Я отримав уламок снаряду прямо в хребет. І виїхав з Маріуполя до Ізраїля через Донецьк
Довід Бецалель з Маріуполя поділився своєю історією втечі з міста. Йому довелось їхати в Донецьк, аби витягнути трисантиметровий уламок з його спини.
Я ніби став кимось іншим
Ми були в нормі до 15 березня попри те, що в нас не було електрики, водопроводу і зв’язку. Ми навчилися справлятися. Ми знали, коли бігти по коридорах, щоб сховатися від вогню чи ракет, ми знали, що не варто йти далеко від нашого будинку. Із сусідами ми навіть знайшли маленькі джерела води та очистили воду настільки, щоб її можна було пити. Але одного ранку я вийшов на вулицю з чотирма чоловіками, щоб розпалити вогонь і приготувати шакшуку.
Це було ризиковано, але ми робили це багато разів до цього і нам все одно треба було їсти. Раптом прямо біля нас вибухнув великий міномет. Один чоловік отримав поранення живота, інший ноги, ще один — руки. Мене вдарило в спину і я впав на землю. Це важко описати. Я ніби став кимось іншим — стояв поруч і дивився на себе. Я дивився на своє тіло і нічого не відчував, не міг поворухнути нічим. Cусіди швидко підхопили моє тіло та понесли всередину.
Мама подивилася на мене, залитого кров’ю, — їй було занадто важко в той момент. Я глибоко вдихнув і запевнив маму, що зі мною все гаразд. Але як би я не намагався, я не міг ані відчувати, ані рухати правою стороною.Мені потрібно було їхати в лікарню, але не було можливості туди потрапити і телефонів, щоб викликати швидку. На той момент у Маріуполі не було навіть справжньої лікарні. Лише будівля громади, заповнена волонтерами, які намагалися допомогти.
Кров була усюди
Мої сусіди вибігли на вулицю і знайшли швидку допомогу. Вони розповіли водієві, що трапилося, і попросили його приїхати за мною. Водій вибачився і сказав, що йому не дозволено, але мої сусіди наполягали і незабаром він погодився. Мене забрали до машини і після страшної дороги ми прибули до “лікарні”. Після кількох тижнів, проведених в нашому домі без зв’язку із зовнішнім світом, ми вперше зустрілися з реальністю війни. Кров була всюди і я навіть бачив людей, які тримали свої відрубані кінцівки. Діти і дорослі кричали від болю. До мене прийшов медик-волонтер, який оглянув мої рани і замотав їх.
“Ми нічого не можемо зробити для вас. Сюди прийшло багато людей, які не можуть терпіти, але це потрібно просто зробити. Ми не справжня лікарня. Ви і ваша мати повинні піклуватися про вас. Просто встаньте”, — сказав медик з порожнім обличчям, яке, здавалося, побачило занадто багато.
Двоє медиків допомогли підвестись і намагалися поставити на ноги, але я кілька разів просто впав на підлогу. Нарешті мені сказали відпочити. Вони дали мені єдині ліки, які мали, — антибіотики. Ліків від болю взагалі не залишилося. Ми з мамою пролежали в тій лікарні десять днів. У нас все ще не було можливості зв’язатися з моїми бабусею, дідусем і восьмирічним братом, який був з ними, коли ми поїхали.
Брат Довіда БецалеляФото: COL Live
У лікарні ходили чутки, що бомбардування стало набагато гіршим, а будівлі в нашому районі перетворилися на руїни. Мені було боляче, але я більше хвилювався за свого молодшого брата. Через десять днів я все ще не відчув покращення. Прийшов волонтер і запропонував відвезти мене з мамою до лікарні в Донецьк. Це мало бути виснажливою дорогою і ми не змогли б повернутись до Маріуполя. Але в Донецьку я міг би зробити операцію і почати ходити. Нам нічого не залишалося, як поїхати.
Не втратили одне одного
Ми приїхали туди прямо перед Шабатом. Лікарі зробили мені загальний наркоз, а коли я прокинувся, сказали що зробили операцію і витягли з хребта трисантиметровий уламок. Вони зробили МРТ і погодилися, що при тривалому лікуванні і терапії я знову зможу ходити. Вже наступного ранку я вперше за кілька тижнів зміг сісти. Мені дали знеболююче і вітаміни для харчування. Незабаром я міг би вийти з лікарні, але я все ще хвилювався за свого молодшого брата. У Донецьку нарешті з’явився зв’язок і ми змогли подзвонити всім, кого вже не було в Маріуполі, і сказати, що ми живі. Нам постійно казали, що ми повинні їхати подалі від Донецька, поки не було надто пізно.
Я подзвонив своєму рабину (керівник єврейської духовної громади — Свои) Менделю Коену. Я сказав йому, що ми не знаємо нічого про нашу родину і не можемо поїхати кудись без них. За тиждень йому якось вдалося зв’язатися з парою членів громади в Маріуполі та створити підпільну рятувальну мережу. Вони шукали членів громади та проводили військові операції, щоб вивести їх, коли це було можливо. Неймовірним маневром їм вдалося знайти мого брата, бабусю та дідуся, посадити їх у машину і підвезти до нас.
Довід Бецалель Фото: COL Live
Я ніколи не забуду його доброти. Зустріч нашої родини в лікарні була надзвичайно емоційною: ми міцно обіймали одне одного і плакали від радості. Попереду була довга подорож, але ми встигли доїхати до Ізраїлю прямо перед Песахом.
Ми приєдналися до 100 членів нашої спільноти, і у кожного з них були свої неймовірні історії виживання та втечі з Маріуполя. Ми проводимо Песах у готелі з нашим рабином і старими друзями, намагаючись зберігати позитив, а також молимося за наших друзів, які все ще сподіваються вибратися. Тепер я можу ходити, правда, за допомогою тростини, а незабаром почну займатися фізіотерапією. Ми втратили дім і все наше майно, але, слава Богу, принаймні не втратили одне одного.
Свої в Telegram 
