Я намагався врятувати життя одних та кінцівки інших. Хірург про виклики блокадного Маріуполя
Хірург Михайло Пасічний з Маріуполя залишався в місті та допомагав пораненим військовим і цивільним. Він розповів власну історію про те, наскільки жахливими є страждання людей в блокадному місті. Про це він написав англійською у своєму блозі. Свои переклали.
Я працюю хірургом 38 років. Я багато бачив у своїй кар’єрі, але стільки важкопоранених, як на цій війні — ніколи. Це почалося, коли я прокинувся від сильного вибуху о 5 ранку, схопив телефон і почув звернення Путіна. В цей момент все стало зрозуміло. Для мене було очевидним те, що росія йде вбивати українську націю і культуру. Це класичний фашизм: «Ми наведемо порядок у вас — з військовою допомогою».
24-го я пішов працювати у свій приватний медичний заклад, щоб завершити кілька справ. Я хірург з 1984 року. Зараз працюю у двох напрямках: невідкладна реконструктивна та пластична хірургія. Я все життя прожив у Маріуполі. Я тут навчався в коледжі і працюю тут.
Коли Росія вперше напала на Україну у 2014–2015 роках, я пропонував медичну допомогу українській армії. Згодом я повернувся до нормального життя та приватних прийомів.
Кілька місяців тому я читав про поточні події в соціальних мережах і усвідомив, що ми рухаємося у напрямку війни. Довелось підготувати свій вихідний рюкзак. До кінця дня 24 лютого я забрав хірургічні інструменти, поїхав до військового госпіталю в закритій частині міста і запропонував свою допомогу. На наступний день я вже робив операції — поранених продовжували привозити. Переважно я працював з важкопораненими. Я намагався врятувати життя одних, кінцівки інших, а комусь просто давав надію, що їм стане краще.
Спочатку привозили лише поранених бійців. Цих солдатів обробляли в обсерваційному відділенні, а потім переміщали в одне з трьох місць: на рентген, в палати пацієнтів або один з п’яти операційних столів.
Постраждалий від обстрілу чоловік з МаріуполяФото: AP
Коли привозили кількох поранених бійців з передової, усі вільні лікарі приступили до роботи. До восьми людей допомагало одному солдатові. Ми працювали швидко, щоб не втратити пацієнтів, особливо на першому етапі. Їх привозили з низьким кров’яним тиском, шоковим болем і сильными кровотечами. Багато солдатів надійшли із сучасними натівськими джгутами, а більшість із них добре навчені накладати ці джгути.
Якщо уламки потрапили в шлунок, ми робили резекцію, видаляючи частину кишечника, щоб врятувати життя бійцю. На жаль, уламок в черепі означав поганий прогноз. Були понівечені обличчя. Уламки снарядів перетворили щелепи на суміш зубів і кісток, а іноді вони проходили через шию.
В одного 20-річного солдата відірвало частину гортані. Коли його привезли, голова звисала, інакше він захлинувся б власною кров’ю. Це було диво, що він потрапив до лікарні. Ми інтубували його, склали гортань, потім його підключили до трахеостомічної трубки. І цей хлопець вижив! Пізніше він ходив, обіймаючи медперсонал. Однак він більше не міг говорити, бо втратив голосові зв’язки.
Я чув розповіді від поранених бійців — вони знали, що приречені, і не мали ілюзій, що хтось прийде їх витягнути. Проте жодного разу я не почув у їхніх словах розпачу. Вони добре розуміли, що за нашу перемогу треба пожертвувати життям і знищити ворога. Смерть їх не злякала.
Я чув і бачив на власні очі жорстокі історії. Одна дівчина молодше 19 років сиділа у своїй кімнаті й читала книгу, коли це трапилось. До нас вона прийшла в хустці, бо під нею не було половини носа, верхньої губи і зубів. Я відновив їй верхню губу і виправив носове дихання. Все інше вимагатиме складного процесу відновлення після закінчення війни. Іншого разу привезли двох дітей з уламковими пораненнями. 11-річна дівчинка померла за 20 хвилин, але нам вдалося врятувати хлопчика. Чому це сталося з ними? Бо вони жили в Україні.
Коли ворог відкривав хаотичний вогонь по місту, йому було все одно, де перебувають військові. Висотні споруди, що стояли на шляху глибшого проникнення в місто, не завадили російським вбивцям стріляти.
Одного разу в задню частину будинку, який знаходиться поруч з моїм, влучили. Від снаряду на дев’ятому поверсі утворилася 1,5-метрова діра. Зовнішню стіну просто вбили в будівлю, а кілька квартир перетворилися на руїни.
Рано вранці 15 березня в нашу лікарню влучили три ракети. Одна вибухнула в приймальні та спричинила тяжкі поранення військовослужбовця. Наступної ночі я вирішив, що потрібно виїжджати з лікарні.
Я поїхав забрати дружину, не знаючи про засідку, яку влаштували російські солдати вздовж дороги. Але нам пощастило, що вони не зацікавилися нами. Не було організованих гуманітарних коридорів, тож нам довелося вибиратися самостійно. Щоб пройти через кілька російських блокпостів на дорозі до Токмака, ми видалили все з наших мобільних телефонів. Допомогло те, що я маріуполець і що мені за 60. Людей мого віку менше чіпають.
Зараз я в Стокгольмі, в гостях зі своєю родиною. Після виїзду з Маріуполя мені дуже хотілося обійняти своїх дітей та онуків. Але я планую повернутися до України за тиждень.
Свої в Telegram 
