Уцілілі. Ті, хто врятувався з Маріуполя, розповідають про блокаду і моторошну повсякденність війни
Люди гинуть під обстрілами та бомбами Росії, помирають від голоду через блокаду в Маріуполі. Олені, Ростиславу, Юлії та ще тисячам мешканцям Маріуполя вдалося покинути справжнє пекло. Вони тепер в безпечному місті і погодилися розповісти Свои про найжахливіші дні свого життя.
Хотіла зловити мобільний зв’язок – довелося до дому бігти під свист мін
«Юля, вставай, війна почалась». Ось так жительку Маріуполя Юлію Карпенко розбудила її мама о сьомій ранку 24 лютого. Тоді дівчинка думала, що це найгірший ранок в її житті. Як виявилось далі, може бути й гірше.
«Можна прокидатись від снаряда, який влучив у квартиру в 30 метрах від твого ліжка. Але це було пізніше: перші дні війни відчувались дивним сном, сюром, як любить говорити моя мама. Вранці 24-го мої батьки встигли сходити до магазину, ще до появи кілометрових черг. Тоді вони ще працювали, а декількома днями пізніше вітрини були розбиті, а всі товари - винесені».
А другого березня в місті пропала цивілізація: світло, опалення, вода та зв'язок.
«Зв'язок пропав повністю: не можна було скористатися мобільним Інтернетом, подзвонити комусь. Як ми дізнались пізніше, зв'язок та слабенький Інтернет ловили всього в двох точках нашого міста. Я зробила туди вилазку один раз, а додому не йшла, а бігла - на наш район кидали міни. Їх свист можна легко почути - якщо голосно, треба падати на землю».
П'ятого березня влучили в магазин біля будинку Юлії. Один з уламків, трохи більше фаланги пальця, влетів їй в вікно кухні.
«Так я прокинулась від гучного вибуху, а потім - звуку скла. Воно розлетілось по всій підлозі, але могло бути й гірше. Персональна порада - скотч хрестиком на вікнах не допомагає. Заліплювати треба сплошняком, а зверху ще покрити харчовою плівкою. Перед цим на скло можна поприскати водою, ліпиться на ура. На наступний день мій вітчим забив вікна в моїй кімнаті крагісом та декількома ковдрами - це був наш бункер. Моя кімната знаходилась в так званому колодязі - з двох сторін були стіни дома, с третьої - вулиця. Шанс влучення був мізерний».
Юлія згадує, що її мати спочатку скептично віднеслась до заліплення скотчем вікна, бо весь цей захід потім доведеться довго та моторошно відмивати. Не довелось – 12 березня о четвертій ранку, вікна вичавило в квартиру разом з рамами.
Останній дзвоник у ліцеї для Юлії
«Ще за декілька днів до цієї події я зрозуміла, що найстрашніше - авіанальоти. Будівлі, по яких влучило, складаються, немов будинок з гральних карток - побачити це можна було на прикладі відділення МНС, розташованого через дорогу від нас. Так само склалась дев'ятиповерхівка. Ще одна погана річ, пов'язана з авіанальотами - літак повертається. Пройшло хвилин двадцять після перших бомб, і ось на нас вже летіли інші - дерев'яні двері між кімнатами розламались навпіл. По всій квартирі осідав цементний пил, дихати було складно. Крізь дірки в стінах, які колись були нашими вікнами, до нас залетів дим з палаючої квартири. Після того, як у нас вибило вікно на кухні, температура досягала 5-7 градусів. Тепер вона стрімко падала до вуличних -7.
Наша автівка залишилась ціла, за винятком лобового скла, яке лусуло, та вибитого скла з заднього бокового вікна. Моя персональна порада для тих, хто збирає речі, щоб поїхати кудись: не робить це контуженими. Десь у квартирі догорає мій закордонний паспорт».
