листопада 2001 року).
Володимир Сосюра
Чи не найбільше літературознавчих і краєзнавчих публікацій в 90-х вийшло про Володимира Сосюру. Ось лише кілька заголовків з цього довгого переліку назв і авторів: «Він тебе любив, Донецький краю!» (Григорій Монастиренко), «Він поміж нами жив…» (Іван Овчаренко), «Яке щастя, що я українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації» (Сосюру цитує Валерій Романько), «Сосюра, якого ми не знаємо» (Людмила Мочалова), «Шляхи великого поета» (Валерій Шептуха), «Його голос лунав у Слов’янську» (Василь Горбачук), «Університету – ім’я В. Сосюри» (Віктор Скрипник).
«Донеччина» першою з газет в Україні видрукувала уривки зі спогадів сина Сосюри, Володимира Володимировича, про свого батька під назвою «Доле моя, чорно-біла» (2002 року). Окремою книгою ці спогади так і не вийшли, а їх автора цього року не стало…
Ще одна знакова постать для газети – Василь Стус, чиї вірші друкувала ще «Радянська Донеччина», коли майбутній політв’язень працював літературним редактором в сусідньому «Социалистическом Донбассе».
У 90-ті на шпальтах «Донеччини» знаходимо поезії Стуса, спогади його друзів Анатолія Лазоренка, Петра Бондарчука, Віктора Дідківського, Миколи Сенчила… А 6 квітня 1993 року під заголовком «Пам’ять» журналістка Антоніна Осинська пише про зустріч з сином Василя Стуса Дмитром, що відбулася в Донецьку, про книжку «І край мене почує», присвячену поету. Тут доречно буде зазначити, що з легкої руки журналіста і поета Юрія Доценка пішло зі шпальт газети крилате «Стусове коло».
Василь Стус
«Донеччина», яка вела свій родовід з 1936 року і мала кілька назв, з квітня 2019 року не виходить. Проте значну частину випусків останніх років можна переглянути на однойменному сайті.
«Світлиця» для родини
Газета для сімейного читання як щотижневий додаток до «Донеччини» приваблювала історіями з життя читачів, їхньою творчістю, добіркою для дітей «Котигорошко». Деякий час своїми порадами ділилися цілителі, що було в тренді того періоду. Постійною була рубрика «Слово пастиря», яку вів отець Валерій з парафії Іоанна-Затворника Святогірського УПЦ Київського патріархату в Макіївці. Приміром, у випуску «Світлиці» від 3 вересня 1999 року вміщено статтю «Непрості запитання віруючих і невіруючих і відповіді на них православного священика». Тематика публікацій отця Валерія змінювалася, а гасло лишалося постійним – «Слава Ісусу Христу! Слава Україні!».
Газета проводила постійні конкурси для своїх передплатників. Так, 8 листопада 2002 року на першій шпальті друкується оголошення про старт конкурсу серед школярів Донеччини «Козацький край», головний приз – комп’ютер – надає Українське реєстрове козацтво.
Шарж Миколи Капусти
Водночас редакція знаходила місце для гумору. Йдеться не тільки про повісті Павла Куща з малюнками Миколи Капусти. У вже згаданому випуску «Світлиця» оголошує конкурс на найсмішніше прізвисько та історію, з ним пов’язану. Про те, що спонукало до незвичного творчого змагання, пояснюється в статті «На прізвисько «Ленін». Автор зокрема пише:
«Приміром, у селі, звідки родом наш редактор, одного чоловіка прозвали по вуличному – Ленін. А пригоду розповіла одна жіночка:
– Вже добре споночіло, а доньки все немає. Хоч доросла вже, а незаміжня, і куди її понесло? Сіла на велосипед – і в Тонкове, там вона в одну компанію ходила. Хату, де збирались, я знала. Підкралася до освітленого вікна, звідти музика, якісь незнайомці, аж ось з іншої кімнати виходять моя і Ленін. Моя розпашіла, розхристана якась. Закипіла я, себе не контролюю, влітаю до хати, Леніна під ср…, Свєтку за шиворот. Нагулялася, значить…
Ця історія для її учасників закінчилася благополучно. Дівчина, що ходила до «Леніна», потім вийшла заміж за іншого. Живий-здоровий і сам володар прізвиська. До слова, у тому селі колишнього секретаря парткому тодішнього колгоспу й досі називають «Парторг». Пригадуються й такі колоритні ймення як «Письменник», «Дворянин», «Кента», «Муцик», «Пардон» тощо».
Для багатьох авторів публікація в газеті почасти була першою в житті пробою пера, потім вони не зверталися до газети. Інша справа, що редакція надавала можливість для виступу майбутнім журналістам. Приміром, «Світлиця» (16 листопада 2001 року) надала місце для добірки студентам Горлівського державного інституту іноземних мов, які навчалися на другому курсі й оволодівали журналістикою.
«Світлиця» виходила з 1992 по 2007 рік.
«Вісті» для «Менори»
Ще в 90-ті роки районні та міські газети пройшли декомунізацію. «Комуніст» у Слов’янську змінив назву на «Вісті», а «Зоря комунізму» з Селидового – на «Нашу зорю». Проте не всі втримали мовний формат – українськомовні за радянських часів, в нових умовах вони ставали двомовними.
