Вони проєктували «Азовсталь» — металугійний гігант і новий символ боротьби за свободу України
На території заводу «Азовсталь» протягом майже трьох місяців бійці полку «Азов», прикордонники та морські піхотинці тримали оборону. Це — тільки уявіть — близько 11 квадратних кілометрів. Загальна площа металургійного гіганта майже зі столітньою історією, як дві Бородянки або 25 Ватиканів. Хто і як його проєктував? Розповідають нащадки.
В будуванні «Азовсталі» відмовили
Металургійний комплекс почали зводити у 1931-му, а через два роки на підприємстві здобули першу партію чавуну. Восени 1941 року, коли до міста почала наближатися лінія фронту Другої світової, багато технологічних агрегатів евакуювали на Урал. Німецькі війська захопили Маріуполь 8 жовтня 1941 року, а у вересні 1943-го перед відступом завод практично знищили: вони підірвали основні об'єкти, зокрема коксові батареї, домни та мартенівські печі. Виробництво на заводі було відновлено в 1945-му році: в липні запрацювала доменна піч, а в листопаді відбудували та запустили мартенівську. Відтоді починається новий етап розвитку «Азовсталі», який нерозривно пов’язаний з Українським державним інститутом по проектуванню металургійних заводів (Укрдіпромез).
В 60-х роках інститут взявся за масштабну на ті часи роботу — проєктування товстолистового стану 3600. Головними інженерами проєкту (ГІП) були Ісаак Гольдштейн і Яков Якобсон. На жаль, їх вже немає серед живих, але ми знайшли їхніх нащадків: Євген Мушкін розповів про свого діда Ісаака Яковича, а Михайло Якобсон — про батька Якова Самойловича.
Із заснуванням та розташуванням комбінату пов’язана цікава історія. Її розповів Михайло Якобсон. Наприкінці ХІХ століття у керівників Нікопольського металургійного товариства виникла ідея: будувати металургійний завод у Маріуполі. Ідея цілком слушна: адже звідси близько 100 км від вугілля Юзівки (нині Донецьк) та трохи більше морем до керченської залізної руди.
«А що ще треба металургії? Хіба що вода – так її тут море. І місце комерсанти обрали чудове — просто на березі моря. І вже хотіли починати будівництво, але в ті часи у кожному місті була своя міська Дума. Отже, треба було отримати від тієї Думи дозвіл. А Дума, перш ніж надати дозвіл, звернулася до спеціалістів — тепер би їх назвали екологами. Ті ж спеціалісти перш за все глянули на розу вітрів, тай кажуть: це ж від вашого заводу всю грязюку понесе на місто! І Дума будувати завод на березі заборонила».
Яков Якобсон
Довелось комерсантам зводити його на північній околиці міста, а для подачі руди будувати залізницю. Тепер це відомий усім Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Минули роки, тепер вже радянська влада вирішила побудувати тут ще один завод.
«І тут збіг! Обрала для цього те саме місце на березі моря. Замість міської Думи тепер була міська Рада. Це б ще нічого, але замість комерсантів тепер була держава. Отже, невідомо, чи вручалася та Рада, чи ні, але в будь-якому разі довелося їй проковтнути свої натяки на розу вітрів, і завод побудували. І назвали його «Азовсталь». З того часу летить все, що викидає той завод просто на місто. Точніше, летіло до 24 лютого. А от за східною межею комбінату — пляжі, ледь не найчистіші у місті. Ось така вона, роза вітрів».
Михайло Якобсон
Хто такий ГІП і за що він відповідає
Ісаак Гольдштейн и Яков Якобсон – обидва жили в Дніпрі (тоді — ще Дніпропетровськ). Навчалися в одній школі і навіть неодноразово перетиналися: деякий час комсомолець Яша Якобсон був піонервожатим в класі, де навчався Ізя Гольдштейн. Обидва тоді й гадки не мали, що згодом будуть друзями й співробітниками.
«В Укрдіпромез батько прийшов десь із 1954-му. Тут я не певен, бо сам народився лише за два роки. Він починав інженером, потім провідним інженером, керівником групи, начальником відділу. Десь із 1961-го зайняв посаду головного інженера проєкту».
Михайло Якобсон зауважив, що Укрдіпромез був генеральним проєктувальником майже всіх металургійних заводів України та багатьох у Радянському союзі.
«Жодне будівництво на заводі не могло відбутися без інституту. І за кожним заводом був закріплений головний інженер проєкту, так би мовити «хазяїн» заводу. ГІП мав брати участь у вирішенні будь-яких питань щодо розвитку підприємства: які нові цехи будувати, які старі реконструювати, які нові технології впроваджувати. Коли ж починалося проєктування — саме ГІП координував роботу відділів, затверджував графік роботи, контролював своєчасне виконання. По завершенню проектування ГІП очолював групу авторського нагляду за будівництвом».
