Юлія Скаженик евакуювалася з Краматорська до США. І розповідає про адаптацію і війну очима її дітей
У березні Юлія Скаженик евакуювалася з рідного Краматорська разом з дітьми. Тепер професійна тренерка зі спортивних бальних танців і керівниця танцювального клубу "Серпантин" живе в США. Вона розповіла нам про жахливий досвід війни, виїзд до штатів за гуманітарним паролем і життя в іншій країні з двома дітьми.
Про війну, яка триває вже 8 років
Наша родина відчула жахи цієї повномасштабної війни фактично в найперші дні. 25 лютого ми дізнались про те, що дівер моєї племінниці загинув під Часів Яром. Але для нас це не новий досвід, адже у 2014-му році ми стикнулися з війною в Краматорську. Тоді ми займалися з дітьми танцями на свій страх і ризик, хоча постійно було чути, як літають гвинтокрили і винищувачі.
Тоді я виїхала з Краматорська разом з дітьми. Тоді пропонували роботу в Києві й радили переїжджати, але ми хотіли повернутись додому. Якби ми знали, що це повториться у 2022-му році, то ми б не повертались тоді до Краматорська.
Найстрашніше, коли діти вимушені проходити через це. Під час обстрілів Краматорська у лютому 2015-го року мій син знаходився в дитячому садочку неподалік від аеродрому. Вихователька побачила у вікні ракету, що летіла повз, і дуже сильно закричала від страху. Діти одразу ж сховались в туалеті, ніхто з них не постраждав, але дві виховательки, які в той момент поверталися додому після зміни, загинули. Також загинула мати однієї дитини — вона жила поряд із садочком і якраз збиралася забрати дитину. Мій син і моя 17-річна донька пам’ятають все це. Як тільки вони почули вибухи 24-го числа, вони одразу ж сховались у ванній — мабуть, спрацював інстинкт, набутий ще 8 років назад.
З початком великої війни ми взагалі не думали про те, щоб виїхати. Хоча пізніше поговорили з чоловіком і все-таки вирішили евакуюватись. 6 березня я поїхала з дітьми до моєї сестри, яка живе у Словаччині. У нашому вагоні евакуаційного потяга до Ужгорода їхало 300 людей: було дуже спекотно, гучно, багато людей з дітьми. Поряд з нами навіть їхала жінка з дитиною, якій тільки виповнилось 10 днів. Уся дорога потягом зайняла 48 годин, а кордон ми пройшли дуже швидко.
Опинившись у Словаччині, я подумала про те, як добре мати рідних поряд — це величезна емоційна підтримка. Це одразу ж допомогло мені зібратись: я почала шукати роботу, ми з дітьми пішли на курси словацької мови. Також я старалася зробити так, щоб в дітей було якомога більше спілкування, тож ми ходили в походи і брали участь в різноманітних екскурсіях, які організовували волонтери для українських переселенців. Син Вітя навіть пішов до словацької школи, де його дуже добре прийняли. Але у нас не було жодних конкретних планів подальших дій.
Про виїзд до США
У США живе моя подруга, яку я давно знаю і яка дуже хотіла нам допомогти від самого початку. Але ні в кого з нас не було візи, тому ми не мали можливості хоча б доїхати туди. У перші тижні не було ніяких заяв про спеціальні програми для українців, тож подруга запропонувала виїхати через Мексику, отримавши гуманітарний пароль. Вона купила квитки і зустріла нас в аеропорту Тіхуани — там було дуже багато українців, які також збиралися отримати гуманітарний пароль і розповіли нам про всю систему.
Як ми дізналися, кожна родина в черзі отримувала свій номер, а за одну годину могли прийняти 30-60 номерів. Перед нами було 350 номерів, і ми думали, що пройдемо за одну добу, але простоявши там півтора дня, вирішили все-таки поїхати до спеціального табору. Уранці 8 квітня туди приїхав автобус, на якому ми доїхали до кордону.
