Чеченці погрожували гранатою, щоб забрати наші телефони. Ми дивом виїхали з окупованого Рубіжного
Богдан разом з родиною подолав тисячі кілометрів, аби вирватися з окупованого Рубіжного та потрапити на вільну територію України. За п'ять днів спали тільки два рази. Їхнє житло зараз зруйноване та пограбоване. Про окупацію та маршрут порятунку Богдан розповів у монолозі для Свої.
Спали по дві-три години між обстрілами
Мене звати Богдан. Я і мої батьки — тепер вимушені переселенці з міста Рубіжне Луганської області. Там всі ми народилися, виросли, жили й були щасливі. Як то кажуть, й горя не знали. До 24 лютого 2022 року. Майже з першого дня великої війни наше місто почали руйнувати ворожими снарядами.
Вигоріла багатоповерхівка у РубіжномуФото: Луганська ОДА
Ми жили у приватному секторі в районі центрального ринку. Весь час ми перебували вдома. Перші кілька днів обстрілів Рубіжного, коли прилітало у сусідні райони, ми ховалися у підвалі. Потім, коли зникло світло і почало вже прилітати на нашу вулицю, в підвалі стало холодно без обігрівача, і ми вже нікуди не ходили — ховалися по кутах в домі. Ми цілодобово були в теплому одязі, аби в разі чого можна було вибігти на вулицю. Нам вдавалося спати 2-3 години на добу між обстрілами.
Найстрашніший бій у місті був 9 березня. В результаті повністю зникли світло, вода, інтернет, майже зник зв'язок, залишився тільки газ. Їжу (а в нас ще були запаси) готували на газу, як зазвичай, але теж між обстрілами.
Бачили, як горіли домівки наших сусідів, але допомогти їм ми не могли. Пожежна служба не працювала вже, води не було, свердловини без світла не працювали. Вийти з дому на вулицю до сусідів ми не могли, бо точилися вуличні бої, і кулі летіли вздовж всієї вулиці. Нашого сусіда, дідуся 70-річного, так вбило. Його поховали під парканом. Двох одногрупників мого друга вбило прильотом міни. Місто практично було завалене тілами загиблих мирних жителів. Це жах, який я бачив на власні очі.
Діда та дядька врятували підвали
12 березня міна прилетіла в дім мого дідуся. Майже половину будинку тоді було зруйновано. Його врятувало тільки те, що в цей час він спустився у підвал.
В дім мого дядька було три прильоти, це був теж приватний будинок, але великий, на чотирьох господарів. Дядька також врятував підвал. Через кілька днів після цих прильотів він поїхав з міста. Трохи пізніше було ще одне потужне влучання в його будинок, дім зрівняло із землею. Якби в цей час в підвалі залишилися люди, то вони б не змогли вибратись з нього: впали стіни разом з дахом.
Вже за перший місяць війни наше улюблене місто було зруйновано вщент. Практично не залишилось жодного приватного будинку без пошкоджень. Згоріли всі підприємства, які були в місті, знищена підстанція. Ми бачили, як декілька днів горів картонно-тарний комбінат.
На околиці Рубіжного окупанти зайшли 9-10 березня. Дідусь розповідав, як "лнр" почали одразу перевіряти документи та обшукувати подвір’я у людей. Був випадок, коли дідусь вийшов з підвалу в дім, щоб поставити чайник, та побачив п'яного бойовика зі зброєю, який спить у нього на ліжку. Дідусь до нього обізвався, той спросоння вистрілив з автомата в стелю. На звуки пострілів набігли інші бойовики, вони витягли цього на вулицю, а “старший” з них, позивний “Че Гевара”, сказав дідусю “Отец, мы его расстреляем, не беспокойся”. Та краще б ви всі один одного розстріляли… Коли вони тягнули того бойовика, він вирвався та розстріляв машину діда.
Уламками снарядів перерізало всі дроти в місті. Подекуди вціліли лише багатоповерхівки, але там зараз живе більше чеченців, аніж рубіжан. Самі чеченці вихваляються в інстаграм, в яких гарних квартирах вони тепер мешкають. На це боляче дивитися.
Я не знаю чому, але найбільше в нашому місті дісталося приватному сектору, він повністю знищений. В нього прилітало усе. Гради, міни, снаряди з гаубиць, працювала авіація, були скинуті фосфорні бомби — цілили виключно в будинки. Ми тому свідки. Дісталося і нашому будинку. А це був лише перший місяць війни, тільки березень.
