Ми не захистили сина від смерті на "Азовсталі". За нього молився світ — і Артем виконав місію
Ірина Єгорченко — громадська релігійна діячка, психологиня та мати. 8 травня вона втратила 22-річного сина Артема Мошу. Він загинув при обороні Маріуполя на території заводу “Азовсталь". В монолозі для Свої жінка розповіла про життя сина та чому він став на захист міста Марії.
Мріяв бути військовим
Артем народився в Києві. Ріс прекрасною дитиною. З ним ніколи не було у нас проблем. Ми виховували його у християнських цінностях.
З самого дитинства Артем почав займатися спортом. Йому легко давалися силові навантаження. З хобі це переросло у професійну діяльність. Коли діти ходили на тренування три рази на тиждень, а Артем — щодня. В свої 16 років мій син став чемпіоном Києва по боксу.
Артем з родиною. Архівне фото
Архівне фото
Влітку Артем фактично ріс в дитячих таборах похідного типу. А коли подорослішав, став вихователем в дитячому таборі. Він дуже добре ладнав з дітлахами. Такий високий, статний користувався авторитетом серед молоді.
Серед основних якостей Артема — порядність, вірність своєму слову, відповідальність та щирість. Він не переносив брехню і намагався жити, не порушуючи заповіді.
Півтора роки він служив в прикордонних військах на заході Україні. Декілька разів ми з родиною приїжджали до нього туди, навідували.
Повернувшись з армії, Артем вирішив вступити до лав СБУ. Він успішно склав всі тести. Лишилося лише здати нормативи по плаванню. Але він тверезо оцінював свої сили і сказав, що не зможе вкластися у встановлений час. В СБУ йому порадили потренуватися і прийти знову через пів року.
Чекати стільки часу Артем не схотів і прийняв рішення підписати контракт з полком “Азов”.
Архівне фото
Рятувала тільки віра
Артем знаходився на базі полку в Урзуфі. Там опанував професію водія-механіка. На бойовій машині брав участь у військових операціях.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був з побратимами. Нам була відома лише ця інформація. З 24 лютого він близько тижня не виходив на зв'язок. Ми дуже нервували, але вірили, що з ним все обов'язково буде добре.
В перші дні березня він написав мені повідомлення, що живий і знаходиться в Маріуполі. Взагалі, Артем рідко відкривав душу. Якщо і ділився чимось з друзями, просив, щоб ті нічого нам не казали. Не хотів, аби ми переживали.
Архівне фото
Архівне фотоАрхівне фото
Про те, що відбувається в Маріуполі та на “Азовсталі” зокрема, ми дізнавалися з новин. Син до останнього тримався і не хотів, щоб ми переймалися ще більше. Періодично надсилав короткі повідомлення, мовляв, живий.
Весь цей час ми молилися. Молилися так, як ніколи. Ми розуміли, що мій син і всі захисники знаходяться у смертельній пастці. Лише віра давала нам силу не здаватися і вірити в краще.
Вся родина та наші друзі-віряни тримали голод, аби посилити наші молитви.
Паралельно ми з матерями, чиї сини боронять Маріуполь, писали листи всюди, куди могли — стукали в усі двері. Але, на жаль, нас так і не почули.
Це дуже боляче
Мій син до останнього казав, що він не поранений. В перших числах травня він висилав мені своє фото. Писав, що цілий і дякував за молитви. Бо, саме вони не раз зберігали йому життя. Наприклад, якось куля пролетіла прямо повз нього та над головою. Пробила машину, але він був цілий.
5 травня на своїй сторінці в Інстаграм Артем виклав історію, в якій попрощався з усіма, попросив вибачення та подякував за прожите яскраве життя. Я не бачила цієї історії. Він її приховав від усіх родичів. Вже згодом мені повідомили про її існування друзі сина.
Я не знаю, чому він це писав. Можливо, отримав поранення, можливо щось відчував. Мені він писав: “Мамо, я тебе люблю і відчуваю, що все буде добре”.
Востаннє ми переписувалися 7 травня. На той момент ми ще дотримувалися посту і Артем писав: “Будемо голодувати разом?”.
А вночі мені наснився сон, що Артем отримав сильні переломи хребта. До ранку я молилася. А потім почала телефонувати до патронатної служби. Там мені повідомили, що саме цієї ночі від авіаудару був обвал. І саме там був Артем. Чи живий він — ніхто не знав. Обстріли на “Азовсталі” не втихали, тому знайти його ніхто не міг.
Декілька днів ми жили у повній невідомості. Я розуміла, що син може мучаться під завалами, а йому ніхто не може допомогти. І ці думки зводили мене з ума.
11 травня представники патронатної служби повідомили мені, що 8 травня Артем Моша загинув.
Мені було дуже важко прийняти цю новину. Ми молилися, чинили опір такій участі. Це дуже боляче. Згодом ми отримали детальну відповідь на наш запит. Повідомили, що в той же день загинули 67 людей.
Виконав місію
Зараз я почала осмислювати, що Бог все-таки відповів на наші молитви забрав сина до себе, щоб він не мучився там, на “Азовсталі”. Бо невідомо, що на наших захисників чекає далі. Ми не захистили сина від смерті. Змогли лише вимолити, щоб він пішов швидко.
Мені і досі дуже болить, але я пишаюся, що мій син поклав життя за рятування українців. Останніх мирних жителів вивезли зі сховища “Азовсталі” саме 7 травня. Тому фактично Артем виконав свою місію по захисту мирного населення. А потім — пішов сам у вічність.
Архівне фото
Його участь трагічна, але в той же час — героїчна. Він дав можливість жити тим всім, хто вийшов з Маріуполя. Він справжній Герой. Тепер ми всі черпаємо сили від усвідомлення, що смерть Артема не була марною. Хоч він і прожив дуже коротке життя, але воно було гідним.
Тепер ми вчимося жити без Артема. Але я дуже хочу, щоб завжди зберігалася пам'ять про нього. Нещодавно мені повідомили, що неподалік школи, де навчався мій син, є сквер, який хочуть назвати на його честь. І я прикладу максимум зусиль, що так і сталося.
Герої не вмирають! Вони назавжди залишаються в наших серцях та пам'яті.
Свої в Telegram 
