Нема чого боятися, це лише гранатомети. Уривок з книги «Кордони мрій. Про невизнані республіки»
У чернівецькому «Видавництві 21» вийшов переклад книги польського письменника і журналіста Томаша Ґживачевського «Кордони мрій. Про невизнані республіки». У ній розповідається про життя в самопроголошених псевдодержавних утвореннях в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабасі, Придністров’ї, а також на окупованих частинах українського Донбасу.
«Кордони мрій» складаються з тринадцяти художніх репортажів із псевдореспублік на пострадянському просторі. Де-юре ці утворення не існують, де-факто там триває життя за своїми специфічними законами.
Переклад з польської зробила Наталя Ткачик.
Замовити книгу можна на сайті «Видавництва 21».
Свои.City публікують уривок з книги про Донбас.
Мрії
(уривок із розділу)
Синьо-жовта стіна, синьо-жовті бочки, синьо-жовтий ігровий майданчик, навіть кіоск із газетами й цигарками пофарбований нa синьо-жовто. З цього синьо-жовтого моря з’являється кремезний Козак. Хизується голим м’язистим торсом, має довгі вуса й оселедець, розвіяний на вітрі, в руці гордо майорить український прапор. За ним поспішає другий вояка. Такий же дужий, із великою бойовою сокирою з вогнистим сяйвом довкола. Під малюнком богатирів навпочіпки присів хлопчик i про щось там своє балакає з подружкою.
– Це наш український бастіон, – каже Сергій Поливко. – Кілька десятків кілометрів звідси йде справжня війна, але тут ми теж воюємо. Може, не автоматами, але культурою, освітою.
У кількакімнатному будинку з садом у містечку Родинське Сергій відкрив неофіційний дім української культури. Місцева дітвора приходить сюди після школи. Малює, читає, готує короткі театральні вистави, грається на свіжому повітрі. Куди не кинеш оком, усюди блакитно-жовте.
– Це копітка праця з нуля, але без неї ми не збудуємо Україну. В нашому містечку всі проросійські. А ти як думав? – Сергій стискає кулаки. – Майдан? Бандерівсько-американська хунта! Війна? У всьому винні українці, бо обстрілюють сепаратистів! Росія? Старший добрий брат захищає нас від фашистів із Заходу. Все просто. Так думають у першу чергу дорослі й старi, а з дітьми, як це не дивно, все інакше. Вони хочуть бути українцями. Приходять сюди без відома, а деколи навіть проти волі батьків. Я вже мав кілька скандалів із розлюченими радітєлями, які звинувачували, що я сію пропаганду й промиваю їхнім кровиночкам мізки. І шо? Дітки як приходили, так і приходять, – переможно усміхається. – Для деяких моїх підопічних це ще й віддушина від сумного світу, в якому вони живуть. Від бідності, алкоголізму. Йдеться не лише про патріотичне, але й громадянське виховання. Бо цього нам в Україні бракує найбільше. Свідомих громадян. Без них ми приречені бути васалом Росії.
Одна з дівчаток виходить на середину залу й поважним тоном декламує вірш:
Іду додому й бачу,
Що мама моя плаче!
Мене як паралізувало…
Через війну тата не стало.
Припиніть війну,
Багато дітей втратило сім’ю!
Це через тебе, Росіє,
гине наша Україна!
Ох, моя земля, моя рідна країна!
Люблю твої лани, моя єдина!
Не кидайте своєї батьківщини!
І вірте в Бога
й нашу Україну!
– Я сама його написала для мами й України, – боязко усміхається.
Томаш Ґживачевський Фото: Glos
За квартал звідси на дивані у вітальні, яка водночас слугує і спальнею, в напіврозваленій багатоповерхівці сидить молода жінка. У принадній помаранчевій сукні. Довкола бігають діти. Найстаршому кільканадцять років, наймолодше щойно почало ходити. В туалеті чоловік вовтузиться з прорваною трубою. Марія не може нікуди вийти. З-під подолу сукні видніється лише одна нога. Другу відірвало, коли снаряд влучив у їхню квартиру на передмістях Донецька. Марія тоді була на кухні, готувала дітям сніданок до школи. Вибухом знесло майже всю зовнішню стіну.
