Не панікуйте, будьте, як Маріуполь. Про страх великої війни і вторгнення РФ кажуть люди зі сходу
Розповсюдження інформації про можливу повномасштабну атаку РФ на Україну в лютому спричиняє багато паніки в українському інфопросторі — на неї усі реагують по-різному. Переселенки поділилися власними спогадами про початок війни в регіоні і розповіли про те, як почуваються зараз.
Анна Симонян (Луганськ-Київ): "Всі прогнози за рівнем змістовності — на рівні ставок в тоталізаторі"
Коли захоплювали Луганськ, в мене почалися панічні атаки. Мені було 21, а за вікном 2014 рік і ніхто майже не знав про панічні атаки — тільки про звичайні, з ПЗРК та автоматною чергою. Почали захоплювати адміністративні будівлі, а я вирішила себе чимось зайняти.
З 2011 року я очолювала організацію, що об’єднувала вірменську молодь. А у квітні 2014 року, а саме 7 квітня (день матері) ми провели чудовий концерт для мам в ресторані, до якого ми готувалися кілька місяців.Того дня близько 3000 бойовиків захопили обласну управління Національного банку України, що розташоване поряд з будівлею обласного СБУ. Коли я заходила в цей ресторан, я бачила зовсім інший Луганськ, а коли вийшла за годину — не впізнала. З пивом та зброєю в руках проходили повз нас зомбі. Я все ще себе заспокоювала тим, що нас врятують.
Анна СимонянФото: Facebook, Anna Simonian
У червні 2014 року, наступного дня після захисту магістерської роботи, я поїхала до батьків на південь Луганщини в місто Міусинск. Мені подзвонили з профкому університету, нам з сестрою запропонували поїхати на тиждень в Кропивницький на тренінги. Ми поїхали на тиждень, а повернутися вже не змогли.
З Міусинська вся родина переїхала в Бахмут, а я у 2015 році перебралася до Києва. Якось у 2014 році я списувалася з подружкою в соцмережах. Вона питалася, як в мене справи, а в кінці розмови додала: “Тримайтеся, ми вас визволимо!”. Вона жила в окупованому Луганську, а я у визволеному Бахмуті. Її реальність повністю не відповідала моїм уявленням дійсності, так само я не розуміла, як людина з двома вищими освітами може потрапити під вплив величезної пропагандистської машини і не зрозуміти цього. В такі моменти забуваєш, що це твій друг.
Анна СимонянФото: Facebook, Anna Simonian
Зараз же немає жодних гарантій, що все минеться. Ті експерти, які кажуть, що Путіна загнали в глухий кут і що сценарій нападу неможливий, так само впарюють неправду, як і ті, хто лякає нас фатальністю ситуації. Тому всі прогнози за рівнем змістовності — на рівні ставок в тоталізаторі. Шанси не збільшуються і не зменшуються. Навіть зараз, коли над Україною призупиняють авіасполучення, а дипломати вивозять свої родини з нашої країни.
Діана Берг (Донецьк-Маріуполь): "Маріуполь зараз не панікує тому, що ми живемо у загрозі вже 7 років"
Навала закордонних журналістів накрила Маріуполь — всі хочуть зняти про паніку та страх. А Маріуполь чомусь не панікує, навіть коли весь світ у паніці.
Це місто перестало панікувати 7 років тому, коли обстріляли цілий мирний район. Тоді ми згуртувалися та почали готуватися. Маріуполь зараз не панікує тому, що ми живемо у загрозі вже 7 років, в нас замість страху є план дій, а замість тривоги — тривожна валіза.
Діана БергФото: Facebook, Diana Berg
Ми не боїмося "загрози вторгнення", бо воно вже відбулося 7 років тому і ми його чуємо кожен день. Місто мобілізувалося ще тоді, і зараз нам дивно читати про панічні атаки всього світу.
Оце вікно у мордор, яке я побачила на Східному. З тих пір ми всі стали іншими. Не панікуйте. Будьте, як Маріуполь.
Зруйнований будинок в МаріуполіФото: Facebook, Diana Berg
Катерина Переверзєва (Донецьк-Харків): "Моє життя - це безмірна кількість болю, тривоги, страху і надії, що це не повториться"
Кажу другові:
- Я зараз на інтерв'ю з британським журналістом, напишу пізніше.
- Знову розповідаєш про війну?
- Ага.
Я дивлюся, як Йен оперативно записує за мною кожне слово у паперовий блокнот — і моменти з мого життя перетворюються на нотатки, потім — на символи у статті, а через деякий час перетворяться на кількість реакцій на публікацію у фейсбуці. Ліна з німецького Der spiegel кілька днів тому записувала чотири години інтерв'ю у дві сесії на диктофон. Знову про війну.
Катерина ПереверзєваФото: Facebook, Ekaterina Pereverzeva
І ось на четвертому інтерв'ю за два тижні я нарешті перестаю вдавати, що це не просто цікавий матеріал для статті. Вдома я плачу на повну і визнаю: так, це моє життя, це безмірна кількість болю, тривоги, страху, невизначеності й надії, що це не повториться.
Але водночас я відчуваю неймовірну цінність і любов: до моментів, коли ти просто сидиш у барі і не думаєш про війну, або виходиш вранці гуляти із собакою, коли після інтерв'ю дзвониш подрузі, плачеш, говориш "Я знову це згадувала і мені дуже страшно" і чуєш у відповідь "Навіть не смій думати, що якщо почнеться війна, ти залишишся сама", до розуміння того, що зараз втратити місто — набагато серйозніше, ніж сім років назад.
Бо там нічого не тримало. А тут таке тепло, близькість та цінність, що разом із ними – готовність обміняти весь світ, аби Харків вистояв перед війною. І разом зі страхом все це втратити приходить велике відчуття щастя і везіння знайти щось, що важитиме так багато, як важить зараз це місто, ці люди і це життя.
Свої в Telegram 
