Чужих не пустимо. Уривок з книги «Невизнані історії» про життя у зонах конфлікту в різних країнах

У чому суть?

«Невизнані історії. Подорож у самопроголошену реальність Вірменії, Азербайджану, Грузії та Молдови» - це збірка репортажів та нарисів українських журналісток Тетяни Козак і Анастасії Магазової. Протягом кількох років вони подорожували країнами, де в різний час відбулися або відбуваються досі військові конфлікти, та невизнаними квазідержавними утвореннями.

«Азербайджанська письменниця Гюнель Мовлуд платить спокоєм і безпекою за публічну дружбу з етнічною вірменкою Едітою Бадасян. Арчіко та Паата Рогава, будинок яких стоїть на межі між Грузією і невизнаною республікою Абхазією, шукають свого втіклого коня — за що на рік потрапляють до абхазької тюрми. Документалістка Ануна Букія нелегально переходить річку Інгурі, щоб побачити в Сухумі будинок, де жила в дитинстві та який покинула під час війни 1992–1993 рр. Студентку Кароліну Дутку викликає на розмову «придністровське МГБ» — за фотопроєкти, над якими вона працює».

Авторки розповідають про долі людей, які десятиліттями є заручниками невизнаного статусу, шукають варіанти можливого майбутнього для Криму та Донбасу.

Уривок з розділу «Абхазія: навчилися жити одне без одного». Витоки

Дух захоплює, коли дивишся на величезний резервуар із блакитно-зеленою водою. Це дамба Інгурської ГЕС. Її висота 271 метр; гідроелектростанція є найбільшою на Кавказі. Подивитися на неї приїжджають туристи – для них облаштовано оглядовий майданчик. На банері, встановленому на узбіччі, описано, як дамба Інгурі перетвориться на музей і науковий центр.

– Ні, ще нічого не почали робити, та й узагалі невідомо, коли почнуть, – ліниво пояснюють охоронці біля будівлі департаменту управління дамбою.

Інгурська ГЕСАвтор: pizzatravel.com.ua

Інгурська ГЕС розташована по обидва боки лінії розмежування – в Гальському районі невизнаної Абхазії та на території, контрольованій грузинською владою. Керують нею обидві сторони, електропостачання також іде на два боки.

За неофіційною згодою, якої досягли після припинення вогню, Абхазія отримує 40% електроенергії, що виробляє ГЕС. Це єдине джерело енергії для невизнаної республіки

Резервуар наповнює річка Інгурі, яка бере свій початок високо в горах Сванетії – з льодовика Чалааді. Сіро-срібляста вода несеться з гір із шаленою швидкістю та міццю й зупиняється тільки внизу, на ГЕС.

Местія – перше село на шляху Інгурі. Це центр життя сванів, грузинського субетносу, що мешкає в цьому високогір’ї. До початку 2000-х сюди було важко дістатися – не було дороги. Коли до влади прийшов Саакашвілі, він побудував гірську трасу, яка відкрила Сванетію для туристів і торгівлі.

Війна 90-х років не змогла проникнути в ізольований регіон. Але в 2008 році Кодорська ущелина, яку називають «абхазькою Сванетією», перейшла під контроль невизнаної Абхазії. Це відбулося без бою – тоді грузинська влада через загострення відносин із Південною Осетією стягнула значну частину своїх військ у Тбілісі. Кодорі натомість зайняли абхазькі війська. За це Саакашвілі, який ухвалив доленосне рішення, у Сванетії часто дорікають.

Сванетія - туристичний регіон в Грузії

Тоді через Сванетію ринув потік біженців, було складно з продуктами. Про це згадують усі місцеві жителі, коли розпитуєш їх про 90-ті.

– У мене вдома, тобто в моєму готелі, мешкало сорок людей. Та не тільки в мене одного. Годували їх. Три дні були – потім поїхали через Ушгулі до нижньої Сванетії та далі, в Кутаїсі, – розповідає старий Валіко.

