Сєвєродонецьк і Слов'янськ — головні цілі Росії. Як зараз живуть люди в цих містах?
У Сєвєродонецьку заступник директора школи робить труни і хрести, а в Слов'янську люди стоять у величезних чергах за мішком цибулі. Журналісти LA Times поспілкувалися з мешканцями Сєвєродонецька та Слов'янська про життя під постійною загрозою та рішення залишатись вдома.
У Сєвєродонецьку прості хрести зі свіжого дерева утворюють ряди могил. Відповідаючи на питання “скільки тут могил?”, доглядач цвинтаря радить піти і порахувати їх, адже майже кожного дня вони копають нові.
Сєвєродонецьк та Слов’янськ називають найпершими містами в списку цілей Росії. А місцеві дійсно бояться, що Росія спробує зробити з усім регіоном те саме, що і з Маріуполем. Зараз лише п’ята частина зі 106 000 жителів Сєвєродонецька і чверть від 111 000 мешканців Слов’янська залишилися в містах. Але їхнє життя там радше нагадує існування з постійною загрозою смерті. Люди на вулицях Сєвєродонецька не відривають погляду від землі, проходячи повз зруйновані артилерією будівлі, зіпсовані автомобілі та лінії електропередач, які низько висять. Дехто їздить на велосипеді чи вигулює собаку поряд з кратером від ракети. Солдати стоять за мішками з піском і спостерігають за цим, тримаючи пальці на спускових гачках.
Українські військові в СєвєродонецькуФото: LA Times
49-річний Володимир Кадавий говорить, що вже звик до хаотичних ударів ракет та вибухів:
“У мене немає підвалу чи іншого укриття. Я вже не боюся, бо чую це щодня", — сказав Володимир, озираючись на центральну площу міста. На роботі йому сказали, що його евакуюють за три дні, але він вважає, що не може залишити рідне місто.
“Якщо ми підемо, хто про нас дбає? А тут я народився. Якось виживу”, — говорить Володимир.
Юрій та Ольга із Сєвєродонецька також не планують залишати дім, попри те, що чоловік вивихнув щиколотку під час вибуху.
“У нас немає грошей, і ми не маємо куди піти. Як би ми жили, якби пішли?” – сказав Юрій і витер сльозу.
Інший мешканець міста, 51-річний заступник директора Сєвєродонецької школи Сергій Загаролька, разом із дружиною Лілією та ще кількома особами перебував у школі.
“Директор поїхав, а я залишився. Куди б ми пішли? Ми хочемо стежити за школою”, – сказав Загаролька.
Вони перетворили значну частину підземного простору на житлові приміщення, включно зі шкільним медпунктом та зоною біля критого басейну. Деяким співробітникам було доручено готувати їжу, а інші прибирали або ремонтували щось в укриттях. Там двоє дітей грали в хованки в одному з коридорів, що створювало ілюзію звичайного життя. Але ця атмосфера не могла покращити настрою 44-річної Наталії, яка перебувала там із 9-річною донькою Альоною. Вона залишалася в школі майже від початку вторгнення і також не планувала кудись їхати, хоча й боялася того, що відбувалося навколо.
Укриття в сєвєродонецькій школіФото: LA Times
На зовнішньому подвір’ї школи лежала стопка хрестів, які місцеві жителі попросили Сергія зробити разом із трунами.
«Я столяр. Деякі живуть. Деякі вмирають. Це життя”.
У іншому місті, Слов’янську, 58-річний шахтар Юрій Коваленко чекав на автобус.За дві години до цього він залишив дружину в шахтарському містечку Гірське, взявши з собою дочку Юлію та двох онуків: 7-річного Дмитра та 5-річного Ігоря. Вони мали поїхати до його сестри під Чернігів.
“Якби ми поїхали всі разом, то було б інакше. Але моя дружина залишається доглядати за тваринами. Я переживаю за неї. Ми стільки років прожили разом, прожили спільне життя, а тепер настав час йти. Як я себе почуваю? Я хотів би ніколи цього не відчувати”, — розповів Коваленко.
Снаряд, що впав поблизу їхнього міста днем раніше, спонукав сім’ю втекти. Але йшлося також про загрозу життя під окупаційною владою та про економічний колапс.
Їх від’їзд не був надто швидким: того ранку залізничне сполучення зі Слов’янська було призупинено після нападу на залізницю. Багато хто також боявся їхати потягом після жахливої атаки минулого тижня на станцію в сусідньому Краматорську. Біля будівлі Слов’янської міської ради натовп із 71 людини тягнув валізи, рюкзаки та сумки до семи бусів, які їхали до Тернополя. Серед них була 18-річна Діна Живіляк. Вона допомогла літній жінці Людмилі Ботковській відвезти собаку Каштанку до однієї з машин.
Жінка евакуюється із собакоюФото: LA Times
“Зі мною є найнеобхідніше. Одяг, необхідний для подорожі, зручне взуття, документи. І це”, — Діна показала іграшкового ведмедика, якого їй подарували колись прийомні батьки.
Біля центральної площі стояли також вантажі, де можна було отримати гуманітарну допомогу — мішок цибулі та моркви.
“Дуже важко отримати продукти. Все закрито. Тому я стою тут. Я навіть не знаю, що вони видають”, – сказала 62-річна пенсіонерка Тетяна. За її словами, вона залишилася тут через трьох котів і відсутність страху з приводу того, шо тут щось може статись.
Такої ж думки притримується Лідія, доглядачка міської церкви Олександра Невського. Вона запалила свічки для другої щоденної служби, на яку прийшло кілька парафіян.
“У 2014 році ми залишилися. Зараз ми не підемо”, – сказала Лідія. Жінка розповіла, як виходила з душу і почула в голові голос, який говорив їй перейти в іншу кімнату. Вона зробила так і побачила, що прилітають снаряди — Лідія помолилася і вони пролетіли над її головою.
Свої в Telegram 
