Ми дивилися на бомби та танкові бої в Маріуполі з вікна, як в 3D-кінотеатрі. Щоденник Каті Калюжної
Журналістка Свои Катерина Калюжна вирвалася з Маріуполя на 20-й день блокади російською армією. Наша редакція не мала з нею зв'язку понад два тижні - і те, що нашій колезі з родиною вдалося виїхати, стало дня нас радісною новиною. Але її свідчення шокують. Життя в підвалах, їжа на вогнищі, обстріли "Градами" та пряме влучання у мамин будинок. Все, що Катя пережила, публікуємо у цьому щоденнику.
Цей текст можна читати англійською. Поширюйте за кордоном!
We watched bombs and tanks in Mariupol through the window like a 3D movie. Katia Kaliuzhna’s diary
15 березня. Троє з собакою при дорозі
Ми їхали дорогами знищеного Маріуполя. Зі мною в машині мій чоловік, маленький син, мама, дві бабусі та три коти. Четверта кішка втікла під обстрілами. Сьогодні 15 березня — двадцятий день блокади Маріуполя, двадцятий день знищення мирних. Я вперше наживо бачила, як постраждало місто. Розгромлений та обгорілий супермаркет, палаючи житлові будинки, а просто у дворах — тіла загиблих мирних жителів. В Приморському районі біля морпорту будинки ще були цілими, але над ними вже теж літали снаряди. Було чути, як вони приземлялися десь неподалік.
Саме там, на проспекті Луніна формувалася колона з тими, хто покидав Маріуполь. В ній ми простояли три години, перш ніж рушити в безпечне місце. Трохи вище, в приватному секторі того ж району, майже всі будинки були розбиті. Десь не було даху, якісь вигоріли, а поблизу в землі стирчали нерозірвані снаряди.
Тут жили мої мама і бабуся
Ми стояли у черзі з автівок, з вікна я побачила те, що тепер залишиться в моїй пам'яті назавжди. Розбитий будинок, біля забору — тіла двох людей, накритих простирадлом - я запам'ятала їхнє взуття, та мертвий собака. Тут чоловік копає могилу, в якій незабаром поховає їх всіх.
Двадцять днів під обстрілами, без комунікацій та зв'язку. Двадцять днів пекла і такої собі гри в “Морський бій” — прилетить чи не прилетить в твій дім. Двадцять днів для питань, відповідей на які досі немає. Двадцять днів боротьби за життя. Двадцять днів для молитов, тривоги та віри. Двадцять днів в Маріуполі у війні, яка вдруге забрала домівку.
24 лютого. Відбій евакуації
Вчора ввечері ми з родиною планували, як проведемо вихідні та куди підемо з дитиною. На тлі постійно говорили новини, але ми до останнього не вірили, що війна вже завтра.
Близько 5-ї ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Це була подруга, яка з родиною була в Одесі. Вона запитала: “Ви цілі? Як в Маріуполі? Бо у нас бомблять”.
Ми усвідомили, що росія оголосила нам війну (а не "освобождение", як кажуть ці звірі), чоловіка підняли по тривозі — на роботу в поліцію. Важко сказати, що я відчувала в той момент. Був страх, ненависть, злість та віра, що це якась помилка.
Більшу частину дня я прожила у телефоні. Дзвінки та повідомлення приходили від друзів та знайомих з усіх куточків України. Протягом дня декілька разів заходила сусідка. Вона казала про те, що треба обов'язково зробити запаси продуктів, пропонувала допомогу. Я ще досі не розуміла, що насправді відбувається і як далеко це зайде.
Це ми з чоловіком і сином за місяць до війни
В обід зателефонував чоловік і сказав зібрати документи. Мовляв, тривожна сумка повинна постійно бути в полі зору. На цьому наше спілкування перервалося до ночі.
Ввечері з роботи до нас приїхала мати. Із нею ми довго говорили про ситуацію. Найбільший страх складався з усвідомлення, що через війну ми могли вдруге втратити домівку. Адже в 2014-му році бойовики вже відібрали її в Макіївці — місті, де народилися мої батьки та я. Ми - переселенці.
Десь віддалено чути залпи. Нам на мить здалося, що якщо і братимуть Маріуполь, то це буде за сценарієм Донецька. Але ми гнали ці думки. Ми вірили в незламність наших захисників.