Газета «Вісті»
Але «Вісті» завдяки послідовній позиції редактора Віктора Скрипника і колективу мову видання наприкінці минулого століття зберегли. Ситуація після зміни редактора стала іншою, але досвід «Вістей» у перші роки Незалежності цікавий тим, що редакція долучилася до створення іншої цікавої газети. Ось як розповідає про це ветеран журналістики Віктор Скрипник:
– Пригадую, як голова єврейської громади міста Юхим Файфер влітку 1995 року в нас в редакції завів розмову про видання газети. Мене, крім фінансових питань, цікавила й мова видання. Гість чітко відповів: «Раз ми живемо в Україні, то й газету видаватимемо державною мовою». Згодом ми детально обговорили формат «Менори» (чотири полоси А3), оформлення (зірка Давида і семисвічник), гасло («Всі ми – одна сім’я»), день виходу першого номера (25 вересня, коли розпочинався новий 5756 рік за іудейським календарем), основні матеріали.
У «Слові до читача» Файфер писав: «Шановні друзі! Ви тримаєте в руках нову газету, газету не зовсім звичну. Вона відображає життя малої кількості жителів Слов’янська – євреїв. Про це ми давно мріяли. І лише завдяки незалежності України, жителями якої ми є, завдяки широкій можливості, яку нам зараз надають державні діячі демократичної держави – змогла вийти така газета».
Виставка періодичних видань в Слов'янську
Колишній редактор «Вістей» також розповів про те, як професор Кейс, американець українського походження, який у 90-х цілий семестр читав лекції в Слов’янському педінституті, повіз у США кілька примірників цієї газети, там дуже дивувалися, що на Донбасі державною мовою виходить газета невеликої національної меншини. «Менору» копіювали, передавали з рук в руки.
«Україна козацька»
Хтось точно здивується, дізнавшись, що на початку століття найтиражніше в країні видання про козацтво двічі на місяць виходило в Донецьку. Але це справді так. Причому значна частина накладу друкувалася російською, адже газету розповсюджували в Криму і в південних областях.
– Коли наприкінці 2003 року вийшов перший номер «України козацької», мало хто вірив, що газета відбудеться і стане путівною зорею для тисяч і тисяч читачів, – пригадує перший редактор видання Світлана Чорна. – Чільне місце на сторінках газети в ті роки займали дослідження невідомих сторінок історії України та козацтва, проблем розвитку та функціонування рідної мови, відродження духовності, розповіді про Божі храми і чудотворні ікони, народні традиції і звичаї.
Натхненником видання і його фундатором став Гетьман Українського реєстрового козацтва, член-кореспондент НАН України Анатолій Шевченко. За його сприяння в Донецьку вийшла книга «Україна козацька. 2003-2006 роки», до якої увійшли статті, надруковані в ті роки в газеті. Деякі з цих матеріалів повертають читачів у період мирного життя на Донбасі й відтворюють атмосферу днів минулих.
Так, у статті Світлани Чорної «Донецьк таки буде містом козацької слави!» (№8, 2006) йдеться про те, що на березі Кальміусу закладено Козацьку набережну. І місце від площі Конституції до будинку побуту «Кальміус» – не випадкове, воно має «міцне історичне підґрунтя». Ініціатором побудови Козацької набережної виступила мерія Донецька. Як повідомляє газета, міський голова Олександр Лук’янченко взяв новобудову під особистий контроль. За його задумом, набережна мала бути й одним з найкращих куточків для відпочинку донеччан і пантеоном козацької слави.
Привертає увагу і матеріал «Перший в Україні козацький кінний полк створено в Макіївці» (№1, 2003). Полковий отаман Олександр Говорунов і скарбничий Петро Кузнецов розповіли, що займаються охоронною діяльністю.
«Спочатку на кінно-спортивній базі «Локомотив» взяли в оренду коней і поїхали в Артемівський район колгосп охороняти. Вийшло. Знову взяли в оренду коней з наступним викупом, уклали угоду на охорону каналу. Зараз, окрім каналу, який живить водою мільйонний Донецьк, цілодобово охороняємо всі водосховища питної води і машинну станцію. Коней у нас не дев’ять, як було спочатку, а 23, до того ж всі наші, не орендовані. Зараз до Першого Землянківського полку приписано 250 чоловік», – повідомляє газета.
Наразі «Україна козацька» продовжує виходити в Києві.
«Східний часопис»
Спочатку газета виходила як додаток до обласної газети «Сільська Донеччина», а згодом її засновник – Донецьке обласне товариство української мови імені Т.Г.Шевченка – відправив її у вільне плавання. Власне газета і була незалежною, фінансувалася за рахунок грантів від фондів Дж. Сороса, Івана Багряного, «Євразія» тощо.
З 1992 по 1997 роки вийшов 161 номер, але переглянути контент виявилося справою непростою. Навіть у редактора газети Микола Тищенка не виявилося жодного примірника, але він охоче описав, яким був часопис.
– Підшивки «Східного часопису» пропали, коли було розграбовано наш офіс і мою квартиру. За відгуками читачів дуже популярними були публікації Петра Лавріва з історії Південно-Східної України, публіцистика та історичні статті професора Донецького університету Олександра Боргардта, Вахтанга Кіпіані про історію та сучасність Кубані, аналітичні огляди Олександра Северина. Багато відгуків було на матеріали Вікторії Короткової, Людмили Чичканьової, Ольги Бурди, Петра Гайворонського.
Один із названих редактором авторів – учитель і письменник Петро Гайворонський каже, що добре пам’ятає свою першу публікацію в новій газеті: у №2 за 1992 рік стаття під назвою «На чужий коровай…», у якій йшлося про зазіхання Росії на український Крим. «Тоді мій текст на другій шпальті проілюстрували дуже переконливим колажем: російський правитель Борис Єльцин накинув зашморг на півострів і тягне його в бік РФ», – згадує автор.
«Східний часопис» мав і власний додаток «Край козацький», декілька номерів якого редакція присвятила українцям Кубані.
Свої в Telegram 