Бабуся та дід Юлії живуть на восьмому поверсі. На другий день перебування в будинку, що тремтіть від кожного пострілу, Юлія з родиною спустились до сховища.
«Сховище - колишній спортзал. Коли ми вперше зайшли туди, побачили жінку на матраці - її витягнули з-під завалів в сусідньому домі. Було пряме влучення в перший поверх, люди, які розчищали завали, розповіли, що, окрім цієї жінки, знайшли дитину с розчавленою головою. Там, в цьому домі, люди теж були в підвалах - їм просто не пощастило».
В сховищі вони провели ще два дні, Юлія майже не виходила на вулицю, її трусило. Все, що дівчина відчувала, - страх та безпомічність. 15 березня її батьки випадково дізнались, що автівки будуються в колони біля драматичного театру та їдуть до Запоріжжя. Вони швидко зібрали речі, більшість їжі та води залишили бабусі та діду - старенькі категорично відмовились їхати. Зв'язку з ними немає досі.
До Запоріжжя їхали десять годин замість чотирьох. Проїхали близько п'ятнадцяти російських блокпостів - перевіряли документи, речі, на двох останніх блокпостах - листування в месенджерах та галерею. Фотографії зруйнованих будинків у вогні говорили видаляти.
«Ввечері ми вже були у Запоріжжі. В хостелі ми жили безплатно, нас нагодували, дали необхідні речі. Люди там дуже доброзичливі, щирі. Більшість гостей в хостелі з Маріуполя, всі з різних районів, у всіх свої історії. Ми з родиною їдемо далі, на захід. Довгострокових планів не будуємо - вже звикли, що щось постійно їх руйнує. Але я все ж таки сподіваюсь на краще».
Воду сливали с батарей, продукты хранили в снегу, а еду готовили на улице под гул самолетов
До полномасштабного вторжения российских войск Елена занималась любимым делом. Она – сертифицированный тренер и диетолог. Проводила марафоны стройности, учила девушек правильному питанию и прививала любовь к спорту. Буквально после Нового года семья Елены из одной арендованной квартиры переехали в другую. Ее дом был возле Мариупольского центра почтовой связи, или как его местные называли «Дома связи».
Дом Связи, Мариуполь
«Вокруг дома было три прилета авиации. Самый центр города, жилой квартал… Рядом с домом осталась воронка глубиной не менее шести метров. Через дорогу - больничный городок, роддом, в котором были беременные. И там такая же воронка».
Елена вспоминает, что 24 февраля была спокойна и особо не переживала.
«Мы в 2014-м косвенно пережили военные события, и казалось, что в этот раз будет также. Где-то далеко, где-то за городом, а не в твоем собственном доме… Я уговорила мужа остаться, потому что в городе все знакомо, знаешь, куда бежать, если что случится. Тут же семья, наши с мужем родители. А мы одни на машине, можем наладить коммуникацию, привезти продукты и прочее. 24 февраля мы поехали за продуктами, завезли запас родителям. Так на всякий случай».
Воронка возле дома Елены
Потом из-за постоянных бомбежек Мариуполь остался без связи и воды. Питьевую воду достать негде. Туалет смыть нечем.
«В первый день нам повезло: шел дождь со снегом - и все набирали техническую воду со сточных труб. Люди с баклажками стали выходить в поисках хоть какой-то питьевой воды. В центре возле горводоканала приехала машина с водой из родника. В первый день там очередь была небольшая, а потом в пиковый день мы простояли там 7 часов! И это под свистящими над головой снарядами. У нас бы уговор, если стрельба усиливается, тогда муж сразу бежит домой. Хрен с ней, с той водой. Жизнь дороже! Поэтому бывали дни, когда он стоял в очереди час, а потом бросал все и бежал домой, потому что становилось слишком «громко». Воду таскали отовсюду: сливали батареи, фонтаны выручали, снег набирали в ведра, чтобы он таял. Крутились, как могли».