17-річна Маша і 9-річний ВікторФото: Особистий архів
На мексиканському кордоні в нас перевірили документи, запитали про місце роботи і сімейне положення, після чого видали гуманітарний пароль і пропустили до США. Гуманітарний пароль дозволяє нам знаходитись в США 1 рік, але не дозволяє офіційно працювати. Хоча маючи гуманітарний пароль, можна подавати документи на отримання дозволу на роботу. Ніхто з українців не розраховує на те, що їх хтось буде забезпечувати, — усі готові працювати, але легально.
Саме цей варіант більше не підходить для українців, адже уряд США відкрив спеціальну програму Unite for Ukraine. У її рамках переселенець має знайти “спонсора” — громадянина США, який може підтвердити власну фінансову спроможність, підтримувати українця. Зазвичай процес отримання підтвердження триває максимум тиждень, а після цього можна офіційно їхати. Усі витрати на дорогу переселенці мають взяти на себе. До речі, потрібно бути готовими до того, що в США немає програм фінансової підтримки для українців. Якщо в Європі можна було безкоштовно користуватись громадським транспортом і відвідувати різні місця, то в Америці нічого такого немає. Тому в людей, які планують евакуюватись сюди, має бути або фінансова спроможність жити тут, або допомога місцевих. Розраховувати потрібно тільки на себе.
Про життя в американському передмісті
Зараз ми живемо в невеликому місті в штаті Північна Кароліна. У найперші дні ми були в захваті від усього: красивої природи, доброзичливих людей і підтримки. Але цей захват пройшов десь через тиждень, адже ми усвідомили, наскільки сильно ми сумуємо за домом, Україною та іншими членами родини. Навіть дітей не тішила думка про те, що вони в Америці — їм просто до сліз хотілося додому. Але я стараюся їх підтримати і мотивую ставити собі різні цілі.
Нас прихистила моя подруга, тож ми живемо у неї вдома. Вона дуже сильно допомогла нам з документами, оформленням соціальної карти та різних дозволів. І в цілому відчувається величезна підтримка з боку американців.
Родина СкаженикФото: Особистий архів
Недалеко від нас є приватна школа, куди запросили вчитись мого сина Вітю безкоштовно. Коли він прийшов туди, абсолютно всі діти та вчителі знали про те, що він з України, і дуже добре його прийняли. Син не зовсім володіє англійською мовою, але через те, що він дуже комунікабельний, він постійно знаходить способи спілкуватись з іншими дітьми. Навіть в навчанні у нього зараз не виникає проблем. Донька Маша зараз закінчує перший курс Київського торговельно-економічного університету: здає усі завдання і навчається, але не відвідує лекції через різницю в часі. Вона також дуже хоче повернутися в Україну і не хоче залишати свій університет.
Я, як і діти, стараюся інтегруватись — знайшла тут танцювальну студію, в мене вже був найперший урок з дівчинкою американкою. До речі, директор цієї студії — танцівник з Краматорська. Який тісний насправді цей світ! Батьки цього директора були моїми вчителями, і вони фактично започаткували наш танцювальний клуб.
Перебування в США ми сприймаємо, як тимчасове, бо наш дім нікуди не зник. У нас є надія, що його не зруйнують. Але схід зараз в епіцентрі подій, і ми дуже боїмося за друзів, які залишились в місті, сумуємо за рідними і нашою собакою. Квартири і бізнес, в які ми вкладали дуже багато любові та грошей, зараз відійшли на другий план.
Ми не знаємо, що буде завтра, тому робимо якісь кроки для адаптації в цій країні. Попри те, що нам дуже хотілося б повернутись, наша область постійно знаходиться під прицілом росії. А ніякі умови життя не можуть змусити нас повернутись на окуповану територію. Але я не підпускаю до себе ніякі погані думки. Ми ж все одно переможемо.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
