Ми чекали, коли помремо від прильотів. Або коли закінчиться їжа — і ми помремо від голоду
Поліна Лонгріна народилася в Маріуполі та 21 роки жила тільки там. Була учасницею Молодіжної ради та вела активну діяльність в місті. В окупації під постійними обстрілами вона прожила 28 днів. Потім їй довелося розлучитися зі своїми батьками та поїхати в нікуди, щоб врятувати своє життя. Це її монолог.
Маріуполь у великій напрузі
Зараз я проходжу реабілітацію з психологом. Ми говоримо про те, що я переживала в Маріуполі під час окупації. Тому зараз я вже можу говорити про моє рідне місто. Досі не можу повірити в те, що мого Маріуполя більше немає і нема куди повертатися. Нині я у Дніпрі.
Я любила Маріуполь. До 24 лютого планувала залишатися там та розвивати його, впливаючи на молодіжну політику. Ми робили різні проєкти в співпраці з “Українською академією лідерства”. Також співпрацювала з організацією “Будуємо Україну Разом” і, звичайно, реалізовувала різноформатні проєкти від Молодіжної ради.
До початку великої війни в місті відчувалася велика напруга. Нас готували до війни, до захисту Маріуполя. Були вишколи по наданню першої допомоги, базовим знанням з використання зброї, мінній безпеці. Було багато людей. Ми готувалися, щоб чинити супротив.
23 лютого я була на засіданні місцевої ради в ролі помічниці депутата. Все було, як і зазвичай, як кожного місяця. Про ситуацію в місті мер Вадим Бойченко тоді казав, що не варто турбуватися, варто вірити в ЗСУ.
У нашій квартирі було 4°, на вулиці можна було зігрітися
24 лютого в мені народилися величезна паніка та тривога. Я не знала, що робити і як бути. Пріоритетом для кожного стало вижити.
Коли був зв’язок, я могла якось допомагати, надсилати можливості для евакуації, інформацію. Та коли в нас відключили зв’язок 2 березня, всі мої можливості закінчилися. Ми вже були під окупацією, і, на жаль, я зовсім не думала допомагати іншим. Моїм пріоритетом було вижити.
Тоді з’явилося відчуття, що наше місто покинули. Складалося враження, що міський голова інформує — і більше нічого. Та як він може інформувати, якщо він не в місті?!
Я з сім’єю залишалися в місті до того часу, поки наш будинок був цілим. Ближче до 20-го березня почали обстрілювати наші райони, вони (росіяни — Свои) підходили все ближче.
Через чотири дні після вторгнення нам відключили опалення, будинки почали остигати. З першого березня ми залишилися без світла і води, зник зв'язок, а 5 березня нам відключили газ.
Тоді ж почалося мародерство. Навіть не знаю, як це оцінювати. У людей просто не було продуктів та води, щоб вижити.
Насправді в якийсь момент ми з батьками просто не могли повірити в те, що це реальність. У 21-у столітті. Жили немов в середньовіччі, де їжу готували на вогнищі.
Було ще й дуже сильно холодно, бо весна ще не прийшла. У нашій квартирі було 4°, тому наш лук — одягти все, що було в шафі, й спробувати заснути у всьому цьому. Ходили та дихали парою. Інколи навіть на вулиці було тепліше, ніж вдома. Як зігрітися? Біля вогнища трішки можна було постояти, поки не починали гатити зі зброї, тоді треба було ховатися.
Тоді я вже не думала про якісь високі речі. Я просто хотіла, щоб це все закінчилося. Ми чекали миру, де не будуть стріляти. Тоді ж в мене з’являлися думки про те, що це не закінчиться, і в якийсь момент ми чекали, коли помремо від снаряда, або коли закінчиться їжа — і ми будемо гинути від голоду.
Зраділа, що тут є їжа і я можу помитися
Я виїхала з міста 22-го березня, мої батьки — 24 березня, якраз коли почало прилітати в наш дім. Вже не було змоги ходити в Карлівський район за водою, там була криниця.
Шлях у вільну Україну був важким. В березні було проблематично виїхати з міста. Люди робили це на свій страх і ризик, бо авто обстрілювали або повертали назад до Маріуполя.
Я добиралася до Запоріжжя через Білосарайську косу, яка вже була під окупацією Росії. Було багато російських блокпостів — близько 30. Я відчувала величезний страх, ще й з батьками довелося розстатися: коли я виїжджала, на жаль, вони мали залишитися там. Звичайно, вже через кілька днів нам пощастило зустрітися — вцілілими, живими.
Коли ми приїхали в Запоріжжя і мене поселили в хостел, я відчувала величезну легкість, що я можу видихнути. Що тут є їжа, і я можу помитися. Добрі люди допомагають нам адаптуватися до життя в нових умовах.
Зараз намагаюся шукати варіанти, як я можу допомогти іншим. Нещодавно їздила в БУР-табір в Дрогобич на волонтерство.
Я розумію, що відповідаю за своє життя, я маю жити усвідомлено. Що маю вже тут і зараз використовувати можливості та не чекати на щось. Впевнена, що щоб прийняти цю ситуацію треба буде ще багато часу, але загалом я намагаюся працювати і відпускати. Моя мрія — щоб скоріше в Україні закінчилася війна, щоб моя країна відчула перші хвилини миру. Я хочу, щоб я і моя сім’я змогли знайти собі новий дім.
***
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
Свої в Telegram 
