Донька сказала: "Мамо, почалася війна". Я вивезла дітей — а за два тижні в квартиру влучив снаряд
Катерина Горячко — авторка Свої з Сєвєродонецька. Вторгнення російської армії вона зустріла вдома з двома дітьми — Поліною та Матвієм. Через війну на родину чекав важкий та довгий шлях через всю країну до Польщі, а ще за деякий час її квартира згоріла. У форматі монологу Катерина поділилася зі всім, через що пройшла.
Паніка в Сєвєродонецьку
Ранок 24 лютого я запам'ятаю назавжди. Доля моєї країни, моєї родини, друзів тепер розділилася на “до” та “після”. Я прокинулася вдома, у Сєвєродонецьку, від гучного вибуху, поруч мирно спав півторарічний син, а з іншої кімнати почула плач старшої доньки і її: “Мамо, почалася війна”.
Ще за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення військ РФ я відчувала, що “щось буде”. Але уявити той жах, який відбувається у містах і містечках моєї Батьківщини, не могла. За кілька днів до війни мені наснився сон: у мою квартиру у кухонне вікно летить снаряд. Чомусь він мав вигляд метеориту, наче у голлівудському блокбастері.
24 лютого я розуміла, що діяти потрібно швидко. Вибухи ставали дедалі ближчими. У месенджери почали писати іноземні колеги с проханням розповісти про ситуацію та “чи бачу я наближення російських військ”. Ось тут, напевне, я остаточно усвідомила, що Путін таки зробив це. А він зробив. Руками своїх приспішників, бездумних “шлунків на ніжках”, мовчанням, закритими очима та руками по лікоть у крові.
Перше, що я зробила, — це пішла до ще відкритого супермаркету, адже чітко розуміла: паніка зробить своє — і невдовзі полиці будуть пусті. Я йшла знайомою стежкою та дзвонила рідним, а в цей час бомбили Київ, Ірпінь, там були мої близькі. По магазину хаотично блукали сєвєродончани. Стелажі з продуктами, алкоголем та побутовими дрібничками стрімко пустіли, банкомати вже не видавали готівку. Мовчки подякувала собі за обачність. Так склалося, що напередодні зняла кілька тисяч гривень, оновила домашню аптечку та зробила певний запас їжі.
У 2014-му я не боялася. Була лише лють та дике бажання щось робити: волонтерити, партизанити, та будь-що! Але вісім років напруги накрили у найбільш незручний час. Я запанікувала. У квартирі дзеленчали шибки від обстрілів, кішка з собакою розгублено шукали прихисток по кімнатах, а я думала лише про те, як убезпечити своїх дітей. Наша домівка знаходиться на краю міста — поруч траса на Луганськ. Чудова стратегічна позиція, тож прилетить сюди скоро, думала я. Де найближчі бомбосховища, знала лише теоретично. Йти туди з малою дитиною не хотіла. З роздумів та постів у фейсбуці про допомогу мене вирвав дзвінок подруги: “Збирай речі. Бери малих. Швидко їдь до мене. Тут відносно безпечно”. Так я опинилася в приватному секторі Сєвєродонецька. Умовити свою маму їхати зі мною я не змогла. Згодом це перетвориться на моє персональне пекло.
2015 рік, вигляд з вікна квартири Катерини
Отже, речі були зібрані, ну, як речі… Рюкзак з їжею для малих, документи, ноут і по одному комплекту одягу. Нас прихистили та заспокоїли. Тієї ночі я не спала й години, бо працювали “Гради”. Наступний день ми постійно спускалися в укриття, ширилися чутки, що місто здають, що вже на порозі ворог… І я остаточно вирішила, що ще одну окупацію я не витримаю, треба виїжджати.
Тут назріла перша проблема: дістатися до евакуаційного поїзда у Лисичанську виявилося непросто: друзі не ризикували їхати під обстрілами, в таксі не брали слухавку. Лише за пів години до часу відправлення потягу вдалося знайти водія, що погодився нас відвезти — так почався наш шлях до омріяної безпеки.