– В одну секунду я очутилася на підлозі, вкрита пилюкою й грузом. Не могла рухатися. Не розуміла, шо робиться. Лише кричала до дітей, чи живі. Чудо, шо нікотре з них не було тоді біля мене, а в своїй кімнаті. – Жінка говорить спокійно, майже холоднокровно. – Мене оперували в Україні. Виявилося, що ногу повністю розтрощило вище коліна. Мусили ампутувати. Потім ми лишились тут, але, може, нада було виїжджать в Росію. Дивуєшся? – свердлить очима. – А чий снаряд зробив з мене інваліда i мало не вбив малих? Русскій, сєпарський? Нє! Український. Це ж українська армія бомбила мирні райони. У нас не було ніяких бойовиків. Ми собі спокійно жили, пока вони не начали стріляти в нас. Держава нам тепер нічо не помагає. Не знаю, як би виживали, якби не благодійні організації.
Сльози котяться її щоками. Пастор і двоє волонтерів із протестантської церкви, з якими я приїхав, привезли їй ящик із харчами. Чоловік забирає мішки з рисом i несе на кухню.
– Сьогодні двойной пайок, – долинає з кухні радісний голос бабусі.
На постаменті в центрі Красногорівки, де колись бовванів похмурий Володимир Ілліч, розвівається український прапор. Кілька тижнів тому провели декомунізацію, замінюючи комуністичні назви міст, сіл, вулиць i громадських об’єктів. За одну ніч найбільше місто регіону – Красноармійськ – стало Покровськом.
– Багато людей обурюються, буцім, нащо міняти! Шкода грошей, часу, метушні. Типу, кому заважає якийсь там Ленінськ чи Іллічовськ? А я думаю, що без декомунізації не буде вільної України. З людьми в СНГ – як з євреями, яких Мойсей вивів із Єгипту. Коли вони йшли пустелею, то хотіли назад у рабство, бо хоч їх там і принижували, але давали миску їди. І тільки молоде єврейське покоління зрозуміло, що головне – свобода. У цьому суть. І так само треба викорінювати гомо совєтікуса, стирати ту злочинну ідеологію, оперту на символах. Так, як ви це робили в Польщі, – зітхає пастор, коли ми під’їжджаємо до зони бойових дій.
Обкладинка книги «Кордони мрій. Про невизнані республіки»Фото: «Видавництво 21»
У Мар’їнці на передмісті Донецька панує напружена атмосфера. Минулої ночі на центр міста полетіли снаряди. На самій лінії фронту кожного дня стріляють, але вже давно не було такого, щоб обстрілювали житлові райони. Директорка пекарні, яку тримають протестанти, піднімає з підлоги шматок заліза. Уламок зніс шибу і впав посередині коридору.
– Добре, що ми вночі не працюємо, бо могла статися трагедія, – зітхає.
В Мар’їнці, як і в Пісках, тільки-но западають сутінки – життя завмирає. Тоді починаються найважчі бої. Люди ховаються по домах і стараються на вулицю не потикатись.
– Сідай з нами, вип’ємо холодного пивка й полюбуємось феєрверками. – Хлопець напідпитку зривається з пластмасового крісла, що стоїть просто під гастрономом. – Не бійся, буде прікольно. O, диви, як вчора гаратнуло! – підбігає до місця, де на асфальті видніється яма від артснаряда.
– Збирайтеся. Невдовзі стемніє. Пішли додому, – працівник пекарні Діма відтягує мене набік i похапцем веде через опустілі вулички. Одна з багатоповерхівок згоріла вщент, на іншій немає частини даху. Через зрешечені автоматними чергами паркани мерехтить проміння заходу сонця. Вікна будинків щільно забиті дошками. Деякі замуровані. Чоловік живе на самих периферіях міста. Звідси до найближчого блокпоста – кількасот метрів. Його пес стрибає i шпарко виляє хвостом, радіючи поверненню господаря. На подвір’ї валяються малі й великі уламки. Металочерепиця вирвана. Вдалині чутно протяжні кулеметні черги, які перериваються вибухами гранат.
– Спокійно, нічого особливого. Тут так щоночі. Якщо раптом стане дуже гаряче, сховаємся в підвалі. Душ назовні, якщо хочеш помитися, давай бігом, бо вночі ліпше по дворі не лазити. Ага, курити тоже не можна, – кривиться, бачачи, як я дістаю з кишені пачку цигарок. – Шанси, що снайпер вловить вогник, мінімальні, але береженого Бог береже.