Точной даты не помнит, но говорит, в начале марта был период, когда три дня стреляли из всего, что только можно. А потом затишье. Целых полдня. И люди вышли на поиски еды.
«Начали вскрывать все продуктовые магазины и аптеки. Это было страшно. Мне тогда так казалось, но я не знала, что будет еще страшнее. Ты видишь, как магазин за магазином пустеет. Полки в них разбитые, стекла и двери выбиты. Люди с дикими криками и выпученными от страха глазами тащат себе домой все, что видят. В итоге за два дня в Мариуполе растащили все магазины. Тащили все… Технику, вещи, обувь. Мешками! В торце нашего дома был магазин парфюмерии и косметики BROCARD. Люди вытащили оттуда все, и «особо умные» решили его поджечь».
А потом Мариуполь лишился последнего блага цивилизации – газа. И на утро в каждом дворе стали появляться костры. Люди готовили еду на улице.
«Причем готовка была такой. Налила тесто на оладьи на сковороду, слышишь, как летит самолет. Не сирена гудит, а самолет летит. И ты бежишь со всех ног к подъезду. Самолет пролетел, возвращаешься, переворачиваешь оладьи. Тут начинают стрелять, судя по звуку, в паре домов от тебя, бежишь в подвал, потому что боишься, что прилетит ответка… Это сложно описать словами, когда твое сердце бешено колотится от каждого звука и взрыва, тебя типает, ты приседаешь от резкого взрыва, закрывая голову руками. Когда хватаешь ребенка и бежишь к подвалу. И постоянно проговариваешь слова, как мантру: «Хоть бы мимо, хоть бы мимо».
8 марта, по воспоминаниям Елены, выпало очень много снега. Был мороз. И Елена с мужем соорудили «морозилку». Вытащили из холодильника отсек для овощей, засыпали его снегом и сложили туда мясо. Окутали все это теплоотражателем, чтобы хоть немного сохранить продукты.
Елене с мужем и сыном удалось вырваться из Мариуполя 15 марта в 9 часов утра. Ехали на своем авто. Дорога была долгой и трудной. Если в мирное время из Мариуполя в Запорожье можно было добраться за три часа, то сейчас такое «путешествие» растянулось на половину дня.
«Застряли где-то в Запорожской области. Караван из сотен автомобилей в какой-то момент остановился – ни вперед, ни назад. Мысли были разные: ехать искать в ближайших поселках и селах, где бы переночевать, или оставаться на обочине трассы и попробовать хотя бы немного отдохнуть в машине. Но потом стали понемногу двигаться в сторону Запорожья. И как только добрались до подконтрольной Украине территории, нас взяли в конвой и сопроводили. В Запорожье прибыли в половину второго ночи. И уже утром поехали дальше, в более безопасное место».
Елена говорит, что в городе нет никакой централизованной эвакуации. Люди сами сорвались, организовались и пошли напролом. Не боясь танков, расстрелов и полного беззакония, которые можно встретить по пути.
«Сели в машины, схватили все, что было рядом, собрали, кого смогли и поехали… В каждом дворе знают об эвакуации, поверьте. Люди быстро приспособились к жизни без телефона… Другой вопрос – не все хотят ехать. Многие бояться дороги, кто-то не хочет оставлять квартиру. И тут уже выбор каждого. Решиться бросить дом – очень сложно. Поверьте, я знаю, о чем говорю».
Таким образом Елена готовила для семьи
По словам Елены, для ее сына все, что происходило как будто в игре. Ему ведь всего 3 года.
«Если слышали «мега бахи», пока сидели в квартире, наперегонки бежали в коридор. Если кто-то во дворе кричал «самолет» или «небо», бежали наперегонки в подвал. Спать в подземелье для сына было то еще приключение! А сейчас он говорит, что мы уехали в путешествие. Но сынок постоянно спрашивает: «Мама, когда бахи прекратятся, мы вернемся в Мариуполь?» Я ему стараюсь объяснить, что нет, не вернемся, мы будем искать новый домик. А у самой сердце разрывается на части».