Шість днів дороги
Коли ми сіли в автівку, я сказала дочці: “Поль, подивись у вікно. Можливо, ти бачиш своє місто в останній раз”. Я їхала і вдивлялася у кожну щербинку на дорозі, у світло ще цілих вікон домів, знайомі вулиці — я хотіла запам'ятати Сєвєродонецьк. Подумала, що тепер розумію наших предків, які брали горсточку рідної землі, коли відправлялися у далеку подорож.
Отже, ми приїхали на вокзал, але потяга так і не дочекалися. Нам повідомили, що колію у Попасній пошкоджено ворожим “прильотом”. Ризикувати та повертатися до міста ми не стали, вирішили ночувати у Лисичанську. Працівниці вокзалу відвели нас з дітьми до кімнати персоналу, де можна було хоча б на стільцях положити спати малечу. З нами були ще двоє дівчат з дітьми. Того дня вони вибралися з пекла розбомбленого Щастя. Їхнього Щастя вже не існувало — це була перша “Буча”, яку я побачила на власні очі. Вночі почалися обстріли. Останньою краплею було побачити, як маленький хлопчик, якому ще не було двох рочків, падає на підлогу і закриває голівку ручками. Залишатися в кімнаті з величезними вікнами було небезпечно, і ми вирішили провести ніч у бомбосховищі.
На ранок ми вирішили піднятися на поверхню, адже стало нестерпно холодно. За кілька годин ми почули радісну звістку: “Колії полагодили, збирайте речі, чекайте”. Коли нарешті оголосили, щоб ми виходили на перон та чекали на поїзд, у вокзалі вже зібралося кілька сотень людей. Переважно жінки та діти. Я відчула полегшення та відправила колежанкам повідомлення та фото: “Ми майже в безпеці й радісні смайли”. За кілька хвилин стався потужний вибух! Сотні людей бігли у різних напрямках, діти плакали, люди шукали один одного… Я побачила, що вже багато хто побіг до бомбосховища. В мене була лише одна думка: “Ми там задихнемося, там замало місця”.
Синочка рятувало лише те, що весь цей час він знаходився у “кенгурушці” на моїх грудях. Не знаю, звідки бралися сили у доньки, але вона весь час заспокоювала і мене, і малого. В цей день її дитинство скінчилося — я побачила її дорослі очі. Цей день я проклинаю. Моя маленька дівчинка стала безстрашною, сильною дівчиною.
Нарешті ми почули, що можна виходити та що ось-ось буде порятунок. Потяг приїхав і всі швидко заповнили вагони. Звісно, він не був розрахований на таку кількість людей. У купе було по 10-15 осіб. Ви бачили як моляться діти? З нами поруч була родина: тато-військовий, який посадив рідних у вагон та, поцілувавши малих, повернувся захищати Батьківщину. Жінка — дуже вродлива та зморена — і хлопчики-близнята. Діти були схожі на янголят: тендітні, з довгими кучерями.
Потяг блукав коліями України, віз нас якомога далі від війни. Рятівний маршрут не знали навіть провідники. Втомлені, зосередженні обличчя посміхалися на постійні питання: “А куди ми далі?”. Спочатку ми повернулися на Попасну. Стояли кілька годин. Перед тим, як ми рушили, почалися обстріли. А ми чекали на дозвіл виїзду, з вимкненим світлом, багато хто лежав на підлозі. І нарешті ми поїхали. Їхали майже дві доби, з пересадкою на інший потяг у Лимані, без можливості зупинитися, маленькими невідомими станціями, адже вузлові постійно були під обстрілами. Їжа закінчилася, але, найстрашніше те, що не було води. Донька трималася, сина рятувало те, що я його ще годувала грудьми. Нарешті на одній із зупинок вдалося поповнити запаси, дітям привезли памперси, смаколики, соки, води було зовсім мало. Йшов четвертий день без сну — ми прямували на Львів.