Амбітні проєкти металургійного гіганту
А на таких величезних заводах, як «Азовсталь», одного ГІПа було замало. Зокрема маріупольський гігант вели спочатку, десь мабуть із середини 60-х, три ГІПа: Гольдштейн та Якобсон, пізніше до них приєднався Юрій Ніколаєв. Безумовно, душею та лідером цього мікроколективу був Ісаак Якович.
«Проєктування та будування заводу йшло майже безперервно весь час його існування. Так, у 1973 році вступив у дію товстолистовий прокатний стан «3600» (3600 – це найбільша ширина листа, що видавав стан, у міліметрах). Щоб було зрозуміло: той стан — це такий собі «невеличкий» цех, довжиною у пару кілометрів, шириною більш, ніж 500 метрів. На поверхні — власне стан, величезний шлях, яким котиться величезний шмат сталі, поступово перетворюючись у лист. З боків — безліч допоміжного обладнання, зокрема — печі, де той шмат попередньо накаляють до червоного кольору. А попід землею – безліч підвалів та тунелів, де зберігаються мастила, проходять трубопроводи та кабелі. Може, саме там зараз була база захисників «Азову»? Та навряд, бо таких підвалів під кожним цехом досить, а, імовірно, є ще й спеціальні споруди».
Стан 3600 — це був дуже амбітний проєкт на ті часи! Проєктування його йшло кілька років, задіяний був практично весь колектив Укрдіпромезу, а це на той час десь 2000 працівників. До проєктування підключилися ще кілька інститутів. А керував процесом, координував всі роботи Яков Якобсон та Юрій Ніколаєв на чолі з Ісааком Гольдштейном.
«Звичайно, жили всі учасники проектування у себе вдома, але виїжджати у відрядження доводилося нерідко, та не на один день. А вже як почалося будівництво, то бувало тижнями доводилося бути на будмайданчику, там вони проводили авторський нагляд. За пуск стана 3600 хтось і ордена отримав, але проектувальникам вистачало медалей».
Ледь став у стрій стан 3600, як команда проектувальників взялася за киснево-конвертерний цех.
«Конвертер — це такий собі кошик, куди заливають рідкий чавун, досипають металобрухт… Всього – 350 тон. Потім вдувають кисень, і все це перетворюється на сталь. Проєкт, мабуть, не менш амбітний, ніж стан. Взагалі-то, будь-який цех «Азовсталі» більший за деякі заводи».
Азовсталь
З одного боку курорт, з іншого — коптять домни
Михайло Якович пішов за фахом за своїм батьком: в Укрдіпромезі працював із 1980-го по 1992-й роки, доріс до провідного інженера, і вже два десятиліття «гіпує».
«За ці роки найбільше проєктував для комбінату імені Ілліча, так що в Маріуполі бував регулярно. Особливо у 1983-му, коли там будували стан 3000 (аналог азовстальському стану 3600). Під час авторського нагляду доводилось жити в Маріуполі по 2-3 місяці. Звичайно, бував на «Азовсталі». Найцікавішим тут зазвичай була дорога до ТЕЦ-ППС (теплоенергоцентраль — пароповітряна станція), яка йшла просто між морем та доменним цехом, найбруднішим із металургійних цехів.
Подивишся направо — начебто на курорті: плескіт хвиль, далечінь синіє. Одного разу навіть бачив на березі рибалку із вудкою. Подивишся наліво — здіймаються домни, оповиті пилом та димом… А якось довелось зупинитися: йшло розвантаження баржі, що привезла з Керчі агломерат, це збагачена шляхом термообробки залізна руда. Грейферний кран хапав груду того агломерату й, проносячи над доріжкою, якою я йшов, засипав у залізничні вагони. Іноді шматки падали на доріжку — вони були гарячі, аж парували».
Азовсталь
З таким прізвищем директором не стати
Михайло Якобсон згадує, що від старших колег інституту ледь не кожного дня чув, що така людина, як Ісаак Гольдштейн, мала б бути щонайменш директором Укрдіпромеза.
«Але з таким прізвищем… Як тоді казали «інвалід п’ятої групи». Щільніше попрацювати з Ісааком Яковичем мені довелось пізніше, коли він зареєструвавши себе як індивідуальний підприємець і став працювати самостійно. Тоді це звалось «вільний ГІП», тепер кажуть — фрилансер. Звичайно, йому потрібні були помічники. Я став одним із них. Щоправда, тепер мова не йшла про цехи «Азовсталі». Об’єкти були невеликі, але ж тепер він був сам собі хазяїн. А я мав можливість зблизька дивитись на роботу справжнього проєктувальника. Ну, і спілкування на побутовому рівні з Ісааком Яковичем завжди було цікавим. Вони з моїм татом були не просто співробітниками, вони були справжніми друзями».