Лінія фронту проходила на сусідній вулиці
Виїхали ми з міста на своєму авто 21 березня. 24 лютого заправили повний бак, з того дня нікуди не їздили. Слава богу, машина вціліла. Виїзд стався дуже несподівано та дуже швидко. Додзвонилися знайомі та сказали, що вони вирішили тікати та вже від'їхали від свого двору. Цей дзвінок дав нам поштовх, адже двома машинами їхати спокійніше морально, ніж самим. Але вийшло так, що ми їхали все одно самі, бо ми поки виїхали з двору, знайомі вже були за межами міста. Деякі речі в нас вже були зібрані, ми дуже довго вагалися, їхати чи залишитись вдома.
Рубіжне, приватний секторФото: Луганская ОДА
Дуже не хотіли залишати дім, бо розуміли, що розграбують усе. Морально було важко покинути дім, в якому прожив усе своє життя. Але залишатись було страшно та небезпечно, міни падали під нашим парканом. З іншого боку, їхати також було страшно, жодної гарантії, що нас не розстріляють по дорозі чи не потрапимо під обстріл. Буквально, за 5 хвилин ми завантажити речі, які змогли влізти в машину, і поїхали. Взяти з собою вийшло документи, гроші, телефони, комп'ютер, якийсь одяг, подушку, ковдру, трохи їжі та води.
Їдучи ще по своїй вулиці, ми побачили цих бойовиків по сусідніх дворах, побачили їхні танки у дворах по нашій вулиці. Вигляд у цих “воїнів” був, як у бомжів, реально. Ні бронежилетів, ані касок, замість автоматів в них рушниці, одяг брудний весь, страшні.
На блокпосту у Варварівці чеченці, простягнувши руку з гранатою у вікно, змусили віддати їм свої мобільні телефони. Як ми нещодавно з'ясували, телефоном батька, в тому числі вайбером, телеграмом і так далі, користується якась Катерина в Старобільську. Мамин телефон знаходиться в Краснодарі. З'ясувати, де знаходиться мій телефон, не вдалося.
Вирвалися до родичів
Так вийшло, що нас занесло до родичів поблизу Старобільська. А за тиждень туди ж приїхали дідусь с бабусею. Там ми жили два місяці. Кожен день там було чутно вибухи (виходи) в бік Рубіжного. Дуже низько літали російські літаки в тому ж напрямку, ми бачили сліди від ракет в небі. По дворах ходили бойовики, перевіряли документи. Нам говорили, що викрадали та знущалися з українських активістів та працівників шкіл, колгоспів, адміністрацій. Кожен день йшли величезні колони російської техніки. Ми не знали, куди нам їхати далі, тому жили там.
Ліки та їжу там дістати було реально — спочатку продавали те, що залишилось українського. Потім почався завоз російських ліків, їжі, цигарок і так далі. За якість російського товару і казати не буду. Ціни там швидко зросли у 2-3 рази, у порівнянні з українськими. Почав ходити рубль — курс був шалений, 1 гривня до 1 рубля. Ми ніде не підробляли, бо боялися вийти з двору, щоб не побачити бойовиків, сподівалися на закінчення війни.
Батьки декілька разів їздили додому, щоб забрати речі, які залишились, та підремонтувати дім. Він зазнав ушкоджень. Зсипався весь шифер з даху, вибиті всі вікна, в одній кімнаті дірка в стіні, пошкоджено гараж. Коли батьки перший раз приїхали додому, вони побачили повний хаос — все розкидано, всі комірки відкриті, все висипано, скло навкруги. Як нам сказав сусід, через декілька днів після нашого від'їзду, в наш дім через вікно полізли окупанти. Але ми думаємо, що деякі речі вкрадені й сусідами. Вкрали всі крупи, борошно, макарони, деякий одяг, взуття, мамин манікюрний набір, новий посуд.
Будинок дідуся залишився в тому ж стані з 12 березня, але, якщо в нас вкрали не все, то в нього будинок лишився абсолютно порожнім — ані пшениці, ані будівельних матеріалів, електроінструментів, одягу, посуду, телевізору, алкоголь абсолютно весь знайшли та викрали. А через те, що в нього у дворі є свердловина, що працює без світла, то у нього там прохідний двір. І окупанти, і місцеві ходять брати воду. І кожен бачить, що де лежить у дворі. І кожен щось та й візьме.
