Ця війна вже забрала у мене батька. Журналістка з українського Нью-Йорка про втрати, які болять

Зв’язок обірвався - і більше ми не спілкувалися. І більше ніколи не поспілкуємося

Я не пам’ятаю, як було до війни, мені тоді було 10 років. Селище Нью-Йорк, у якому я живу, знаходиться в Бахмутському районі. Лінія фронту всі ці роки була поруч: звідси лише 6 кілометрів до Горлівки, всього 38 – до Донецька. І хоч селище ніколи не було окупованим, воно відчуло на собі жахи війни задовго до 2022-го.

Валерія Панасенко, архівне фото 4 березняАвтор: СВОИ

Передчуття чогось поганого у всіх тут було, але всерйоз ніхто про це не думав. Напередодні 24 лютого я спокійно гуляла з друзями. Потім зрозуміла, що ми ці моменти дуже не цінували. Зараз зайвий раз боюся вийти з будинку. Днями вийшла в магазин, почула поруч вибухи і повернулася назад.

Ця війна вже забрала у мене батька. Про те, що він загинув, я дізналася 28 лютого. Він – колишній поліцейський, у часи АТО його мобілізували. Перший час працював у військкоматі, потім – пішов воювати на передову. Коли почалася повномасштабна війна, його відправили у Гранітне, поруч з Волновахою.

Батько Валерії

Кілька днів не виходив на зв’язок, потім подзвонив і сказав, що павербанки розбиті, зв’язку та світла немає. А потім зв’язок обірвався, і більше ми не спілкувалися. І більше ніколи не поспілкуємося.

Про те, що батька вже немає, я дізналася з пліток. Про це почали говорити в селищі, але ні мені, ні моїй мамі, ні бабусі ніхто не дзвонив, ніяких "похоронок" не присилали. Ми почали дзвонити його побратимам, і вони підтвердили, що батько загинув. Але нам сказали, що навіть тіло його не можуть забрати, бо у Гранітному безкінечні обстріли і стоять російські війська. Вже середина березня, а я досі не знаю, що з його тілом.

У одному з підвалів оголені дроти і ризик затоплення, у іншому – сміттєзбірник

В порівнянні з Маріуполем або Волновахою, у Нью-Йорку спокійно. Але обстріли чути зовсім поруч. Більшість мешканців селища не ховаються в укриття – їх тут майже немає. Напередодні ми, як журналісти, перевіряли бомбосховища, і ситуація була так собі. У одному з підвалів оголені дроти і ризик затоплення, у іншому – сміттєзбірник. Є укриття під школами, але ми туди не поспішаємо, бо в цілому звикли від звуків вибухів. У селищі періодично зникає світло. З їжею, більш-менш нормально: місцеві підприємці намагаються привозити необхідне. Крупний бізнес здався першим – мережеві постачальники бояться їхати в Донецьку область. Питання з ліками закривають волонтери, які возять їх з Дніпра та Західної України.

Я думала, що за 8 років звикла до вибухів, але зараз мені страшно. Кожні півгодини дзвоню мамі й питаю, чи все у неї добре, бо вона живе на околиці міста, а я – в центрі. В перші дні взагалі була наче паралізована, лякалася кожного звуку. Зараз вже намагаюся повертатися до більш-менш нормального життя, писати тексти і тримати себе в руках. Все одно не можу ні на що вплинути. Я вірю, що війна рано чи пізно закінчиться перемогою України.

Тисячі людей їдуть з Маріуполя після двотижневої облоги. Вони проходять не одне випробування

56 людей похилого віку стали жертвами обстрілу РФ в Кремінній. Ще 15 - вижили

Эвакуационные поезда. Как выехать в Европу или на Западную Украину сейчас