Мама категорично відмовилася їхати з нами — не хотіла залишати свою маму та тітку самих. Я плакала, дитина обіймала бабусю, а чоловік мовчки складав сумки в машину. Тільки-но сідати, керівництво чоловіка написало: “Відбій евакуації. Родини залишаєте вдома, а самі повертаєтесь на службу”. Так ми з мамою та сином повернулися до нашої квартири. Пів ночі розмов та сліз. І повне нерозуміння, що буде далі.
Саме тієї ночі я прийняла остаточне рішення — залишатися в Маріуполі з чоловіком та рідними.
25 лютого. Маріуполь під прицілом
Ранок знову почався з телефонних дзвінків. Говорили з родичами, друзями та знайомими про те, що відбувається в Україні. Деякі почали шукати сховища, хтось намагався зняти готівку з банкоматів, комусь треба було зробити запаси їжі.
Знову телефонував чоловік і наполягав на евакуації. Я сказала, що незважаючи на все, залишуся з дитиною в Маріуполі. В коридори я не вірила. Фактично, їх і не було. Ми довго сперечалися. Вдень чоловік повернувся додому. Разом з ним — наші куми, які, до слова, його колеги. Цей страшний час вирішили пережити разом.
Вже тоді обстріли було чутно десь неподалік. Ми писали знайомим, які жили в “гарячих” районах. Я постійно була на зв'язку з мамою, будинок якої теж був там.
Ми розуміли, що наступ буде зі сторони Мангуша та Нікольського. Її будинок якраз на перехресті цих доріг. Мама постійно заспокоювала, але на той момент ми обидві розуміли, що Маріуполь під прицілом.
Останні дні лютого. Ковтки повітря
Окупанти активно йшли на Маріуполь. В ці дні вони нещадно громили Лівобережний район, обстріли велись і неподалік від аеропорту. Їх було дуже чутно і у нас вдома. З авіації обстрілювали селище Сартана. Бомби падали на житлові дома.
Чоловік з кумом були на роботі, через день залишалися на добові чергування. Але за першої ж можливості заїжджали до нас. І ці декілька хвилин, які ми їх бачили, здавалися ковтком свіжого повітря.
Десятирічний син куми дуже боявся вибухів. Майже весь час він проводив в коридорі — там він почувався безпечніше. Коли вночі ми вкладали дітей спати, він казав: “Не буду роздягатися. На вулиці війна, а я без штанців”. Мій син ще маленький і, дякувати Богові, не розумів, що відбувається.
Це мої хлопці на пляжі в Маріуполі. Архівне фото
1 березня. Хліб по 50 гривень
Перший день весни ми майже не помітили. Майже по всьому місту пропало електропостачання. Ввечері його відновили. Ми раділи.
Прильоти були все ближче, але ми вірили, що наша армія дасть відсіч росіянам, які прийшли на нашу землю. Про всяк випадок взяли у сусідки ключ від підвалу. В нашому будинку було обладнане сховище, але бігти два під'їзди під обстрілами з дітьми ми не наважилися. Тому у разі необхідності вирішили ховатися в нашому підвалі.
Вже в ці дні сусіди почали підтримувати один одного. Ми ділилися продуктами, пригощали один одного їжею. Вже тоді магазини практично не працювали. А якщо хтось і виходив, то стояв у черзі годинами.
Ціни на продукти та засоби гігієни зросли в декілька разів. Хліб, який раніше купували по 17 гривень, коштував близько 50-ти. З полиць зникали крупи, консерви, ковбаси. Відчувався дефіцит дитячого харчування, підгузків.
Я почала активно випікати хліб для родини, ним ділилася і з сусідами.
Хліб, який я випікала
2 березня. Відрізані
Зранку в нас знову пропало електропостачання і почалися перебої мобільного зв'язку. Ще вранці я переписувалася в мережі, але повідомлення приходили із запізненням. В деяких місцях в квартирі ще ловив Водафон, але було ледве чутно — слова обривалися. Ввечері нас повністю відрізали від зв'язку.
Мені було важко засуджувати людей, які під обстрілами шукали їжу. Страшніше було усвідомлювати, що самі містяни власноруч руйнують крамниці з одягом та іншим крамом. Я не розуміла, навіщо. Одна із сусідок сказала: “Хай краще я зараз буду ходити в новому, дорогому одязі, який не могла раніше собі дозволити, ніж він згорить від міни росіян”.