Дід був геніальним
Євген Мушкін каже, що десь у років 10 або 11 йому стало цікаво, чим саме займається дідусь Ісаак Якович Гольдштейн. Про нього у директора ВДНГ тільки теплі спогади, які зберігають і після смерті дідуся.
«Ми дуже багато розмовляли про фізику та природознавство. Він був одним з небагатьох людей, який знав та розумів теорію відносності Ейнштейна. Тоді я думав, що дідусь дуже розумний, але зараз зрозумів — він був геніальним».
Інститутів, які займалися проєктуванням для металургійних підприємств, в Радянському союзі було чимало — в Москві, Ленінграді (Санкт-Петербург), Свердловську (Єкатеринбург),Челябінську та навіть в Грузії. Ну і звичайно в Дніпрі.
Ісаак і Ада Гольдштейн
Ісаак Гольдштейн закінчив металургійний інститут в Дніпрі (зараз — Національна металургійна академія України) за спеціальністю прокатник. Факультет, на якому він вчився, випускав інженерів. Вони розумілися на технології виробництва сталі та прокату.
«Другою дружиною дідуся стала його колежанка. Бабуся Ада відповідала за розробку всіх центральних вимірюваних лабораторій заводів. Саме коли вона працювала над розробкою центральної заводської лабораторії «Азовсталі» вони один з одним і познайомилися. Моєї любої бабусі не стало на другий день повномасштабного вторгнення російських військ, у неї не витримало серце».
Ада Гольдштейн
Розмови про маріупольський металургійний гігант між Євгеном та дідусем періодично велися до 1996-го, тоді не стало Ісаака Яковича. Мушкіну на той час було 17 років.
«Пам'ятаю історію про унікальну технологію, яку дідусь з помічниками розробляв для цеху порошкової металургії — це особливий спосіб виробництва сталі. Він розповідав, що використання спеціальних порошків потребувало особливого підходу до техніки безпеки. Адже порошок у повітрі, де є кисень, вибухонебезпечний. І вони придумали спеціальну технологію подачі низьким тиском азоту, який незаймистий, це для того, щоб не було кисню під час виробництва. Оскільки дідусь був головним інженером проєкту «Азовсталі», то він розумів повністю всю технологію від виробництва чавуна до виробництва кінцевого продукту, який виходить з цього заводу».
Ісаак Гольдштейн
Проєктував в Маріуполі центральний парк
Євгену Мушкіну довелося побувати в місті, яке нині майже вщент зруйновано російською армією, лише двічі.
«Коли мені було 8 років, а брату три, ми їздили відпочивати на турбазу, тоді Маріуполь називався Ждановим. Другий раз сюди потрапив в 2019 році. Тоді я був з проєктом відновлення центрального парку імені Гурова. Мене залучили як експерта до розбудови цього парку. І минулого року за нашою концепцію частину пару Гурова реконструювали, перетворивши у один з найкращих парків країни. Що зараз з парком, мені невідомо. На жаль, тоді побувати на «Азовсталі» не довелося… Під час окупації німцями завод був майже повністю зруйнований, як і зараз. Але у мене ще є надія, що з попелу «Азовсталь» вдруге зможе відродитися, переживши дві війни і стільки ж окупацій».
Це історія, яка характеризує відношення Ісаака Гольдштейна до тих, ким він керував. Її розповів Михайло Якобсон.
Якось приїхала чергова змін на авторський нагляд (здається, будували тоді конвертерний цех). Приходять до готелю. А готель звався «Азовсталь», розташований був біля заводу. Його призначенням було – розміщати тих, хто приїхав у відрядження. У готелі працюють живі люди, мають свої інтереси… Отже, проектувальникам кажуть: вибачайте, місць нема. Що робити? Будемо телефонувати Гольдштейну! Так і зробили.
— Заждіть, — каже Ісаак Якович. І телефонує безпосередньо директору комбінату. Нашим людям немає місць у готелі. Що робити?
— Ну, нехай до завтра якось переб’ються, а далі щось зробимо, — каже директор.
Бо ж відомо — він цього не каже, але натякає: інженери, гнила інтелігенція, нащо й кому вони потрібні… Перетопчуться.
— Ні, — каже Гольдштейн, так не буде. Ви просто зараз телефонуєте до готелю і наших людей розмістять. А якщо ні, я за годину даю команду — і всі, хто зараз на авторському нагляді, їдуть додому.
Тут директор починає розуміти, що завтра будівництво на «Азовсталі» просто зупиниться.
— Добре! Зараз зателефоную до готелю.
І місця для команди Ісаака Яковича Гольдштейна дивом знаходяться миттєво.
Фото з архіву Михайла Якобсона та Євгена Мушкіна.
Свої в Telegram 
