Чужих не пустимо. Уривок з книги «Невизнані історії» про життя у зонах конфлікту в різних країнах
Як живуть люди на лініях розмежування Вірменії, Азербайджану, Грузії та Молдови? Відповідь шукали українські журналістки Тетяна Козак і Анастасія Магазова, які відвідали ці країни у 2016–2018 роках. Їхня книга «Невизнані історії» також є спробою змоделювати майбутнє окупованих Криму та Донбасу. Свои з дозволу авторів публікує уривок зі збірки.
У чому суть?
«Невизнані історії. Подорож у самопроголошену реальність Вірменії, Азербайджану, Грузії та Молдови» - це збірка репортажів та нарисів українських журналісток Тетяни Козак і Анастасії Магазової. Протягом кількох років вони подорожували країнами, де в різний час відбулися або відбуваються досі військові конфлікти, та невизнаними квазідержавними утвореннями.
«Азербайджанська письменниця Гюнель Мовлуд платить спокоєм і безпекою за публічну дружбу з етнічною вірменкою Едітою Бадасян. Арчіко та Паата Рогава, будинок яких стоїть на межі між Грузією і невизнаною республікою Абхазією, шукають свого втіклого коня — за що на рік потрапляють до абхазької тюрми. Документалістка Ануна Букія нелегально переходить річку Інгурі, щоб побачити в Сухумі будинок, де жила в дитинстві та який покинула під час війни 1992–1993 рр. Студентку Кароліну Дутку викликає на розмову «придністровське МГБ» — за фотопроєкти, над якими вона працює».
Авторки розповідають про долі людей, які десятиліттями є заручниками невизнаного статусу, шукають варіанти можливого майбутнього для Криму та Донбасу.
Уривок з розділу «Абхазія: навчилися жити одне без одного». Витоки
Дух захоплює, коли дивишся на величезний резервуар із блакитно-зеленою водою. Це дамба Інгурської ГЕС. Її висота 271 метр; гідроелектростанція є найбільшою на Кавказі. Подивитися на неї приїжджають туристи – для них облаштовано оглядовий майданчик. На банері, встановленому на узбіччі, описано, як дамба Інгурі перетвориться на музей і науковий центр.
– Ні, ще нічого не почали робити, та й узагалі невідомо, коли почнуть, – ліниво пояснюють охоронці біля будівлі департаменту управління дамбою.
Інгурська ГЕС
Інгурська ГЕС розташована по обидва боки лінії розмежування – в Гальському районі невизнаної Абхазії та на території, контрольованій грузинською владою. Керують нею обидві сторони, електропостачання також іде на два боки.
Резервуар наповнює річка Інгурі, яка бере свій початок високо в горах Сванетії – з льодовика Чалааді. Сіро-срібляста вода несеться з гір із шаленою швидкістю та міццю й зупиняється тільки внизу, на ГЕС.
Местія – перше село на шляху Інгурі. Це центр життя сванів, грузинського субетносу, що мешкає в цьому високогір’ї. До початку 2000-х сюди було важко дістатися – не було дороги. Коли до влади прийшов Саакашвілі, він побудував гірську трасу, яка відкрила Сванетію для туристів і торгівлі.
Війна 90-х років не змогла проникнути в ізольований регіон. Але в 2008 році Кодорська ущелина, яку називають «абхазькою Сванетією», перейшла під контроль невизнаної Абхазії. Це відбулося без бою – тоді грузинська влада через загострення відносин із Південною Осетією стягнула значну частину своїх військ у Тбілісі. Кодорі натомість зайняли абхазькі війська. За це Саакашвілі, який ухвалив доленосне рішення, у Сванетії часто дорікають.
Сванетія - туристичний регіон в Грузії
Тоді через Сванетію ринув потік біженців, було складно з продуктами. Про це згадують усі місцеві жителі, коли розпитуєш їх про 90-ті.
– У мене вдома, тобто в моєму готелі, мешкало сорок людей. Та не тільки в мене одного. Годували їх. Три дні були – потім поїхали через Ушгулі до нижньої Сванетії та далі, в Кутаїсі, – розповідає старий Валіко.
Той готель і нині тут, але тепер Валіко розширив свій бізнес – з’явилася ще одна готельна будівля. Цілий рік є туристи.
– Була проблема з їжею. Все подорожчало. Я коли відчиняла свій магазин о восьмій годині ранку, по хліб вже велика черга стояла. Більше війну ми ніяк не відчували, – згадує 76-річна Надя.
Вона досі працює – продає в невеличкій крамниці безалкогольні напої та сванську сіль туристам.
– Ми теж дуже хвилювалися, коли війна почалась у вас, – каже жінка. Про конфлікт в Абхазії у Сванетії здебільшого згадують неохоче.
Гія – сван, і сам він в Абхазії не воював.
– Тому що абхазці – мої добрі друзі, дехто з них – однокурсники. Я не буду воювати з ними. Вони теж. До сванів вони по-доброму ставились, – каже він. Задовго до війни Гія навчався в університеті в Сухумі.
– Але у Кодорській ущелині я був, працював у рятувальній службі та на перевалі надавав допомогу біженцям, які йшли через ущелину. Установили палатки, давали їм ковдри теплі, їжу.
У війні звинувачує Росію.
– Абхазців мало, як і сванів. Якщо немає підтримки, як можна перемогти таку державу, як Грузія?! Це все росіяни зробили! Та Росію неможливо перемогти – увесь світ її боїться. Але ще не було ніколи, щоб нога ворога ступила на сванську землю. Чужих не пустимо! – попереджає Гія.
Біженці в горах Сванетії, 1993 рік
Ми спілкуємося з ним у старовинному сванському будинку, який належить родині Ратіані. Гія сидить у дерев’яному різьбленому кріслі, який за звичаєм належить голові роду. Пригощає пивом і домашнім сиром. Будівля має кілька поверхів та вихід до вежі – «кошкі». Кожна родина у Сванетії має свою вежу й будинок. Родині Ратіані належать чотири вежі. Колись їх використовували для оборони – свани мали традицію кровної помсти, – а також як перепону від снігових лавин, які могли сходити з гір. Зараз це туристична пам’ятка, що охороняється ЮНЕСКО.
За відвідування вежі Гія бере невеличкий внесок. Коли вільний, проводить екскурсію – розповідає про побут своїх предків. Основна його робота – безпека. Як у кожного тут, у нього є також невеличкий гест-хаус під назвою «Ратіссон» – за аналогію до назви всесвітньої мережі готелів Radisson.
Тут можна натрапити навіть на туристів із Бразилії або Австралії, вже не кажучи про українців та росіян. Інфраструктура розвивається: є лижні траси, сучасний, але маленький аеропорт імені Тамари, названий на честь грузинської цариці, музеї, ресторани, кав’ярні й гостьові будинки, крамниці з сувенірами.
Молодий Шота Нігуріані відкрив свою сувенірну крамничку в 2014 році – після того, як побував на Майдані в Києві.
– Узагалі, в мене були інші плани. Але я вирішив туди поїхати. У нас політики теж погані, тому треба було підтримати друзів, – пояснює він.
– На Майдані зустрічали Новий рік. Там усі нам казали «мадлоба», «спасибі», «молодці». Казали ще: грузини – наші брати, – згадує Шота. Тому на вивісці крамниці вирішив зобразити серце в кольорах українського прапору.
Коли тривала війна в Абхазії, він тільки народився. Воювати пішов його брат. Там загинув його сусід.
Свої в Telegram 