Вибухи у місті, травень 2022Фото: Телеграм-канал Артюх
Ми дожилися у родичів в окупованому Старобільську, що на вільну Україну вже не випускали. Один мікроавтобус, що вивозив людей, потрапив під обстріл, декілька людей загинуло. Були випадки, коли на блокпосту окупанти відбирали машину в тих, хто хотів проїхати. А за деякий час вони взагалі розвертали всіх назад. Не випускали.
Нас зрозуміли — іншого шляху не було
Довелося їхати через Росію, Латвію, Литву і Польщу. Нас їхало троє. Я та батьки. З собою взяли їжу, воду, ковдри, подушки, посуд, одяг, комп'ютер. Білорусь ще в березні перестала пускати українців на свою територію, тому шлях був тільки один — через Мілове. На пропускному пункті там зараз стоять прикордонники-бойовики. Їх ми пройшли нормально. Просили на перевірку телефони, ми сказали, що в нас їх нема. Напевно, ми потрапили на когось більш-менш адекватного, бо він нам повірив. Чого не скажеш про росіян у Чертково.
Ми пройшли фільтрацію там. Крім того, що в нас взяли відбитки пальців, сфотографували та внесли у свою якусь базу. ФСБ не повірило, що в нас немає телефонів, тому протримали 12 годин на кордоні аж до першої години ночі. Ставлення до людей було, як до худоби. Через фільтрацію проходили всі: і українці, і, навіть, росіяни. На виїзді з Росії до Латвії, росіяни змусили нас витягнути абсолютно всі речі з машини. Заглядали у всі щілини автомобіля, під килимок, під чохли і так далі.
Фото: Авторка: dva2i7sim
Весь шлях по території Росії був неприємним. Відчувалось, як вони на нас дивляться і що думають. В готелі в Смоленській області, де ми зупинилися переночувати, на ресепшені нам сказали: або ми вас поселяємо неофіційно та не даємо чек, або викликаємо міграційну службу, в нас такі правила тепер щодо поселення українців. Ми вирішили, що чек нам не потрібен.
В Латвію ми заїхали через пропускний пункт Terehova. Ми аж видихнули, якщо чесно, знову з'явилося почуття свободи. Свободи слова, свободи руху, свободи думок. Протягом всього шляху ми не знали, куди нам їхати. В нас не було варіанту, де залишитись жити. Залишатися в Європі нам не хотілося. Попри те, що там все наче добре та гарне ставлення до людей, було морально некомфортно. Все чуже. Тому ми вирішили їхати до України. Все ж ближче до дому, хоч і війна.
Скільки грошей витратили, я вже не пам'ятаю, але ми заправлялися один раз у Росії, два в Європі, а потім вже в Україні. Ще витрачали гроші на ночівлю. На номер у Смоленській області у місті Рославль — 1300 рублів одномісний номер. У Польщі номер на три ліжка на трасі між Czerwonka і Zubryn — вартість не пам'ятаю, але нам сподобалися умови. Наступне місто, де ми ночували, був Ковель, готель Комфорт — 750 грн двомісний номер, але нам дали ще розкладачку. Там нам дуже сподобалось. Це найкращий готель, який ми бачили на цьому маршруті.
В Україну заїхали вночі через прикордонний пункт Старовойтов” в Волинській області. На кордоні ми писали пояснювальну записку, чому поїхали через Росію. Прикордонники допомогли нам її правильно оформити — і ми поїхали далі. Ставлення до нас було хороше. Ми переживали за те, що ми, фактично, нелегально перетнули кордон України, виїхавши у РФ, але все обійшлося. Нас розуміли, що іншого шляху не було.
Для тих, хто планує виїхати в Україну з окупованої території таким шляхом, як ми, хочу порадити брати більше євро. Бо в Європі долари не приймають, а шукати обмінники валют в абсолютно чужих містах — справа нелегка. Тому трошки рублів для Росії на паливо та житло та більше євро. Мовний бар'єр в Європі є, але можна зрозуміти один одного.
Перебуваючи в готелі, ми шукали в інтернеті роботу. Місце проживання визначало місце роботи. Зараз ми в Пролісках Київської області — батько працює, а я вчуся та шукаю роботу.
Дуже сильно болить за рідне місто, рідний дім. Дуже хочемо повернутись в своє українське Рубіжне та почати його відбудовувати.
Свої в Telegram 