Гатили десь поблизу від будинку мами. Ми — в чотирьох зупинках, це приблизно 20 хвилин пішки. Зв'язку не було зовсім, і мені залишалося лише молитися, щоб вона і бабуся вціліли.
3 березня. Нашими молитвами
Надія на те, що близькі уціліли і ми почуємо їх хоч телефоном, не покидала. Постійні обстріли змусили нас жити в коридорі. Я сиділа там з малим на руках, коли в наші двері хтось постукав.
То прийшла мама. Вона хотіла переконатися, що ми живі. Поговорили ми близько 10-ти хвилин, і поки обстріли стихли, вона знову побігла додому. Вже потім розповідала, що йшла дворами, періодично ховалася в під'їздах від бомб.
Вночі я вперше почула, як над домівкою пролетів літак. Здавалося, серце зупинилося, і скрізь сльози я подумки благала: “Літи геть”. Звук польоту ставав все тихшим, але далі я почула два потужних вибухи — літак скинув бомби. І, як виявилося, вони прилетіли на ринок “Азовський”, який розташований напроти будинку мами.
4 березня. Рік і вісім
Зранку я пакувала продукти та хліб для мами і двох наших бабусь. Просила чоловіка, щоб, по можливості, він заїхав до них.
Всі дні, прожиті у війні, ставали схожими. Традиційно ми ховалися від обстрілів в коридорі. Гатили так близько, що з кожним прильотом здавалося, що ось-ось — і снаряд впаде на наш будинок.
Тепер ми залишилися без водопостачання і опалення. З кожною годиною в квартирі ставало все холодніше. За вікном був мороз. Звичне мирне життя перетворювалося на справжній фільм жахів.
Радували банальні речі: ми встигли зробити запас води та ще був газ. Під вибухи снарядів мені ще вдалося напекти декілька хлібин.
Вдень приїхав чоловік і підтвердив мої здогадки: від нічного авіанальоту на балконі мами вилетіло скло. Під обстрілами вона намагалася забити їх дерев'яними листами. Їхати до нас вони з бабусею відмовилися. До останнього вірили, що все закінчиться.
Ближче до вечора ми вперше спустилися в підвал. На землі обладнали собі лежаки зі старих курток, ковдр, винесли коляску. В цей день сину виповнився рік і вісім місяців. В цей день він вперше спав в підвалі в куртці та шапці. Він майже не капризував, подорослішав. І з розумінням сидів на руках, притиснувся до грудей.
Увечері у підвал спустився кум. Він тільки приїхав з роботи. Розповів про ситуацію в місті і сказав, що проїжджав будинок мами — нових пошкоджень не було. Заспокоївшись, ми піднялися до квартири.
5 березня. Літак
Вночі знову била авіація. Літак виходив на полювання за життями мирних людей близько опівночі, потім — о другій та четвертій ранку. Зазвичай скидав по дві бомби.
І шансів вижити геть не було. Вирва від бомби в глибину була близько п'яти метрів, діаметр — від 13-ти.
О другій ночі я чула, що бомба знову прилетіла десь в районі мами. На цей раз вдарили по розважальному центру “Порт Сіті” та знову по ринку “Азовський”. Доки було електропостачання, тут людям безкоштовно в необмеженій кількості розливали питну воду.
6 березня. Триматися разом
Зранку чоловік знову поїхав до мами. Я його благала вивезти їх з бабусею до нас, але розуміла, що вони відмовляться. Маму він побачив під її під'їздом. Вона виносила сміття. “Вночі у нас повилітало скло”. Так чоловік забрав маму, бабусю та двох котів — і привіз до нас. Я плакала від щастя, що вони вціліли і що тепер поруч з нами. Приїхали до нас без речей, але живі. І котів своїх не покинули.
Нам треба було десь їх розмістити. Сусідка здавала квартиру на п'ятому поверсі в нашому ж під'їзді. Квартиранти на час війни переїхали до батьків, і сусідка погодилася, щоб бабуся і мама поки пожили тут. Про гроші вона навіть не говорила. Сказала: "Ми всі повинні триматися разом, лише так зможемо пережити цей страшний час".