Той готель і нині тут, але тепер Валіко розширив свій бізнес – з’явилася ще одна готельна будівля. Цілий рік є туристи.

– Була проблема з їжею. Все подорожчало. Я коли відчиняла свій магазин о восьмій годині ранку, по хліб вже велика черга стояла. Більше війну ми ніяк не відчували, – згадує 76-річна Надя.

Вона досі працює – продає в невеличкій крамниці безалкогольні напої та сванську сіль туристам.

– Ми теж дуже хвилювалися, коли війна почалась у вас, – каже жінка. Про конфлікт в Абхазії у Сванетії здебільшого згадують неохоче.

– А що розповідати, коли програли? Якби виграли, тоді інша справа. А зараз що? – пояснює це Гія Ратіані

Гія – сван, і сам він в Абхазії не воював.

– Тому що абхазці – мої добрі друзі, дехто з них – однокурсники. Я не буду воювати з ними. Вони теж. До сванів вони по-доброму ставились, – каже він. Задовго до війни Гія навчався в університеті в Сухумі.

– Але у Кодорській ущелині я був, працював у рятувальній службі та на перевалі надавав допомогу біженцям, які йшли через ущелину. Установили палатки, давали їм ковдри теплі, їжу.

У війні звинувачує Росію.

– Абхазців мало, як і сванів. Якщо немає підтримки, як можна перемогти таку державу, як Грузія?! Це все росіяни зробили! Та Росію неможливо перемогти – увесь світ її боїться. Але ще не було ніколи, щоб нога ворога ступила на сванську землю. Чужих не пустимо! – попереджає Гія.

Біженці в горах Сванетії, 1993 рікАвтор: Josef Polleross

Ми спілкуємося з ним у старовинному сванському будинку, який належить родині Ратіані. Гія сидить у дерев’яному різьбленому кріслі, який за звичаєм належить голові роду. Пригощає пивом і домашнім сиром. Будівля має кілька поверхів та вихід до вежі – «кошкі». Кожна родина у Сванетії має свою вежу й будинок. Родині Ратіані належать чотири вежі. Колись їх використовували для оборони – свани мали традицію кровної помсти, – а також як перепону від снігових лавин, які могли сходити з гір. Зараз це туристична пам’ятка, що охороняється ЮНЕСКО.

За відвідування вежі Гія бере невеличкий внесок. Коли вільний, проводить екскурсію – розповідає про побут своїх предків. Основна його робота – безпека. Як у кожного тут, у нього є також невеличкий гест-хаус під назвою «Ратіссон» – за аналогію до назви всесвітньої мережі готелів Radisson.

Після того як до Сванетії провели дорогу, туристів тут море. Приїжджають із різних куточків світу покататися на лижах або прогулятися гірськими стежками, подивитись на древній грузинський край

Тут можна натрапити навіть на туристів із Бразилії або Австралії, вже не кажучи про українців та росіян. Інфраструктура розвивається: є лижні траси, сучасний, але маленький аеропорт імені Тамари, названий на честь грузинської цариці, музеї, ресторани, кав’ярні й гостьові будинки, крамниці з сувенірами.

Молодий Шота Нігуріані відкрив свою сувенірну крамничку в 2014 році – після того, як побував на Майдані в Києві.

– Узагалі, в мене були інші плани. Але я вирішив туди поїхати. У нас політики теж погані, тому треба було підтримати друзів, – пояснює він.

– На Майдані зустрічали Новий рік. Там усі нам казали «мадлоба», «спасибі», «молодці». Казали ще: грузини – наші брати, – згадує Шота. Тому на вивісці крамниці вирішив зобразити серце в кольорах українського прапору.

Коли тривала війна в Абхазії, він тільки народився. Воювати пішов його брат. Там загинув його сусід.

Про катів з «Ізоляції». Уривок з книги Станіслава Асєєва «Світлий Шлях: історія одного концтабору»

«Усі втікають з Донбасу». Уривок з книги «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»

Нема чого боятися, це лише гранатомети. Уривок з книги «Кордони мрій. Про невизнані республіки»