Нас назвали суїцидниками, бо ми тікали по мінному полю
Ростиславу Непомнящих 17 років. Він корінний житель Маріуполя. У мирні часи навчався у ліцеї, займався волейболом, вивчав іноземні мови - англійську і німецьку. А з 21 січня цього року хлопець був ментором та репетитором у дитини з дитячого будинку. Також Ростислав інколи волонтерів із осередком Мальтійської служби допомоги у Маріуполі. Хлопець каже: до останнього моменту не вірив, що повномасштабне вторгнення відбудеться.
«Все змінилось 24 лютого, коли я в Приморському районі, десь о 5 ранку, почув вибухи. Ми з родиною зібрали речі і переїхали в будинок до друзів в інший район, ближче до центру. Тут нас було понад двадцять. Всі люди попривозили свої запаси їжі, тож її вистачало. А ось води чистої не було, ми використовували воду зі «струмка» - кип’ятили й пили. Всі, окрім наймолодших дітей, їм залишили чисту воду, що у нас була».
За словами Ростислава, газу, світла, зв'язку (майже), опалення, води в кранах не було останній тиждень. Готували на вогнищі, хлопець був дроворубом. Грали в ігри «порахуй скільки метрів до місця вибуху» або «скільки літаків бомбили Маріуполь із самого ранку». Який час – такі й ігри.
Вибратися з Маріуполя Ростиславу з родиною вдалося 14 березня. Тобто в місті, на яке кожного дня російська авіація скидає бомби, він прожив два з половиною тижні. Каже, що тієї квартирі на Лівобережжі, вже немає, вона згоріла.
«Про «зелений коридор» нам нічого не повідомили, його тоді навіть не було, коли ми виїхали. Поліція радила залишитися в місті, але для нас це було неможливо, тому треба було їхати. Ми та наші друзі сімома машинами виїхали до Запоріжжя. Дорога виявилась небезпечною. Одразу ж на виїзді з міста стояли міни, які треба було об’їжджати.
Потім, після Василівки, нам треба було їхати вже ввечері через якісь незрозумілі заміновані дороги, яких я навіть на карті не знайшов. Міст до Запоріжжя вже бува підірваний. Там ми зустрілися із колоною зі 150 машин і українські військові там сказали що ми майже «суїцидники». Через міни і через те, що наші фари було видно - нас могли прийняти за військову техніку або просто розстріляти».
Ростислав дав поради тим, хто буде виїжджати з Маріуполя. По-перше, треба ретельно почистити мобільний телефон. Також зберігати спокій і не панікувати.
«Військові (і «ДНР», і Росії, і України) нас пропускали. Нас затримали на одному з блокпостів «ДНР» десь на годину, бо почали перевіряти все: сумки, в телефонах фото та переписки. Але ми проїхали. Завжди треба також бути уважними на дорогах, особливо між маленьким населеними пунктами. Бо здебільшого дороги заміновані».
Ростислав у мирний час у рідному Маріуполі
Коли хлопець дістався до безпечного місця, одразу зарядив телефон і почав читати новини. Каже, що в російських ЗМІ багато фейків стосовно Маріуполя. Наприклад, про влучення в пологовий будинок.
«До нас в той дім, де ми переховувалися, приїхала мати з дочкою 11-місячною з того самого пологового будинку. Вона там переховувалася у бомбосховищі. Цю жінку на декілька секунд показали в деяких новинах. люди кажуть про фейковість цих новин. Приїхала вона у сльозах кажучи: "В роддом попали, твари. Там так страшно, там люди остались. Нас подобрала полиция, и я кое-как вспомнила ваш адрес. Они сначала не поняли, где это, но потом привезли. Там осталось много женщин с детьми. С@ки».
Свої в Telegram 