Ввечері цього ж дня у нас зник газ. Як виявилося, мама і бабуся вже два дні жили без нього. Я встигла лише зварити кашу дітям. Ми залишилися без усіх благ цивілізації — Росія вже забрала у нас світло, тепло, воду, газ і зв'язок.
Будинок моєї мами. Пряме потрапляння, їхня квартира на шостому поверсі
7 березня. Обійми в жаху
Мама після комендантської години пішла до своєї квартири. Знову йшла дворами. Вдома залишилися запаси води, м'ясо та борщ. І замість того, щоб взяти свій одяг, вона принесла продукти. Дуже переживала, щоб ми не залишилися голодними. Я сварилася. Мама пообіцяла більше не ходити туди. Приймні, поки не перестануть стріляти.
Але ще раз піти від нас мамі все ж було потрібно. В Приморському районі міста була її мама, яку треба було також забрати до нас. Ні за які гроші таксисти, які стояли на звичному для них місці, їхати не схотіли.
Постійні обстріли були все ближче до нас. Ми жили в постійному страху, щодня обіймали один одного, наче востаннє.
І тільки мій син не розумів, чому в квартирі так багато людей, чому майже всі його іграшки сховали в манежі, а за вікном щось постійно гупає. З цього дня мій маленький син зрозумів: якщо гучно — треба бігти в коридор. І вже там він чекав, коли ми прийдемо та обіймемо його.
8 березня. Вщипніть мене
Через відсутність газу наше життя значно ускладнилося. Аби хоч якось зігрітися, випити гарячого чаю, доводилося розводити вогонь, рубати дрова та облаштовувати мангали. Тож з цього дня доводилося виходити на вулицю під обстрілами, щоб приготувати їжу.
Чоловіки, які жили в будинку, вітали жінок з 8 Березня. Навіть принесли якісь квіти. Мовляв, свято ніхто не скасовував. Але чомусь хотілося плакати.
З цього дня щовечора ми спускалися у підвал. А вночі з чоловіком та дитиною йшли в квартиру, лягали у своє ліжко та, взявшись за руки, казали: “Будь, що буде. Головне, що зараз разом”. На той іншого варіанту не було. Мені страшно це зараз усвідомлювати.
9-13 березня. Всіма забуті
Війна дуже зблизила сусідів. Зранку чоловіки розпалювали вогонь, а потім заходили за нами і кликали, щоб ставили чайник, готували їжу. Всі разом варили суп, кашу. І разом ділили всю їжу між всіма. У нас не було вже нашого та чужого. Ми виживали, як могли, і разом ділили це горе. Чоловік з кумом знайшли продукти і привезли їх, щоб роздати всім сусідам.
Вулиця була нашим медіа. Хтось міг додзвонитися до родичів та знайомих, комусь вдалося дізнатися новини від перехожих.
Ми дізналися, що Маріуполь отримав статус міста-героя. Сказати, що то була гордість, — ні. Люди були настільки налякані та втомлені, що ця новина викликала у нас якусь нервову посмішку. Було байдуже, як ми тепер називаємося. Головне, аби перестали стріляти.
Були вже люди, згодні на те, щоб у місто зайшли російські війська: “Хто захоче — поїде. Нащо так знущатися над людьми?”. Здавалося, що Маріуполь — всіма забуте місто, і ніхто з нас вже не врятується. Разом ми плакали і сміялися, ховалися в укритті та готували, молилися і згадували.
На той момент ми всі зрозуміли, наскільки круто жили в мирі. Як класно просто приймати ванну та пити каву, спілкуватися з друзями та засинати у ліжку. Ми мріяли про мир. І тоді пообіцяли, що у нашому дворі обов'язково відсвяткуємо перемогу та мир. Наші розмови постійно переривали постріли. Вже тоді вони майже не припинялися. Якщо і була перерва, то хвилин на 20 максимум.
Неподалік від нас розбомбили пологовий будинок. Це у двох зупинках від нашого будинку. Вибух ми відчули і в підвалі... але тоді так і не дізналися, куди саме прилетіла бомба.
Однієї ночі наші чоловіки не приїхали додому. Це була найстрашніша ніч. Ми не розуміли, де вони та що з ними. Ми дуже чекали на світанок.