Нарешті ми могли розслабитися. Дні втечі давалися взнаки втомою, але ми на неї не звертали уваги. Нашу родину неймовірно тепло зустріла родина моєї колежанки. Нас огорнули турботою. Залишався лише один крок до перетину кордону, де на нас чекав мій чоловік, який вже давно там працює. Як дістатися Щецина, а це вже майже Німеччина, я навіть і не думала. Відчуття відключилися, було лише одне: “Врятувати дітей будь-яким чином”. І я це зробила. Зробила завдяки неймовірним людям, збігу обставин і, можливо, спрацювали молитви хлопчиків-янголяток.
Кордон із Польщею та нове життя
Пережите потребувало виходу. І під постом у фейсбуці про війну одного відомого українського письменника я розповіла нашу історію. Після цього у месенджер прийшло повідомлення від незнайомої дівчини Анни-Марії, вона запропонувала допомогу. З'ясувалося, що вона журналістка, сама колись покинула домівку на Донбасі та з дітьми переїхала до Польщі. З її “легкої” руки перетнути кордон нам допоміг волонтер Максим, тож за добу ми їхали в автівці. Першого березня я була на своїй землі в останнє.
Польща зустріла нас чергами автівок, людьми з торбами та очима, повними розпачу. Прикордонники діяли злагоджено, швидко та приязно. Переступивши лінію кордону, я сказала дітям: “Перше березня — наш другий день народження”.
Польща гомоніла та допомагала. Волонтери дарували солодощі дітям та слова підтримки дорослим. У центрі допомоги нас зустріли десятки охочих надати підтримку. Величезний спортивний комплекс був до гори заповнений речами, їжею. За кілька хвилин перебування там у малого в руках вже була іграшка, ми були огорнуті увагою. До нас підійшли хлопець з дівчиною, Кароліна та Патрік, які погодилися відвезти аж до самого Щецину. А це сотні кілометрів. Навіть обрали сину візочок одразу. І ми поїхали. Поїхали у нове життя. Дорогою ми познайомилися з їхніми рідними. Вони дуже переймалися війною, а ми розповідали про нашу країну та наш біль. Завдяки допомозі волонтерів ми і дісталися нашого другого дому.
З початку повномасштабного вторгнення в нашому районі зникло опалення, за кілька днів прилетіло у трансформатор у дворі — й зникло світло, потім зник зв'язок. Лише в чаті сусідів інколи були новини про дім. І вони були страшні. Будинок неодноразово бомбили, майже всі мешканці евакуювалися, мама ж залишилася вдома. Кількаразові пожежі, руйнування даху — мій дім стирали з лиця землі, а я нічого не могла вдіяти. Додзвонитися до мами я не могла.
Минуло три тижні війни. І ось ввечері 12 березня я отримую повідомлення, що в мою квартиру було пряме влучання, пробило стіну, зайнялася пожежа, йдуть обстріли. Моя мама встигла вибігти з квартири і стоїть на вулиці, їй вдалося набрати сусідку з чужого номеру. За кілька хвилин я передзвонила і тиша…
Як я пережила ту ніч, навіть згадувати не хочу. Це ніщо у порівнянні з тим, що пережила мама. Дякуючи небайдужій знайомій вдалося зранку знайти її у бомбосховищі сусідньої школи. Згодом друзі вивезли її звідти та прихистили у себе вдома. Перший раз за час війни мама опинилася у відносній безпеці, і я нарешті почула її голос. Наразі вона евакуювалася із Сєвєродонецька та знаходиться у безпечному місті.
Зараз дім, де жили Горячки, виглядає ось так
Щодня ми бачимо, читаємо, беремо участь в неймовірних історіях порятунку. Я дякую Всесвіту, що на моєму шляху були і є чудові люди: мої рідні, мій чоловік, колежанки, друзі, волонтери. Ті, хто цілодобово підтримував, допомагав, піклувався. Україна у вогні. Але сильніше за вогонь бомбардувань палають наші серця. Правда за нами, ми переможемо, відбудуємо, вшануємо полеглих і обов'язково повернемося, бо то наша земля. Наша країна.
Свої в Telegram 