Томаш ҐживачевськийФото: Офіційний сайт
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Коротко перекинувшись кількома реченнями, Діма знервовано застрибає на ровер і каже чекати. Уже майже стемніло, коли у дверях будинку з’являється господар із якимось незнайомцем.
– Вибач, але в нас чепе. Це мій двоюрідний брат, він живе в Донецьку, але сьогодні не може вернутись додому.
– Хєрня повна! – прибулий важко дихає, піт стікає по скронях. – В мене закінчився дозвіл від СБУ на перетин лінії розмежування з ДНР. Рано вони ще нормально пропустили на українську територію, а вже за пару годин сказали, що мої папери недійсні. А оскільки недійсні, то вони мене не впустять. І їм пофіг, що в мене там дім, сім’я. Щастя, що Діма живе під боком, бо не знаю, шо би зі мною було.
Втомлений, знімає сорочку, випиває стакан води й важко падає на ліжко.
– То ти типу журналіст. Так? Обіцяєш написати правду про то, як живеться там, на другій стороні? – показує рукою в бік Донецька. – Це настоящі злодії і бандюгани.
Бачачи, що я похитую головою, починає говорити так хутко, наче боїться, що ось-ось втратить той один-єдиний шанс усе розповісти. Ніби після тягучих місяців мовчання врешті може щиросердно висповідатися.
– З першого дня всієї цієї донецької незалежності їх нічо не цікавило, крім поголовного грабунку. Я був на керівній посаді одного міського підприємства. Вони з автоматами прийшли в мій кабінет i заявили, типу тепер вони тут головні. Вимахували перед моїми очима тим їхнім прапором із двоголовим орлом, верещали, що тут уже не Україна, а Данєцкая Народная, i я маю слухатись.
З-за забитих фанерою вікон долинає канонада. Я нервово поглядаю на Діму, чи той не дасть знаку втікати під землю.
– Спокійно, це всього-на-всього гранатомети. Нема чого боятися. За півтора року я навчився за звуком розпізнавати, шо стріляє. Ми з сім’єю живем у західному районі, який виходить на лінію фронту. Коли починають лупашити з більшого калібру, ми вибігаєм на сходову і присідаєм навпочіпки під опорними стінами. Там найбільш безпечно. Спочатку то був шок для нас, але потім привиклося. Виробився рефлекс, як у воєнних псів Павлова. Але найгірше то, що там не можна по-своєму думати, не можна по-своєму говорити. – Брат Діми робить глибокий вдих. – Скажеш щось проти шерсті донецької влади – i можеш зникнути в кагебешних підвалах. Думаєш, хтось там хоче жити? Думаєш, це якась держава? Чорта лисого. Хто міг – давно виїхав. Прозахідні – в Україну, а промосковські – в Рашку. Лишилися або кримінальні, або ті, хто в силу обставин не міг зібратись i виїхати. Є пару таких у мене на підприємстві. Вони, певно, навіть вірять у ту бєлібєрду, яку впарює пропаганда.
– То чому ви з сім’єю там живете?
– Бо це моє місто! Я не дозволю, щоб мене з нього вигнали. Ми ще виграєм війну, i я знову буду жити в Україні. Немає дня, щоб я про це не мріяв. Але деколи, коли приїжджаю на ту сторону фронту, аж чорти хапають. Коли чую, що там люди виговорюють. Що Україна така-сяка, а лугандонія – ну просто рай на землі. Що нами опікується Москва, і ми як у бога за пазухою. A русскій мір – це взагалі охи і ахи. Вони таке понавигадували, бо ніколи не відчули кремлівського чобота. І лише коли він по них потопчеться, до них дійде, що таке російський гніт. – Чоловіка раптом наче покинули сили. Він мовчки зосереджується на попиванні чаю. Ззовні щось сильно бабахнуло.
– Ходіть спати в другу кімнату. Там міцніші стіни. – Діма гасить світло й веде нас до ліжка. – Хай вони собі там автоматами роблять ту свою республіку, а ми трохи покимарим.
Свої в Telegram 