Коли ще був інтернет, я прочитала прогноз астролога, що 12-го все завершиться. Взагалі я не вірю в ці забобони, але під бомбами повіриш і не в таке. Як же я чекала цієї дати. Проте саме з 12 березня в нас стало ще гарячіше.
14 березня. 3D-кінотеатр
Зранку в двері тарабанив сусід з криками “Ховайтесь, зараз, мабуть, буде танковий бій”. Перехрестя проспектів Будівельників та Миру перекрили бетонними плитами, а на вулицях стояла військова техніка. За хвилину ми всім під'їздом спустилися в підвал. Там вже стояли наші стільці, була вода та печиво. Там ми просиділи хвилин 20 — і бій справді розпочався.
Били так сильно, що наші залізні двері ледь не вилетіли. Після кожного розриву випадало скло у під'їздах. Жінки плакали, чоловіки мовчки палили одну за одною цигарки. А діти — їх у під'їзді було четверо — тулилися до мам.
Це тривало близько години. Ми сиділи і боялися поворушитися. Коли бій завершився, знову піднялися в квартири, аби хоч трохи зігрітися.
Вечір ми знову провели в підвалі. Там вечеряли і довго розмовляли про мир. Новини про те, що Маріуполь зруйнований вщент, не вкладалися в голові. Снаряди розривалися десь дуже близько. Район, де жили мама і бабуся, вже був окупований, 23-й мікрорайон — також. Це дві сторони перехрестя. Психологічно було дуже важко сидіти в підвалі, і ми з родиною піднялися в квартиру.
Це перехрестя, де був бій. Там, де знак, мій будинок
Всю ніч ми — я, чоловік, син та мама — лежали на дивані. З нього як раз відкривався вид на проспект, де велися бої. Це було нічим у порівнянні з бомбами, політ яких ми бачили з вікна. Здавалося, що ми в 3D-кінотеатрі. Постріли тривали до глибокої ночі. Потім — затишшя. Ніколи б не подумала, що тиша так лякає. З цими думками ми заснули. Але вже о четвертій ранку нас розбудив потужній приліт. Впало десь у дворі навпроти. Більше ми не спали.
15 березня. Уцілілі
Це був перший ранок, коли люди не вийшли на вулицю готувати їжу. Обстріли були настільки сильними і близькими, що побороти страх вже не вдавалося навіть міцним горішкам.
Тільки-но я погодувала сина, почалися чергові обстріли десь біля дому. На здивування, зв'язок, якого не було дуже давно, запрацював. Київстар зловив в кухні, і на телефон пробилася подруга з Києва. Я розмовляла з нею, стоячи неподалік від вікна. Почали бити з "Градів". Я їх побачила — і за секунду я штовхнула сина і впала разом з ним на підлогу. Летіло скло, а ми проповзли в коридор.
Годину син сидів на руках і не ворушився. А я дивилася в одну точку і молилася. Мені не було страшно. В голові пролетіла думка, що це кінець. Але роздуми перервав чоловік. Він приїхав з роботи, спустився в підвал і видохнув: “Живі. А тепер швидко піднімайтеся в квартиру. Ми їдемо”. Куди — я не знала. Мені було байдуже. Я знала одне: це пекло скоро закінчиться.
Збиралися ми дуже швидко. Схопили заздалегідь зібрану сумку, рюкзак з документами та їжу малому. Все інше залишили вдома. Навіть на переодягання не було часу. Та й не думали ми про це — стріляли з такою силою, що залишки скла продовжували летіти.
Супермаркет навпроти мого дому
Ми ледве схопили трьох котів. Четверта кішка втекла під обстрілами.
Куми їхали в своїй машині, скло з якої повилітало від хвилі вибуху. Ми вшістьох з трьом котами — в своїй автівці. Проводжати нас вийшов весь під'їзд. Хтось плакав, хтось благословляв в дорогу, хтось казав, що ще обов'язково зустрінемося у вогнища. Ну, коли переможемо. Чоловік віддав сусідці ключі від квартири і сказав, щоб заходили і забирали всі запаси їжі та води.
Ми мовчки сіли в машину. І майже всю дорогу з Маріуполя плакали.
Двадцять днів пекла. Двадцять днів, за які зруйнували Маріуполь. Двадцять днів, за які у нас вдруге забрали дом. Я відчувала, що це були не дні, а ціле життя.
Свої в Telegram 
